БАЖАННЯ Й ПОБАЖАННЯ Хай цей рік несе́ нам хліб і добру долю, Щоб цвіли оселі, мов весняний сад, Щоби ми не знали ні біди́, ні болю, Щоби ми не чули, що забив набат. Щоби ми всміхались і життю раділи, Щезла щоб наза́вжди вражая орда, Щоб знущань ординських більше не терпіли, Щоб нас обминала всюди й всіх біда. Щоб замовкла люта вража канонада, Щоб війна скінчи́лась в мить цю назавжди́, Щоби поміж нами не ходила зрада, Щоб до нас забули стежку вороги. Щоб під мирним небом в нас зростали діти, Щоб життя всміхалось всім нам кожну мить, Всюди щоб розквітли ПЕРЕМОГИ квіти, Щоби знов спокійно всі могли ми жить . Щоби не здригались всі ми від тривоги, Вибухів не чули б більше ми ніде́, Хай Госпо́дь закриє ворогу дороги, В вічність лютий ворог хай від нас піде́. Щоб щоразу чули вісті тільки добрі, На щиті додому не вертав ніхто, З фронту повернулись воїни хоробрі, З тіл нам не робили вбивці решето́. Рік, який зустріли, буде переможним, Буде ПЕРЕМОГА й МИР на цій землі́, Хай життя не буде болісним й тривожним, Хліб хай сколоси́ться в зораній ріллі. 16.01.2026 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026 ID: 1055642

#історія #культура #музика Симфонія сталі: Як індустріальний шум став музикою протесту. ​Ми звикли думати, що музика — це про гармонію, солодкі мелодії та упорядковані ритми. Але на початку XX століття, коли світ задихався від диму заводів і здригався від гуркоту перших двигунів, з'явилися люди, які зрозуміли: старе мистецтво померло під колесами паровозів. Луїджі Руссоло, італійський футурист, у своєму маніфесті "Мистецтво шумів" проголосив, що звук трамвая чи вибуху є набагато ціннішим, ніж чергова соната Бетховена. ​Технологічний прогрес приніс не лише комфорт, а й нову естетику бруду та сили. Руссоло створив "інтонаруморі" — дивні машини, що генерували скрегіт, гул та шипіння. Це була перша спроба приручити індустріальний хаос. Але справжній соціальний вибух стався пізніше, коли ці ідеї підхопили радикальні художники 70-х років, сформувавши жанр industrial. ​Музика стала соціальною зброєю. Гурт Throbbing Gristle у Британії чи Einstürzende Neubauten у Західному Берліні використовували бетономішалки, відбійні молотки та сталеві листи замість скрипок. Це не було розвагою — це була деконструкція самої ідеї контролю. В епоху Холодної війни, коли світ балансував на межі ядерного знищення, ці артисти дзеркально відбивали агресію середовища. Вони показували, що людина в мегаполісі — це лише придаток до верстата, і єдиний спосіб звільнитися — це перетворити свій біль на шум. ​Цікаво спостерігати, як подібні експерименти сприймалися в закритих суспільствах. Поки в Європі музиканти били молотами по арматурі, в москві та підконтрольній їй росії будь-який відхід від академічного канону вважався ідеологічною диверсією. Імперія панічно боялася звуку, який неможливо було втиснути в рамки маршу чи пісні про партію. Шум — це хаос, а хаос — це втрата контролю, чого кремлівські старці боялися понад усе. ​Індастріал навчив нас, що звук — це не лише естетика, а й фізична присутність. Низькочастотний гул може викликати страх, а металевий скрегіт — пробудити лють. Сьогодні, коли ми слухаємо електронну музику, ми навіть не замислюємося, що в її основі лежать ті самі індустріальні ритми, які колись вважалися безумством. Ми навчилися жити в шумі, приручили його, але він назавжди залишився нагадуванням про те, що техніка — це лише інструмент, а справжня музика народжується там, де людина намагається перекричати залізо. ​Світ змінився: відбійні молотки стали синтезаторами, а протест перемістився у цифрову площину. Проте дух футуристів і радикалів минулого століття живий — він у кожному звуці, що виходить за межі комфортного "красивого" мистецтва.

