😀🔥Визначилися перші учасники 1/4 фіналу VBET Кубку України! Три колективи пробилися до наступного раунду турніру💪 😀«Чернігів» став першим чвертьфіналістом після драматичного матчу з «Лісним». Основний час завершився внічию, а долю поєдинку вирішила серія пенальті, де чернігівці виявилися точнішими. 😀«Буковина» здолала тернопільську «Ниву» та також продовжує боротьбу за трофей. 😀А «Локомотив» вирвав перемогу над вінницькою «Нивою», попри гру в меншості з 78-ї хвилини, і на характері виборов місце у чвертьфіналі! #Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

#ШІ #ліричний_нарис Акцент рудої осені Я дихаю охрою. Не легенями, ні, я дихаю нею самою душею, кожною фіброю вразливого, іноді надто чутливого нутра, яке чомусь вирішило бути судиною для мистецтва. Осінь – це не просто зміна календаря, це оголення. Це час, коли світ скидає літні, крикливі, надто насичені маски, і залишається зі мною наодинці, тихий, вологий, вкритий мідною патиною і присмаком ледь помітної, але неминучої втрати. Літо – це галас, це сонячний удар, що притупляє гостроту сприйняття, це буйство, яке не потребує мого втручання. Воно існує самодостатньо. А от осінь... Осінь – це завжди запрошення до діалогу, шепіт, який вимагає не просто уваги, а співучасті. Вона провокує мене на глибину, змушує рукав мого сірого светра бруднитися фарбою, а пальці – тремтіти від надміру відтінків, які раніше здавалися мені неіснуючими. Цей період, від першого жовтого листа, що прилипає до мокрого асфальту, до першого морозу, що стискає землю в крижаних обіймах, є моєю справжньою майстернею. Мене цікавить не краса, а смак. Смак сирої землі, присмак старого, але затишного, присмак тіні, що стала довшою і драматичнішою. Моя вразливість у цей час – це не слабкість, це інструмент, що загострюється, як лезо ножа. Я починаю бачити не просто колір, а його історію, не просто світло, а його меланхолійну філософію. Я стаю не художником, а перекладачем цієї сезонної туги і краси. Я вийшов із майстерні з відчуттям незавершеності. Полотно на мольберті – біле, наче саван, що чекає на душу. Я прагнув цього року чогось іншого, ніж типового осіннього пейзажу. Мені не потрібен був черговий «золотий парк». Мені потрібен був акцент, точка, що конденсує всю цю велику й повільну скорботу та ніжність осені в один погляд, в один силует. Я пройшовся міськими вулицями, подихав холодною вихлопною сумішшю і вологою. Величні, але порожні парки, де листя падає з очікуваною драматичністю, не дали мені потрібного імпульсу. Вони були занадто правильні, занадто багато говорили про себе. Я повернувся до свого двору, до сірої, типової багатоповерхівки, де навіть старі радянські гойдалки виглядали знесилено. І тут, серед цього бетону, потворних графіті та припаркованих авто, я спіткнувся. Я спіткнувся об тишу. Тиша, яка була не порожнечею, а очікуванням. На ланцюгах скрипучої дитячої гойдалки, якій давно час на ремонт, сиділа Вона. Незнайомка, років, мабуть, двадцяти п'яти. Вона не просто сиділа, вона була частиною цього двору, і водночас, його повним запереченням. Її руде волосся, не яскраво-вогняне, а приглушене, як окислена мідь, спадало на плечі, що потонули у безрозмірному, пухкому светрі кольору старої троянди. Цей светр на її тендітній фігурі був метафорою самої осені: велика, тепла, але така вразлива. Вона читала. Книга була товстою, її палітурка – невизначено-темною. Її обличчя, схилене над текстом, було чистим і замисленим, а ледь помітна посмішка чи тінь суму в кутиках губ робила її замріяним меланхолійним янголом осені. Вона не дивилася навколо, не помічала світу. Вона була у своєму тексті, на своїй гойдалці, в оточенні голого гілля та потьмянілих фарб. Вона була Акцентом. Тим єдиним, гострим і ніжним мазком, що міг урівноважити всю цю сірість і зневіру міського ландшафту. Мене вдарило усвідомлення: ось моя осінь. Вона не в лісах, а в погляді цієї дівчини, у поєднанні її рудого волосся з холодною сталевою гойдалкою. Це було не природне, а людське, емоційне багряне. Я кинувся назад. Не за фотоапаратом, а за мольбертом, за фарбами. Я знав, що це буде