ЦЕЙ ДЕНЬ В ІСТОРІЇ.
22 липня 1960 можна вважати днем народження одного із найважливіших медичних пристроїв усіх часів - імплантованого кардіостимулятора. Саме в цей день патентну заявку на медичний кардіостимулятор подав винахідник Вільям Грейтбетч.
Створений ним перший мініатюрний кардіостимулятор з літієвою батареєю став значним досягненням у порівнянні з попередніми моделями. А плідна співпраця з доктором Череком Гачаляном призвела до першої успішної імплантації цього пристрою (до речі літієву батарею винайшов теж Грейтбетч)
Кардіостимулятор – дивовижний медичний пристрій, який врятував і продовжує рятувати мільйони життів, допомагаючи серцям битися у правильному ритмі. Його винахід є результатом багаторічних досліджень, випадкових відкриттів та наполегливої праці багатьох вчених та інженерів.
Почитайте-це цікаво! >>> https://www.startup-news.info/podykh-zhyttia.-istoriia-vynakhodu-kard...

ЧЕКІСТ ВІВ ОЛЕНУ ПЧІЛКУ НА ДОПИТ, ПРИВ’ЯЗАВШИ МОТУЗКОЮ ДО КОНЯ...
Єдиний в Україні й світі пам’ятник Олені Пчілці встановлено в Луцьку у 2011 році біля Волинської обласної наукової бібліотеки, що носить її ім’я. І то з ініціативи громадськості та небайдужих українців. Сьогодні на честь неї в Україні названо лише кілька бібліотек, вулиці у деяких містах та гімназію в рідному Гадячі. Чим же так «завинила» мати Лесі Українки перед державою?
У Полтаві шанують Петра I, а не Пчілку
Чому цю красиву жінку, яка була талановитою письменницею і публіцисткою, громадською діячкою та перекладачкою (знала п’ять мов), відомою фольклористкою, зрештою, мамою геніальної Лесі Українки та ще п’яти не менш талановитих дітей, так не шанували ні в часи російсько-радянського панування, ні в часи вже незалежної України? При тому, що вона була ще й першою жінкою членом-кореспондентом Академії наук України! Навіть на рідній Полтавщині Пчілка не заслужила пам’ятника у своїх земляків. Як і багато інших видатних українців, народжених цією землею. Зате російський імператор Петро І у повен зріст оселився у зросійщеній Полтаві.
Що нам було відомо про Ольгу Драгоманову (справжнє ім’я Олени Пчілки) донедавна? Геть небагато. Трохи знали її як дитячу письменницю і, звичайно, маму Лесі Українки та сестру Михайла Драгоманова. На її творчу спадщину наклали негласне табу, що діяло навіть після смерті діячки. Бо Пчілку звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» та шовінізмі. І це тавро тяжіє над нею й досі.
Звідки ж у дівчинки з Гадяча, яка народилася в дворянській родині Драгоманових у 1849 році, взялося стільки України, що її називали навіть матір’ю українського націоналізму? Початкову освіту вона здобувала вдома. «Тоді вже рішуче й безповоротно переходилося на мову московську, бо й не було книжки української для вчіння», – згадувала своє дитинство Ольга Петрівна. Але, попри тотальну русифікацію, в родині Драгоманових розмовляли українською. Діти слухали наші пісні, казки, знали всі народні звичаї. І цей дух тримала берегиня роду – мама Єлизавета, у якій дворянська кров не затьмарила українського начала.
З нею навіть київські поліцейські розмовляли українською