🤔Знаєте, яка найсмішніша помилка в схудненні? Коли людина за 2 тижні скидає 10 кг і думає: «Ого, я геній! Я знайшла секрет вічного схуднення!» 🤦‍♂️А потім через місяць вага повертається з бонусом +2 кг і каже: «Привіт, ми скучили ❤️» 🤗Це не Ви погані. Це просто фізіологія + математика життя. 🟢Повільно = назавжди. 🔴Швидко = йойо-ефективність 95% 😂 ❓Чому так виходить? Коли худнеш дуже швидко (більше 1–1,5 кг на тиждень), організм думає: «Ой-ой, голод! Треба економити енергію!» ✓Він сповільнює метаболізм, знижує витрати, підвищує апетит до небес і починає зберігати кожну калорію «на чорний день». ✓А ще втрачаєте м’язи (а не тільки жир), тому після повернення до нормального харчування тіло стає ще більш «ефективним» у наборі жиру. Результат? Класичне «до/після/знову до» 😭 👌А от коли худнете повільно (0,5–1 кг на тиждень): ✓Організм не панікує ✓Ви втрачаєте переважно жир, а не м’язи ✓Метаболізм залишається нормальним ✓Звички встигають прижитися ✓Після досягнення мети ви просто продовжуєте жити тим самим способом — і вага стоїть! 👍Мораль проста: Хочете результат на все життя — не ганяйтеся за швидкістю. Худніть так, ніби завтра вам доведеться так жити ще 10 років. Тоді через рік ви не просто «схуднете», а станете новою версією себе назавжди 💪❤️ А ви вже пробували «швидко схуднути»? Як швидко повернулася вага? 😏 Або ви з тих щасливчиків, хто худне повільно і тримає результат роками? ✉️Розкажіть у коментарях, дуже цікаво! #повільнесхуднення #назавжди #йойоефект #бездієт #нутріціолог

#історія #події Індійська «Залізна леді»: Тріумф, що змінив хід історії. Коли 19 січня 1966 року Індіра Ганді виграла внутрішньопартійні вибори й очолила індійський уряд, скептики з «ієрархії» партії лише поблажливо посміхалися. Вони вважали її «лялькою», якою буде зручно керувати, використовуючи магію прізвища її батька, Джавахарлала Неру. Як вони помилялися. 🇮🇳 Індіра виявилася не просто дочкою великого лідера, а самостійним політичним гравцем із характером, загартованим у тюрмах під час боротьби за незалежність. Вона стала першою жінкою-прем’єром в Індії, країні, де патріархальні традиції трималися міцніше за бетон. Вона не стала ламати систему — вона просто змусила її працювати на себе. 🏛️ Її правління було далеким від ідилії. Ганді не боялася жорстких рішень: від націоналізації банків до проведення ядерних випробувань, які вивели Індію до клубу великих держав. Її зовнішня політика була майстерним балансуванням у часи Холодної війни, де вона примудрялася отримувати дивіденди як від Вашингтона, так і від москви, зберігаючи при цьому нейтралітет. ☢️ Проте «Залізна леді» мала і свою темну сторону. Введення надзвичайного стану, обмеження свобод і жорстка централізація влади зробили її постать вкрай суперечливою. Вона була втіленням політичного волюнтаризму: або ви з нею, або ви — ворог стабільності. 🛡️ Її шлях завершився трагічно в 1984 році, але події січня 1966-го назавжди зафіксували прецедент: жінка може не просто бути при владі в консервативному суспільстві, а стати його безальтернативним символом на десятиліття. Ганді довела, що політика — це не питання статі, а питання волі та здатності тримати удар. 👊