портрет, але це буде й пейзаж. Не просто обличчя, а обличчя, обрамлене осіннім двором, що стає емоційним тлом. Я обрав найшвидшу техніку, щоб вловити момент, поки вона не зникла, не встала, не підвела очей. Полотно, що чекало на мене, було швидко прикріплене до мольберта. У мене не було часу на етюди, на вивірене змішування фарб. Все робилося інтуїтивно, на смак. Гостре відчуття міді, що я відчував, стало для мене кольором її волосся. Я змішав умбру палену з карміном і краплиною жовтої охри. Це був колір, що жив, а не просто існував. Її светр – суміш сірого Пейна з ультрамарином та титановими білилами, щоб надати цій об'ємній тканині відчуття пухкої м'якості, тієї самої, яка здавалася мені прихистком від вітру. Я працював, як одержимий. Пензель вів мене. Я більше не думав про композицію, я її відчував. Руде волосся, що вловлювало останнє тепле світло дня, ставало моїм центром, моїм єдиним джерелом тепла на полотні. Я кидав тіні на обличчя, використовуючи найтонші відтінки фіолетового, щоб підкреслити меланхолію, що читалася в її спокої. Я малював не риси обличчя, а її замріяність, її відстороненість, її тендітну, але сильну присутність. Кожен мазок був шепотом, спробою зафіксувати цю випадковість, цю ідеально-недосконалу гармонію. Її рука, що тримає книгу, здавалася такою легкою і витонченою, немов пташине крило. Навколо неї я створював розмитий фон: сірі стіни будинку ставали простором, що поглинав звук, а гойдалка – віссю, навколо якої оберталася моя увага. Це не була картина, це було осіннє зізнання, переведене на мову олії. Я відчував, як внутрішня напруга, що стискала мене тижнями, повільно витікає через кінчик пензля, залишаючи мене порожнім, але неймовірно наповненим. Вона не підвела голови. Вона продовжувала читати. Вона дозволила мені, не знаючи того, висловити себе. Останній, ледь помітний мазок на обкладинці книги, що надавав їй матовості. Я відступив. Це було готово. Не ідеально, але правдиво. Я відчув, як серце починає битися сильніше, знову повертаючись до ритму реального світу. Вона сиділа все там же. Я обережно зняв полотно. Вирішив підійти. Це був акт, що вимагав від мене більшої сміливості, ніж тижнева робота. Підійшов повільно, з полотном у руці, і відчув себе не художником, а підлітком, що соромиться. – Вибачте, що перериваю... – голос мій прозвучав незграбно, майже сором’язливо. – Я... Я не міг не... Вона нарешті підняла очі. Її погляд був чистий, без тіні роздратування, лише легке збентеження. Вона поклала книгу. – Не могли що? – запитала вона тихо, але без подиву. Я мовчки простягнув їй полотно. Портрет. Її, на цій гойдалці, з цим світлом, що робить її волосся акцентом рудої осені. Вона мовчала довго, дивлячись на картину. На обличчі з’явилася неймовірна гамма емоцій: від здивування до ледь помітної, ніжної усмішки. Здавалося, вона вперше побачила себе через мої гострі, осінні відчуття. – Це... це справді я? – прошепотіла вона. – Вибачте, я навіть не помітила. Але чому... чому ви... – Ви – ідеальна осінь, – просто сказав я, відчуваючи, як обличчя спалахує рум’янцем. – Ви не в парку, а тут, у цій сірості, і це зробило вашу присутність... нестерпно важливою. Це ваш портрет на фоні осіннього міста. Хотів би подарувати. Вона кивнула, збентежено, але щиро. – Я згодна, звичайно. Це найкращий комплімент, який я коли-небудь отримувала. Ми поговорили недовго, про книги, про світло, про те, як швидко минає вересень. Її голос був низьким, як мелодія, що грає на скрипці в тумані. Я не питав імені, вона не питала мого. Це було неважливо. Важливо було те, що творчість завершилася актом дарування, актом людського зв'язку. Я розвернувся і пішов. Йшов додому з порожніми руками, але з наповненою до країв душею. Це був той самий творчий комфорт, якого я прагнув – відчуття, що ти щойно переклав шепіт Всесвіту на мову, яку зрозуміла інша людина. Осінь дала мені не тільки натхнення, а й історію. І цю історію я віддав її власниці. Тепер полотно житиме там, де воно й народилося – у чиїйсь тендітній реальності. А я залишився з гострим смаком цього моменту. І цього мені достатньо.