Подальшу освіту Ольга здобула у найпрестижнішому пансіоні шляхетних дівиць у Києві, де брат Михайло познайомив її з багатьма яскравими представниками української інтелігенції. Тут вона зустріла й свою долю – Петра Косача. Він був студентом права Київського університету. Молодята обвінчалися 22 липня 1868 року у Хресто-Воздвиженській церкві в Пироговому, що біля Києва. А далі своє життя високоосвічена молода жінка присвятила родині: поїхала за чоловіком у Новоград-Волинський, згодом – на Волинь, народила шестеро дітей і при цьому встигала писати, збирати фольклор, видавати книги та часописи і послідовно, де тільки можна, відстоювати Україну. Як матір і талановитий педагог вона зуміла виховати своїх дітей справжніми українцями.
Олена Пчілка добре розуміла, звідки починається патріот своєї вітчизни: «Майбутнє батьківщини залежатиме від того, дитина виросте приятелем чи ворогом України, од того, що їй буде защеплене в сім’ї», – писала вона, ніби зазираючи в наше майбутнє. Як же актуально звучать ці її слова дотепер! Зрозуміло, чому так люто п’ята московська колона й досі бореться проти того, щоб українська мова в Україні утвердилася як державна.
Це вона у 1920 році на святі Кобзаря у рідному Гадячі обгорнула його погруддя жовто-блакитним прапором. Це вона виступила проти святкування в українських «Просвітах» ювілею Льва Толстого, резонно запитуючи: «А чому не Шевченка?» Вона, до речі, за власні кошти видавала єдиний український дитячий журнал на території Російської імперії «Молода Україна». І однією з перших серед письменників стала писати для наших дітей, аби вони мали змогу читати рідною мовою.
За цю непримиренність і послідовність у відстоюванні українських інтере¬сів, а ще за те, що посміла у своєму часописі «Рідний край» порушити проблемні питання українсько-єврейських відносин в Україні, її називали націоналісткою, шовіністкою, антисеміткою. Її цькували, ганьбили й ненавиділи всі, хто молився на Росію. Але ця мужня жінка, втративши за десять років (з 1903-й по 1913-й) сина Михайла, чоловіка і доньку Ларису (Лесю Українку), не зігнулася під ударами долі. І не втратила ні своєї гідності, ні гонору й совісті.
Не пробачила Олені Пчілці українського духу й радянська влада. За виступ на селянській конференції у Гадячі в 1920 році її заарештували, і чекіст вів уже немолоду жінку на допит, прив’язавши мотузкою до коня. Але тоді письменницю дивом вдалося вирвати з чекістської тюрми. Та ЧК її в спокої вже не залишила. У серпні 1929 року у київський дім, де мешкала вона з дочками Ольгою та Ізидорою, прийшли з обшуком. Від арешту письменницю врятував лише її вік – Ользі Драгомановій-Косач було вже за вісімдесят, до того ж, була прикута до ліжка. У жовтні 1930-го мати Лесі Українки відійшла у вічність. А її донькам і синові Миколі ще довелося настраждатися. Після тюрем і залякувань лише у 1943 році Ользі та Ізи¬дорі вдалося виїхати на Захід. Микола помер у 1937-му у рідному Колодяжному, доживаючи в бідності та забутті. Ольга – у 1945-му в Німеччині. Оксана дожила до 93 років і померла у 1975-му в Празі. Найменшій з Косачів, Ізидорі, Бог теж вділив довгого віку: вона пішла на той світ у США в 92 роки у 1980-му.