#історія #речі Голоси з порожнечі: Як магнітна стрічка навчила світ брехати та творити. ​Наприкінці тридцятих років минулого століття світ усе ще борсався у недосконалості грамплатівок та крихких воскових валиків. Радіоефір був диктатурою моменту: помилка диктора ставала надбанням мільйонів миттєво, а музика жила лише доти, доки вібратор голки торкався шелаку. Але в надрах лабораторій нацистської німеччини, а конкретно в інженерних цехах компанії AEG, визрівала технологія, що мала назавжди змінити наші стосунки з часом. ​Магнітофон К1 був не просто технічною новинкою. Це був перший крок до деконструкції реальності. До його появи звук був лінійним, як саме життя. Винахід магнітної стрічки дозволив розрізати час ножицями та склеювати його заново. Раптом виявилося, що промову політика можна відредагувати, прибравши задишку чи невпевненість, а симфонію — зібрати з десятка різних дублів, створивши ілюзію ідеального виконання, якого насправді ніколи не існувало в просторі та часі. 🎻 ​Коли союзники увійшли до москви та берліна, вони з подивом виявили, що радіопередачі, які вони вважали прямими ефірами, були всього лише майстерними монтажами. Для радянської імперії, де викривлення правди було державною релігією, ця технологія стала справжнім подарунком. Мало що так тішило кабінетних цензорів у росії, як можливість фізично вирізати «неблагонадійну» людину не лише з фотографії, а й зі звукового ландшафту епохи. ​Проте справжня революція відбулася, коли стрічка потрапила до рук тих, хто хотів не контролювати, а створювати. Без німецьких трофеїв, вивезених американцями, ми б не почули авангардних експериментів П’єра Шейффера чи психоделічних лабіринтів The Beatles. "Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band" — це фактично пам’ятник монтажному столу. Музика перестала бути фіксацією виступу; вона стала маніпуляцією з магнітними частинками оксиду заліза. ​Технологія, створена для пропаганди та ідеальної фіксації голосу фюрера, парадоксальним чином подарувала нам свободу звукового сюрреалізму. Ми навчилися уповільнювати час, запускати його задом наперед і нашаровувати реальності одна на одну. Іронічно, що інструмент, покликаний законсервувати порядок, у результаті породив хаос рок-н-ролу та свободу електронного шуму. 🎻 ​Людство отримало можливість зберігати свої голоси після смерті, але разом з цим втратило віру в автентичність почутого. Тепер, коли ми живемо в епоху цифрових копій, варто пам'ятати, що все почалося з тонкої коричневої смужки, яка вперше дозволила нам сказати часу: «Стій, я хочу переписати цей момент».

#історія #факт Листи до невидимої музи: Таємний роман Ганса Крістіана Андерсена та «шведського солов’я» У 1843 році Ганс Крістіан Андерсен, вже відомий казкар, вперше почув голос, який назавжди розбив його серце. На сцені виблискувала Дженні Лінд — «шведський соловей», оперна діва з голосом ангела та душею, що, як здавалося Андерсену, була такою ж чистою, як його власні мрії. Він був зачарований. Ця зустріч поклала початок одному з найдраматичніших і, водночас, найнещасливіших романів в історії літератури — роману без відповіді. 💔 Андерсен, чоловік сором’язливий, незграбний і наділений дитячою вразливістю, одразу ж закохався. Він писав їй щоденно, але це були не типові любовні листи, а скоріше ліричні монологи, сповнені обожнювання та самотності. Він супроводжував її в гастролях, як тінь, мріючи про близькість, яка ніколи не наставала. Для Дженні Лінд він був другом, братом, можливо, кумедним диваком, але не чоловіком її мрії. Вона цінувала його талант, але її серце залишилося неприступним. 🎶 Відмова Дженні була м’якою, але безповоротною. Вона називала його «братом» і «дорогим другом», але ніколи не відповідала на його почуття взаємністю. Їхній «роман» відбувався переважно у свідомості Андерсена, перетворюючись на джерело як невимовного болю, так і творчого натхнення. Саме після зустрічі з Лінд, коли казкар пережив гіркоту нерозділеного кохання, з-під його пера вийшли «Снігова королева», «Соловей» та «Русалонька». Їхні героїні — сильні, прекрасні жінки, які віддають все заради любові, але залишаються незрозумілими та самотніми, — стали відображенням самої Дженні та страждань Андерсена. 📝 Казкар так ніколи й не одружився, зберігши в душі ідеал своєї «невидимої музи». Листи до Дженні Лінд, що зберігалися в його архіві, були свідченням глибокої, хоча й безмовної, пристрасті. Його приватний біль перетворився на вічні казки, де світло і темрява, любов і самотність переплітаються, створюючи магію, що досі торкається мільйонів сердець. Ганс Крістіан Андерсен довів, що найсильніші історії народжуються не тільки з радості, а й з розбитого серця. 💔