#кіно #рекомендація «Мa» (2017) реж. Марія Стоянова Жанр: драма Хронометраж: 17 хв. 💭 Про що фільм: Мама годує синичок з вікна багатоповерхівки мікрорайону Східний і вирощує айву на дачі під Сартаною. Розказуючи про своє нехитре життя, жінка знімає на «фотік» ролики для дочки, яка живе в Києві і якій часто не додзвонитися. Аби розмова тривала, вона підгодовує свою дорослу дитину казками та шушеребками. Дивитися - тут: https://takflix.com/uk/films/ma

#ШІ #реалізм #драма Квиток на зворотний зв'язок Жовтневий ранок у Вінниці завжди починався з однакового дзвону — не дзвону церков, а дзенькоту замка на дверях крамниці, яку тримала Галина. Запах мандаринів і свіжого хліба перебивав втомлений, але звичний аромат міської осені. Життя текло між графіками відключень світла та зведеннями з фронту. Галина, жінка з вічним рум’янцем на щоках, викладала яблука. Серед перших покупців була і Ольга. — Олю! Доброго ранку, сонечко! — голос Галини був гучним, але теплим. — Як там ваша Софійка? Дивлюся, ти знову «залізну леді» ввімкнула. Хоч би на вихідних собі дала спокій. — Доброго. Софійка спить. Яйця почому, Галю? Знову подорожчали? — Ольга говорила рівно, без емоцій. Її обличчя було красиве, але наче висічене з блідого мармуру. Вона завжди жила за чітким, майже військовим графіком: робота в офісі, волонтерство, донька, а вночі – нескінченні перевірки чатів. — Подорожчали, звісно! Бо що в нас не дорожчає зараз? — Галина зітхнула і тихо додала, нахилившись: — Ти там списки полонених перевіряла? Може, хтось із хлопців щось нове знає... Ольга лише похитала головою, ніби її шия була надто важкою, щоб підтримувати голову. Її світ розколовся рівно вісім місяців тому. Назар. Її Назар. Тихий інженер-програміст, що в перші дні повномасштабного вторгнення, без зайвих слів, пішов. Вдома серед інших речей від нього лишився старий сірий светр, який Ольга не прала, і недопита чашка з кімнатою у вигляді Вінницької вежі. Донька, п'ятирічна Софійка, питала не "Коли тато приїде?", а "Коли тато вийде на зв'язок?". Вісім місяців тому прийшла офіційна звістка, що їхня штурмова група потрапила під артилерійський обстріл під Бахмутом, і Назар – зник безвісти. Це не дозволяло Ользі ні поховати його, ні забути. Вона не мала права на траур, але й не мала права на повноцінну надію. Вона жила в чистилищі очікування, де щодня був рівний попередньому. Її ритуали: перевірка списків, волонтерські чати, спроба знайти хоч якісь зачіпки. Причина його зникнення була жахливо буденною і типовою для того хаосу. Під час контратаки Назара поранило осколком у ногу. Його побратим, рятуючи його, забрав його «жетон» (боячись, що його документи потраплять до ворога) і залишив Назара у підвалі розбитого будинку під опікою місцевої бабці, яка не змогла евакуюватися. Сам побратим пізніше загинув, і його свідчення не встигли внести в систему. Назар, перебуваючи на межі життя і смерті, кілька тижнів не міг рухатися, а село невдовзі опинилося у «сірій зоні». Усі дані про його місцезнаходження були втрачені. Оскільки жетон знайшли серед загиблих, Назара офіційно зарахували до "зниклих безвісти". Він просто «випав» із системи, не маючи можливості подати «квиток на зворотний зв’язок». Ольга жила цим. Вона донатила, вона працювала, вона несла доньку на собі, але щоразу, коли лунала сирена, вона сідала і дивилася на той сірий светр. Вона звикла до цього болю, як до власної шкіри, і навчилася ховати його навіть від себе. Вона була вдячна за те, що Вінниця залишалася відносно спокійним тилом, і