Ніна РОМАНЮК

P.S. Дипис трьох річної давності тому деякі неточності, 25 лютого 2025 на третій рік повномасштабної війни нарешті демонтували пам’ятник петру 1 в Полтаві... Нарешті !

🔴Жінка буде дуже вдячна, якщо, віддаляючись, чоловік скаже їй вголос: «Мені потрібен час подумати про це. Скоро повернуся».
🔴Або: «Мені потрібно трохи побути наодинці з собою. Я скоро повернуся». Просто дивовижно, як радикально змінює атмосферу в будинку ця проста репліка: «Я повернуся».

😎 Хочете справжню реформу ЗСУ ?
1. ДОБРОВОЛЬЦІ мають служити лише з добровольцями і з тими хто хоче служити з ними ☝️
2. Просування по службі має бути не слухняних а тих хто вміє винайти щось нове . А слухняні хай просто отримують премії . При чому командир який помітив ініціативного іноватора і дав йому дорогу теж має отримувати плюшки , бо той хто вміє побачити таланти теж є цінним кадром .
3. Планування операцій має починатись так , збирається інфа з солдатів , солдати які є безпосередньо на позиції кажуть свою думку як би вони провели штурм чи як би вони організували оборону , бо їній мозок працює найкраще бо саме вони є найбільш зацікавленими у своєму виживані і ефективності операції . Далі ця інфа має йти на верх , там аналізуватися і з корективами повертатися у вигляді наказу , в ідеалі мають бути поясненя щоб солдат розумів що над ним не довбойоби мясники і щоб він міг професійно рости . Так цей метод не для масштабних секретних операцій цей метод для 90% простих рутинних дій армії . Суть зрозуміла , алгоритм такий
(солдат↗️командир↘️солдат) а не
(продажний хрін з Києва⬇️командир⬇️солдат )
Вертикалі бути не повинно , вертикаль це клондайк для рос агентури , підкупили одного дибіла і все що виявилось під керуваням дибіла рахуй мертве .
4. Командири не мають відповідати за безолабернісь солдатів , якщо солдат хоче ходити без бронежилета це його проблеми , тим більше зараз в епоху дронів краще швидко бігати ніж мати на собі броню . Логістичні доставки які відбуваються не за допомогою НРК а особовим складом, а також захід на позиції мають теж плануватися по нормальному . Бо зазвичай це відбувається так , один досвідчений солдат бере 8 наляканих новобранців і веде їх вночі під дронами в пункт призначеня ... стан новобранця критичний , важка ноша , темнота і повне нерозуміння ситуації . Були випадки панічних атак , після першого прильоту група розбігалась і блукала полями , було і таке що заходили прямо в полон до рашистів . По нормальному це все мало відбуватися в день бо дронам пофіг вони в ночі навіть краще бачать пересуваня . Перед виходом кожному солдату показати на карті , звідки вони йдуть і куди , і що робити в разі обстрілу ітд 😤 але наші величні майори і вище , скуки цього не розуміють 🤦‍♂️
5. Алкаші і всякі там люді МІРА на зарплату 5000 грн і хай копають в тилу нормальні лінії оборони , з другої і хоч до пятої ... не на нулю де їх одразу обнуляють 😤 . Це скука тільки наші довбойоби "стратеги" можуть відправити людей копати позицію перед собою на (-.0.5) так сказати , втратити половину людей , потім втратити облаштовану позицію на (0) бо жтепер не хватило вже людей для оборони і в результаті відступити в чисте поле на (1.5) бо (1) лінія не для оборони а (2) задалеко і там потім копати зимою під обстрілами нові позиції бо раніше в літку не додумалися підготувати хочаб елементарні шанці .
6. Дозволити всім бажаючим хочаб раз в рік переводитися в ті підрозділи в які вони хочуть , Нехай система все аналізує анкетує і на основі данних робить висновки . Я трішки розумію чому раніше не дозволяли і що хаосу не має бути але вигоди від цього більше ніж шкоди якщо все тримати під розумним контролем .
7. Кожен чиновник призовного віку має пройти хочаб 3 місяці служби на рік ,якщо він "хворий" то звільнити , державою мають керувати здорові тілом і духом а не хитрі геморойні продажні жопи . 2019 року на виборах суспільство не дало жодних шансів ні Військовим ні Націоналістам ... ну а тепер маємо щодня корупційний скандал , свавілля , вбивства ітд , тил прогнив ще підчас АТО , тепер от пожинаєм наслідки ,але ще можна все виправити.
8. Доречі всіх АТОвців пора відправити на Мальдіви щоб вони своїми відосіками про безтурботний відпочинок показали що в цій війні можна вижити і отримати справедливу нагороду за все пережите і втрачене . Але покишо на мальдівах лише корупціонери а АТОвці в тюрмах і їх в інфопросторі в кращому випадку забули в гіршому випадку навіть стараються очорнити по мєтадічках 2016 року.
Чи підпише контракт 20річний випускник технічного університету дивлячись як гнила держава і суспільство відноситься до живих героїв ??? Та ніколи .
9. Офіцерів мясників важко посадити бо завжди можна перевести стрілки, і небезпечно виганяти їх з армії бо можуть здати все ворогу ...а от система ефективності Федорова плюс пониженя у звані це був би прекрасний варіант щоб виявити диверсанта і довбойоба в погонах . Бо і той і інший буде неефективним .
10. Ну і останє ... те про що говориться на відео 🤗 всю затягнуту радянщину і всяких отих недороблених петрових , всіх самодурів які не вміють навіть говорити нормально з підлеглими мовчу вже про те щоб їх чути чи радитися ...всіх їх в один батальйон і хай там шпокають один одного 24/7 👍 подивимось тоді чого вони досягнуть . Я думаю буде диво , вони або покажуть мега успіх , або зашпокають один одного на смерть . В будьякому випадку Україна від цього
виграє 💛💙

УЯВА

Заплутаний розум будує в'язниці,
Шукає людина невидимі грані,
Ховає зажура журбу блискавично.

В полоні ілюзій народяться ранні
Фантоми страждання, надумані рамки,
Немовби кайдани на тілі погані.