#історія #факт Тінь великого аскета: таємниця самотності Ісаака Ньютона. У 1727 році, коли сер Ісаак Ньютон покинув цей світ, його сповідники та близькі констатували факт, що вразив тогочасне суспільство не менше за закон всесвітнього тяжіння: великий мислитель, який прожив 84 роки, ніколи не пізнав жінки. В епоху розквіту барокових пристрастей та придворних інтриг, людина, що «зв’язала» небо і землю математичними формулами, обрала шлях абсолютної емоційної ізоляції. 🗝️ Ньютон народився передчасно, у день Різдва, таким маленьким, що, за словами його матері, «міг би поміститися у квартову кухля». Батька він не знав, а повторне заміжжя матері стало для хлопчика глибокою травмою. У своїх юнацьких щоденниках він, серед переліку гріхів, каявся у бажанні спалити будинок вітчима разом із мешканцями. Цей ранній розрив із джерелом безумовної любові назавжди зачинив двері до його серця. 🕯️ Замість людського тепла Ісаак обрав холодний блиск зірок та алхімічне полум’я. Його єдиною пристрастю стала Істина. Сучасники згадували, що Ньютон часто забував про їжу та сон, місяцями не виходячи з лабораторії. Його «приватні стосунки» обмежувалися листуванням з інтелектуальними суперниками, яке частіше нагадувало дуелі, ніж дружбу. Єдиним натяком на емоційну близькість була його дружба з молодим швейцарським математиком Фатіо де Дюльє. Їхній розрив у 1693 році спровокував у Ньютона глибоку депресію та нервовий зрив. Після цього сер Ісаак остаточно перетворився на «крижаного генія», для якого почуття були лише прикрим відволіканням від гармонії світобудови. 📐 Він помер у зеніті слави, залишивши після себе гори рукописів про апокаліпсис та алхімію, але жодного рядка, адресованого коханій людині. Ньютон довів, що можна осягнути механіку Всесвіту, залишаючись при цьому найвеличнішою загадкою для самого себе. Його самотність не була трагедією — вона була свідомим маніфестом людини, яка вважала за краще спілкуватися з Богом через мову чисел, аніж із людьми через шепіт пристрасті. 🌌

#думки З часом починаєш розуміти, не всі, хто поруч, є твоїми. Не всі усмішки щирі, не всі обійми теплі. І це не робить світ гіршим, це просто відкриває очі. Коли знімаєш рожеві окуляри, бачиш правду: люди приходять у твоє життя не просто так, але не всі приходять назавжди… Є ті, хто поруч лише тоді, коли ти сильний, коли можеш дати, допомогти, підтримати. Але коли настає час, коли допомога потрібна тобі, їх поруч уже немає. І тоді ти розумієш справжню ціну людських зв’язків… Ти більше не тримаєшся за тих, хто не тримається за тебе. Не ображаєшся, просто перестаєш чекати. Навчився мовчати там, де раніше виправдовувався, і йти там, де колись залишався з надією… Це не байдужість, це зрілість. Це усвідомлення, що спокій дорожчий за порожні розмови, а щирість, за кількість знайомих. І тоді поруч залишаються лише справжні: ті, хто не потребує від тебе вигоди, а просто цінує твою присутність. І саме з ними приходить тиша, в якій добре бути собою……