що її донька не знає звуку прямого влучання. Але відчуття провини за цей спокій душило її. Все змінилося пізно ввечері, коли Ольга готувала дитині какао, бо світло щойно «дали». Прийшло повідомлення у «Телеграмі» з незнайомого номера. Без фото. «Оль. Це я. Назар. Я був у комі. Зараз Житомир. Вивезли сьогодні. Не знаю, як так вийшло, що я зниклий. Я скоро буду. НЕ ПРИЇЖДЖАЙ. Я сам. Не хочу, щоб на вокзалі це бачили. Я інший. Просто чекай. Приїду ввечері. Не кажи Софійці. Іди спати. Не плач. Люблю.» Ольга відчула шок. Її мозок не міг прийняти це як реальність. "Я інший" — це слово різало її свідомість. Вона, яка місяцями мріяла про дзвінок, отримала його, але не отримала дозволу на емоції. Вона зрозуміла його вимогу: він боїться її реакції більше, ніж вона сама. Він хоче побути сам, щоб «зібрати себе» для дому. Вона виконала його «наказ». Вона не поїхала, хоча Вінниця була поруч із Житомиром. Вона не сказала доньці. Вона приготувала його улюблені деруни, випрала його сірий светр і поставила свічку на підвіконня. Вона ходила колами по квартирі, немов готуючись до найважчого іспиту в житті. Її тіло було напружене, як струна. Ближче до ночі вона почула, як двері відчиняються. Це був не дзвінок, а тихий скрип. У коридорі стояв чоловік, худий, «зрізаний», із ціпком і забинтованою ногою. Він був у цивільному, у якомусь дивному, чужому спортивному костюмі, який, мабуть, видали у шпиталі. Але очі... Його очі були його. Змучені, спустошені, але живі. Ольга стояла, як той самий мармуровий пам’ятник, її мозок відмовлявся реєструвати його як реальність. Вона бачила його, але не вірила. — Олю, я тут, — голос Назара був хрипкий і тихий, він боявся зробити зайвий рух, боявся, що цей момент теж виявиться фантомом. І тут він кинув на підлогу свій старий, пошарпаний, заляпаний брудом рюкзак. Звук падіння був жорстким, реалістичним, буденним. Цей звук став якорем. Раптом, без жодного свідомого рішення, без крику, Ольга сама не помітила, як подолала відстань між ними. Її тіло, що вісім місяців було заблоковане страхом, тепер рухалося самостійно. Вона вчепилася в його шию, обіймаючи його так міцно, що здавалося, вона хоче втиснути його назад у себе. Вона не плакала — вона просто дихала ним, перевіряючи, що його вага, його запах диму і сирої землі, його биття серця — реальні. Назар обійняв її у відповідь. Він плакав не на фронті, а зараз, від тепла її рук. У ту ж мить з кімнати вибігла Софійка. Вона прокинулася від шуму, але побачила тата, якого міцно тримає мама. — Тато! Ти вийшов зі зв'язку! — крикнула дівчинка, і її крик був найголоснішою, найрадіснішою новиною для Вінниці за всі ці місяці. Вона побігла до нього і, не зважаючи на ціпок, обійняла його ногу. Вони просиділи до світанку. Назар мовчав про війну. Він лише сказав, що "там не було часу сумувати", а "тут не знає, з чого почати". Ольга мовчала. Вони просто дивилися на сплячу доньку. Назар дістав з рюкзака невеликий, обвуглений шматочок дерева, який був його оберегом. — Це — мій «квиток на зворотний зв'язок» , — сказав він. — Бачиш, я не згорів. І ти відновиш з уламків мене. Наступного ранку Ольга зайшла до крамниці. Галина її зустріла, готуючись до чергового розпитування. — Олю, ти знову наче не спала. Але... очі! Вони не мармурові! — здивовано прошепотіла продавчиня. Ольга купила свіжого хліба і теплих мандаринів. — Назар, — вона відповіла. — Він вдома. Комісований. Все добре. І цей спокійний "квиток на зворотний зв'язок" був ціннішим за всі світові новини. Надія перемогла невідомість.