Зруйнуй самотужки фортеці та дамби,
Побач дивовижну красу океану,
Відкрий для свободи зачинені клямки.

Ковток чистоти не рахує поранень,
Звільняє легені повітря прозоре,
Позбавивши душу глибокого стану.

Малюють думки необмежені зорі,
Дарує відвага нескорені крила,
Щоб зникло назавжди придумане горе.

Рішучість ламає канони по хвилях,
Пробуджує силу таємне веління,
Яка підіймати спроможна вітрила.

Далеко розійдеться світло з долини,
Бо кожен зуміє здолати тривогу,
Відкинувши геть переляку насіння.

Тепер відкривається світ цей убогий.

Мирослав Манюк
19.07.2026

ХРОНІКИ ПІСЛЯМАЙБУТЬНОГО: СВІТИ САЙМОНА СТОЛЕНХАҐА

Мало хто говорить про те, що залишається після майбутнього. Саймон Столенхаґ — один із тих, хто знає відповідь. У його світах час вже вичерпано: майбутнє відбулося, пережило себе і тепер осідає іржавим післясмаком. Величезні механізми стоять серед полів, віддаючись корозії, розчиняються в тумані, стаючи такими ж буденними, як старі елеватори чи покинута інфраструктура, призначення якої давно стерлося з пам'яті.

Шведська провінція, де виріс художник, назавжди застигла в його образах. Озера, ліси, невеличкі містечка, низьке небо, довгі дороги та промислові зони стали природним середовищем для його уяви. Наукові комплекси, гігантські машини чи аномальні конструкції з'являються тут не як вторгнення фантастики, а як частина буденного ландшафту.

Його полотна нагадують не стільки фантазію про майбутнє, скільки дивний спогад про нього. Столенхаґ майстерно поєднує приглушену палітру та впізнавані деталі побуту з чимось незбагненним, що наше підсвідоме зчитує як щось знайоме і давно пережите. Ці фрагменти іншої реальності він вплітає у графічні романи, перетворюючи їх на візуальну прозу — серію спогадів, що існують на тонкій межі між літературою, живописом і кінематографом.

«Оповідки з Кільця» відкривають цей світ через дитячий погляд. Альтернативна Швеція кінця 1980-х живе поруч із колосальним підземним прискорювачем частинок, але саме співіснування людей і технологічного дива здається тут важливішим за будь-які пояснення. Діти спокійно їздять на велосипедах повз іржаві машини, досліджують покинуті об'єкти та споглядають гігантських роботів із тією ж природністю, з якою звикли дивитися на лінії електропередач чи старі сараї. У цих сценах відчувається спадщина Спілберга, Бредбері й Тарковського, проте Столенхаґ ніколи не перетворює свої образи на цитати. Він говорить власною мовою — мовою тихих пейзажів, у яких розчиняється незрозуміла, щемлива туга.

Згодом цей світ змінюється у «Речах з Потопу». Дитяча безтурботність вивітрюється, поступаючись місцем тривозі: темні плями на снігу, токсична вода та дивні рекламні маскоти посеред спустошених краєвидів створюють відчуття повільного, майже невідворотного розкладу. Тут Столенхаґ розвиває свою головну думку: людина має хист звикати до будь-яких змін, навіть до катастрофи. Жах у його роботах не вибухає — він накопичується, непомітно вростаючи в довкілля. Ми споглядаємо вже не саму подію, а післясмак життя у світі, який давно навчився приймати свою нову, понівечену реальність.

«Електричний штат» виводить цю тему на новий рівень. Америка, спустошена віртуальними ілюзіями, постає як величезний цвинтар нездійсненого майбутнього: люди перетворилися на виснажені оболонки, замкнені у власних мареннях, а пустелі Мохаве заповнилися руїнами технологічної цивілізації. У цьому контексті подорож Мішель та її маленького жовтого робота набуває міфологічного виміру — це вже не просто постапокаліпсис, а роздум про самотність, втрату реальності та дивну людську схильність добровільно обирати оману. Показово, що екранізація Netflix викликала суперечливу реакцію: перетворивши історію на традиційний пригодницький сюжет, вона втратила найважливіше — той простір мовчання, недомовленості й внутрішньої порожнечі, на яких тримається першоджерело.