#історія #постаті Батько найвідомішого ведмедя у світі: Трагедія та тріумф Алана Александра Мілна 🧸🎩 18 січня 1882 року народився чоловік, чиє ім'я назавжди зацементоване в історії літератури поруч із тирсою, медом та синім повітряним балоном. Проте для самого Алана Александра Мілна успіх «Вінні-Пуха» став справжнім «золотим прокляттям», яке затьмарило всі його інтелектуальні здобутки. ✍️📜 Мілн був випускником Кембриджу, математиком за освітою та гострим на язик публіцистом. Він довгий час був зіркою британського гумористичного журналу «Punch», писав успішні п'єси для лондонських театрів та серйозні детективні романи. Якби ви запитали Мілна в 1920 році про його майбутнє, він би іронічно розповів про кар’єру великого драматурга, але аж ніяк не автора дитячих казок. 🎭🖋️ Все змінилося в 1924 році, коли Мілн написав кілька віршів для свого сина Крістофера Робіна. Потім з’явився ведмідь, названий на честь справжньої ведмедиці Вінніпег із Лондонського зоопарку. Книги про Вінні-Пуха мали такий колосальний успіх, що Мілн-драматург миттєво «помер» для публіки. Читачі більше не хотіли його політичних есе чи складних п'єс — вони вимагали лише нових історій про Стоакровий ліс. 🌳🐾 Це була особиста драма автора. Він відчував, що його талант замкнули в дитячій кімнаті. Ще складнішими були стосунки з сином: реальний Крістофер Роберт ріс у тіні свого книжкового тезки, що стало причиною глибоких психологічних травм та відчуження від батька. Мілн створив ідеальний світ дитинства для мільйонів, але не зміг захистити від популярності власну родину. 🥀🧒 Попри внутрішній опір автора, Вінні-Пух став культурним феноменом. Мілн зумів через прості образи передати складні архетипи людських характерів — від депресивного Іа-Іа до тривожного П'ятачка. Його тексти — це не просто казки, а вишукана британська проза, сповнена тонкої іронії та філософії «нічогонероблення», якої нам так бракує сьогодні. 🍯🐝

#історія #події Дипломатичний «Blitz» 1992 року. 17 січня 1992 року відбулася подія, яку можна назвати офіційним початком виходу України з тіні «старшого брата» на європейську авансцену: Україна та Німеччина встановили повноцінні дипломатичні відносини. Це був момент, коли Берлін, зазвичай обережний та схильний до нескінченних консультацій, вирішив діяти рішуче, визнавши, що нова геополітична реальність — це не марево, а цілком відчутний факт. 🇩🇪🤝🇺🇦 Іронія ситуації полягала в тому, що Німеччина, яка десятиліттями вибудовувала свою «східну політику» через москву, раптом виявила, що в Києві теж є з ким розмовляти. Буквально за кілька тижнів до цього, у грудні 1991-го, німецьке керівництво ще зважувало ризики, але вже 17 січня підписані папери перетворили вчорашню «радянську провінцію» на повноправного партнера. Німеччина стала першою країною «Великої сімки», яка не просто висловила «глибоку стурбованість» чи симпатію, а відкрила в Києві перше серед західних держав повноцінне посольство. 🏛️📜 Сама атмосфера тих днів нагадувала дипломатичний стартап. Перше німецьке представництво, що виросло з консульства 1989 року, починалося ледь не з одного письмового столу та кількох стільців. Проте амбіції були куди масштабнішими. Для України це було визнання її суб'єктності одним із головних локомотивів Європи. Для Німеччини — спроба назавжди закрити похмурі сторінки спільної історії XX століття через нове партнерство. 🏗️✨ Звісно, не обійшлося без скепсису: багато хто в Бонні (тодішній столиці ФРН) все ще озирався на те, що скаже росія. Але юридичний факт 17 січня став точкою неповернення. Саме тоді було закладено фундамент того складного, іноді надто повільного, але стратегічно неминучого діалогу, який сьогодні визначає безпеку всього континенту. Україна перестала бути «об’єктом» німецької політики і почала болісний шлях до того, щоб стати її повноцінним гравцем. 🛡️🇪🇺