#кіно #рекомендація «Дорослий» (2019) реж. Жанна Озірна Жанр: драма Хронометраж: 17 хв. 💭 Про що фільм: Богдану сьогодні вісімнадцять, і батько подарував йому свою стару “Копєйку”. Однокурсники з училища приходять до нього на гаражі подивитись на машину. Але звичайний день народження обернеться справжньою боротьбою за своє. Дивитися - тут: https://takflix.com/uk/films/the-adult

#події #історія Перший професійний національний реалістичний театр на українських землях було створено 27 жовтня 1882 року під керівництвом Марка Лукича Кропивницького в місті Єлисаветград (нині Кропивницький). Цей театр називався Театром корифеїв і став важливим етапом у формуванні українського національного театрального мистецтва.Ініціатором і організатором театру був Марко Кропивницький, один з найвизначніших діячів української культури XIX століття, який прагнув створити національний театр з притаманними йому реалістичними рисами. Театр зібрав навколо себе коло талановитих акторів і драматургів, які поставили за мету розвивати українську драматургію, формувати культурну ідентичність та популяризувати народні цінності. Першою виставою був твір Івана Котляревського «Наталка Полтавка», який символічно став джерелом для національного театрального відродження.Театр корифеїв грав велику роль у становленні української національної самосвідомості, пропагуючи мову, історію і культуру в умовах складних соціально-політичних обставин того часу. Марко Кропивницький особисто не лише керував театром, а й активно працював над театральними постановками як актор і режисер. Ця подія вважається початком епохи професійного українського театру, який вплинув на розвиток культури, літератури та мистецтва в Україні.Таким чином, заснування театру 27 жовтня 1882 року стало визначальним кроком у визнанні української національної культури як самостійної і гідної мистецької платформи, що відкрило нову сторінку в історії українського театру та культури загалом.Цей користувацький проект дав поштовх подальшому розвитку українського драматичного мистецтва і сприяв консолідації культурних сил українського народу в період національного відродження.