«Лабіринт» іде ще далі, позбавляючи нас останніх ілюзій про спадковість світів, де залишки меланхолії та колишніх надій зрештою поступаються місцем оголеному відчаю. Чорні сфери в небі, отруєна атмосфера, аміачні пустелі та стерильний бункер Кунгсхолл створюють відчуття остаточного виснаження світу. Однак Столенхаґа цікавить не стільки сама катастрофа, скільки її приховані наслідки: провина тих, хто залишив інших помирати за зачиненими дверима; відчай людей, змушених жити після морального компромісу, який неможливо виправдати; пам'ять про рішення, що назавжди стає частиною особистої історії. Зрештою, головний жах у творчості Столенхаґа завжди залишається внутрішнім.

Його світи — це не завершені історії, а самі ландшафти пам’яті. Ми бачимо їх так, як людина бачить власне минуле: фрагментарно, через спалахи образів, що виринають із темряви. Світло над озером, гул далекого двигуна, силует конструкції на горизонті чи незбагненна темна пляма на снігу — походження цих речей стерлося, але їхня присутність стала реальнішою за будь-яку нашу повсякденність. Столенхаґ збирає свої світи з таких уламків, де кожна випадкова деталь стає ключем до чогось давно втраченого, що ми, самі того не знаючи, продовжуємо носити в собі.

Мистецтво Саймона Столенхаґа уникає обіцянок, якими зазвичай годує нас фантастика. Його оптика налаштована інакше: він спостерігає, як час невблаганно переінакшує наші надії, як амбітні проєкти стають руїнами, а катастрофи — частиною звичного пейзажу. Це хроніки "післямайбутнього", де технологічне диво вже давно втратило голос, апокаліпсис розчинився в буденності, а пам’ять тримається лише за уламки того, що колись здавалося незаперечним.

Дивлячись на його роботи, відчуваєш не страх перед прийдешнім і не ностальгію за минулим. Швидше дивне, майже фізичне відчуття зустрічі з чимось, що колись належало нам, але встигло зникнути в піску часу. З чимось, чого, можливо, ніколи й не існувало, окрім як у наших власних спогадах.

— Voss Ekobi

Спочатку, як відомо, була суцільна порожнеча.
Проєкт виглядав незавершеним, тому Господь подивився на це діло й мовив: "Треба щось робити".
За кілька днів з’явилися небо, хмари, густі ліси та безкрайній степ. Краса неймовірна. Але Творцю здалося, що в цьому едемі якось занадто тихо — ніхто не обговорює погоду і не бідкається на владу.
Тоді Він створив першого українця.
Чоловік відкрив очі, подивився на дикі краєвиди, почухав потилицю і замість компліментів Творцю діловито запитав:
— Добре, звісно... Але город де?
Довелося терміново виділяти під це діло чорнозем. Українець часу не гаяв: засадив картоплю, буряк, цибулю, помідори, а три гектари залишив під загадкове "про запас'. Поглянув на роботу й зітхнув: "От тепер уже можна жити".

Проте Творець знав: чоловікові самому бути недобре. Так з’явилася жінка. Вона критично оглянула свіжостворений всесвіт, хмикнула й констатувала:
— Гарно... Але хата крива.
У той же день усесвіт зазнав першої генеральної реконструкції: стріху перекрили, піч побілили, подвір’я підмели, а вздовж тину вишикувалися мальви. Господь усміхнувся — виявляється, порядок теж може бути маленьким дивом.

Звісно, не обходилося без випробувань. Господь дав людям дощ. Три дні вони раділи, на четвертий почали бурчати: "Ну вже досить, гниє ж усе!". Тоді Він послав сонце. За три дні вони знову нарікали: "Уже занадто, усе горить!".
— Воістину, — зітхнув Творець, — нелегка справа — догодити людям.

Але справжні веселощі почалися, коли Господь вирішив: «Дарую вам сусідів, аби не були ви самотні».
Нові мешканці оселилися поруч і одразу розгорнули таку агентурну мережу, якій позаздрили б усі спецслужби світу. Ще до сходу сонця вони з точністю до хвилини знали:
Хто вже прокинувся, а хто "спить, як пан";
Що саме сусід закопав у кутку городу;
І головне — чому вчора у хаті навпроти світилося допізна (версії варіювалися від «рахують мільйони» до "читають таємні знаки").

Бачачи це, Господь створив тин. Не для сварок, ні! А для того, щоб їм було на що спертися ліктями під час вечірнього симпозіуму. Щовечора біля тину вирішувалися долі галактики, обговорювалися діти й те, що «колись усе було трохи інакше».
Щоб полегшити людям життя, Бог дав їм пісню. Янголи на небесах тільки крилами розводили:
— Господи, вони ж щойно відпахали дванадцять годин на сонці! Чому вони співають, а не лежать без почуттів?
— Бо хто співає разом, — посміхався Творець, — той уже не сам.

Минали літа. Народ розмножувався, картоплі ставало більше, і настав час обрати старшого. Зібралася велика рада.
Це був тріумф демократії: кожен присутній точно знав, як керувати державою. Особливо голосно кричав той, кого взагалі ніхто ні про що не питав. Рада тривала до глибокої ночі, після чого всі стомлено розійшлися по хатах, ухваливши доленосне рішення: "зібратися ще раз".
Господь подивився на це й подумав: "Довго радяться. Але коли прийде година діла — зроблять за п'ять хвилин".

З таймінгом теж виникли нюанси. Бог створив годинник, щоб люди берегли час. Але українці виявилися хитрішими: вони почали дивитися на нього щохвилини, бідкаючись, що нічого не встигають, і примудрялися губити самі миті життя в гонитві за планом.
А щодо навчання на помилках? Це став національний вид спорту. Наступивши на одні й ті самі граблі тричі, українець гордо піднімав голову і казав: "Треба було ще тоді мене послухати!".

На сьомий день Господь вирішив нарешті відпочити. Він заварив собі чаю, підготував хмаринку зручнішу, аж раптом знизу донісся стук сокири та гучні крики.
— Господи! — звернулися люди до неба. — Ми тут подумали... А може, ще криницю викопаємо? До обіду трохи попрацюємо, а там уже відпочинемо!
Творець зрозумів: спокій скасовується. Цей народ не міг просто сидіти. Навіть коли все летіло шкереберть, вони ставили на вогонь чайник і спокійно казали: "Та нічого... прорвемося".

Тоді Господь вирішив піти на хитрість і послав до них янгола з перевіркою, щоб той навчив їх порядку. Янгол спустився, поважно сів на лавці й почав роздавати інструкції: як дерева саджати (бо одні саджали для тіні, другі для плодів, а треті — щоб сусід луснув від заздрощів), як хати будувати й паркани ставити. До речі, паркани вийшли такі високі, що місцеві кури, перелітаючи до сусіда, автоматично отримували статус перелітних птахів.
Слухали янгола довго й уважно. Аж тут господар хати виніс на стіл свіжий хліб, наливку і шматок генеральського сала з проріззю. За хвилину з’явилася макітра з гарячими, щойно зліпленими варениками.
— Пригощайся, гостю придорожній, — сказали люди. — Та ми ненадовго... — скромно мовив янгол, сідаючи до столу.
Звісно ж, «ненадовго» затягнулося до другої години ночі. Янгол встиг зліпити три вареники (причому був свято переконаний, що без його ліплення вечеря б зірвалася), вивчити п'ять народних пісень і двічі посперечатися про те, чия черга косити траву біля дороги.
Коли ревізор повернувся на небо, вигляд він мав трохи пом'ятий, але щасливий.
— Ну що? — запитав Господь. — Навів порядок? Навчив їх не сваритися і не давати порад без дозволу?
Янгол зітхнув, погладив живіт і відповів:
— Господи, вони непереможні. Вони сваряться так, наче запрошують на вечерю. Вони дають поради навіть вітру. Але коли я йшов, вони годину тримали мене біля хвіртки, сунули в торбу пиріжки й сказали, що без мене село пропаде. Воістину, у них міцні стіни, але абсолютно відкриті серця.

Поглянув тоді Господь на землю крізь віки. Побачив міста великі, золоті поля, що хвилювалися, мов море, і своїх дивних, галасливих, але таких рідних людей.
Вони все так же поспішали, губили окуляри на власному лобі, будували триметрові паркани, але в хвилину скрути віддавали останню сорочку абсолютно незнайомій людині.
Зійшлися янголи навколо престолу й тихо запитали:
— Господи, Ти дав їм стільки всього: і пісню, і сміх, і мову багату, і навіть сало з варениками. А коли ж настане час, що в них усе буде ідеально? Коли закінчаться всі суперечки біля тину?
Господь посміхнувся, дивлячись, як на землі у вікнах маленьких хат спалахують вечірні вогники, схожі на зорі.
— Усе буде добре тоді, — відповів Творець, — коли вони перестануть чекати, що хтось інший зробить це замість них. Я створив цей світ і дав їм усе необхідне. А от людяність у ньому — це вже їхня щоденна робота.
І благословив Господь українську землю: і працю важку, і пісню дзвінку, і хліб на столі, і той самий гучний сміх, який рятує від будь-якої темряви.