Вийшов фінальний трейлер історичної драми "Нюрнберг". За назвою вже можна здогадатися, яке саме історичне тло буде у цьому фільмі. У ньому Ремі Малек зіграє Дугласа Келлі, психіатра часів Другої світової війни, в обов'язки якого входить оцінювати стан полонених нацистських лідерів. І він стає дедалі більш одержимим ідеєю розуміння зла, коли починає аналізувати розум найближчого соратника Гітлера - Германа Герінга (його гратиме Рассел Кроу). Це може стати у пригоді Нюрнберзькому трибуналу - першому міжнародному процесу над військовими злочинцями, але й водночас - поставити його під сумнів. Історична драма "Нюрнберг" вийде на екрани вже 6 листопада 2025 року. #Коло_Кіно #Анонси_кіно

Вийшов трейлер майбутнього науково-фантастичного драматичного телесеріалу від Apple TV "Плюрібус" (Pluribus). Події серіалу розгортаються в Альбукерке. Головна героїня, письменниця Керол Стурка, яку гратиме Рей Сігорн, залишилася, здається, єдиною людиною, що має імунітет до нового вірусу, який робить хворих постійно задоволеними та оптимістичними. І тепер Керол повинна врятувати світ від вірусу щастя. Apple вірить в успіх, а тому замовила одразу два сезони серіалу. Перший сезон складатиметься з дев'яти епізодів, і прем'єра двох перших епізодів очікується 7 листопада 2025 року. #Коло_Кіно #Анонси_серіалів #Apple

#кіно #рекомендація «Вулкан» (2018) реж. Роман Бондарчук Жанр: драма Хронометраж: 106 хв. 💭 Про що фільм: Лукас вирушає на кордон з Кримом у складі моніторингової місії ОБСЄ. Але після дивних збігів обставин, він опиняється у містечку на півдні України, де зустрічає місцевого дивака на ім'я Вова. Слідуючи за Вовою, Лукас повільно занурюється у світ української провінції, де життя відірване від усякої логіки чи структури. Дивитися - тут :

Етюд "Сутінки" Сутінки — це чудовий час для уяви: мозок працює, як художник-імпресіоніст, додаючи кожній тіні трохи драматизму. Вони спускаються тихо, наче кішка, що крадеться м’якою ходою між деревами. Вони не мають початку — просто раптом помічаєш, що світ став іншим. Ще мить тому все було залите золотом вечірнього сонця, а тепер барви злилися, потемніли, й небо вже не синє, а глибоко фіалкове. На заході ще тліє вузька смуга світла — останній опір сонця перед тим, як воно сховається за обрій. Цей момент короткий, як зітхання: не день і не ніч, а щось між ними. У цій проміжній порі є особлива краса — м’яка, задумлива, сповнена таємниці. Усе навколо наче притихає. Легкий вітер стишує подих, птахи замовкають, і навіть дорога, здається, перестає шуміти. Повітря стає прохолодним, майже оксамитовим, і пахне землею, листям, далеким димом з осінніх багать. Ці запахи — як ніжне нагадування про дім, про спокій, про завершення дня. Іронія сутінків у тому, що вони — короткі, але найвиразніші. Саме тоді, коли все навколо ніби згасає, життя набуває обрисів: видно, хто поспішає, хто мріє, а хто просто не вмикає світло, бо економить. Люди в цей час теж стають трохи поетами: хтось зітхає біля вікна, хтось постить фото з підписом “осінній вайб”, а хтось просто дивиться, чи встигне купити хліба до повної темряви. Хтось раптом вирішує стати філософом — сідає на лавку й задумливо дивиться вдалечінь. Хтось обіймає кохану людину, хтось просто ковтає чай на балконі й думає: “А може, й не так уже й погано, що день скінчився”. Сутінки — це не просто перехід між світлом і темрявою. Це коротка сцена, де всі — актори: сонце театрально кланяється, небо міняє костюми, а ми сидимо в залі й аплодуємо, бо знову вдалося — день прожито, ніч прийшла, а життя, як завжди, триває. У такі хвилини душа теж стишується. Усі турботи дня здаються далекими, неважливими. Залишається лише спокій і відчуття якоїсь глибокої гармонії зі світом. Бо сутінки — це не кінець. Це лише м’який перехід, подих перед ніччю, нагадування, що все у житті має свій час: і світло, і темрява, і тиша, що з’єднує їх у щось єдине. Сутінки ніби обіймають усе живе. Дерева втрачають чіткі контури, стають темними силуетами. Небо розчиняється у самому собі, і на ньому з’являються перші зірки — сором’язливі, наче ще не впевнені, що настав їхній час. Маленькі, як крапки на чистому полотні. Я посміхаюся — ось і фінальний акцент. Природа поставила його сама. Я знімаю капелюха, вдихаю повітря, ще раз оглядаю небо і думаю: “Досить на сьогодні.” Складаю речі, закидаю етюдник на плече й повільно йду стежкою додому. В кишені брязкають ключі, а в голові вже крутиться думка: завтра, може, намалюю світанок. Але то — завтра. А сьогодні… сьогодні — час вечеряти і дозволити сутінкам завершити те, що я тільки почав.