І був вечір. І був ранок. А день цей триває і донині. Люди все так же виходять з гостей, по дві години прощаються біля хвіртки, а потім повертаються до хати, ставлять чайник і кажуть: "Ну що, почнемо?".
І з цих простих слів щодня починається новий усесвіт.

Це було в мить, коли зупинився час,
Серед юрби, де кожен мчить кудись у справах.
Я не шукав нікого, не чекав для нас
Отих вогнів, що спалахнули в небесах яскравих.
Ми розминулись — погляд в погляд, крок у крок,
І світ навколо вмить потьмянів, наче вицвів.
Я відчув, як серце зробило той самий стрибок,
Який буває тільки в казках чи у снах з дитинства.
Це не було кохання, що росте роками,
Як квітка, що плекають в тиші садівники.
Це було схоже на вибух — з тими ж дивами,
Що змішують долі, зриваючи всі замки.
У твоїх очах відбився вечірній промінь,
Чи, може, зірка, що впала в мої долоні?
Ти промовчала, але цей німий, глибокий спомин
Став найважливішим у моїй життєвій хроніці.
Я пам’ятаю кожну лінію, кожен порух,
Твій легкий сміх, що розірвав буденний шум.
Це диво — як з нізвідки, як прощання з горем,
Як теплий вітер, що прогнав весняний сум.
Ніхто не вірить, що життя міняють секунди,
Що можна бачити душу в чужому обличчі.
Але я знаю: то були не просто здогади,
А доля, що покликала в невідоме, вічне.
Це наче вхід у храм, де світло ллється звідусіль,
Де ти стоїш — і все навколо стало зайвим.
В душі, де була порожнеча, де панував біль,
Ти раптом стала сенсом, найкращим і найфайним.
З того дня небо стало іншого кольору,
З того дня кожен вдих — як молитва за тебе.
Я не знаю, чи доля нас до того ж полю поверне,
Але вдячний за той погляд, що з’єднав нас з неба.
Кохання з першого погляду — це не про втому,
Це про сміливість впізнати в чужому своє.
Це ніби ти нарешті повернувся додому,
Бо серце впізнало ту, хто для тебе живе.
Нехай минають роки, стираються фарби в пам’яті,
Нехай змінюється світ і течії швидких рік.
Я берегтиму ту мить, що горить усередині,
Бо саме тоді я вперше зрозумів, що таке — чоловік.
Ти — моя випадковість, що стала великою правдою,
Ти — мій маяк у морі, де гасли останні вогні.
Я йду за тобою, за цією небесною ватрою,
Дякуючи долі за той погляд, що подарував тебе мені.

Ночером дочекалася й балалайок, й рррракет, що перли Полтавщиною в напрямку Кременчука, й отих конусів Маха?

Й вляглася спати.
Напланувала собі ранній підйом. Щоб встигнути щось пересапати у городі до спеки?

Зранку сплю.
Як людина з чистою совістю, сплю кріпко!
О восьмій починає нелюдським голосом з кухні волати котик Пилипко!!!
Потім це чорнодупе пппппадло волало з прохідної кімнати!!!
Коли він продовжив сольний виступ вже біля моєї канапи, мої тірпець з витриманістю закінчилися!:)
Й волати почала вже я!:)

- Пилипко, ззззашибу мерзотника!!! Якого біса тебе ррррозриває???
- По-перше, мамЮль, ти збиралася піднятися пораніше? То я доповідаю, що вже восьма! Час бігти у город!
- По-друге, діти розʼїхалися по роботах, Ірина Олександрова ще зі своєї келії не виходила, а я в мисках бачу дддднннооо!!!

Щщщщщоб ти мені був живий та здоровий!:)
Кому б спалося після такої політінформації?:)

Піднялася й як дала метушитися!!!:)
Ото десь о вісімнадцятій тільки вгамувалася!:)

Зненацька пересапалися ВСІ грядки! На диво, поки я приводила до ладу всі свої численні квітники, бурʼянів у городі повилізло набагато менше, ніж я собі нафантазувала?:)

Тіліпаю пласкорізом, сирени гудуть, десь щось гггггепає, я прислухаюся й розмірковую, що гепає далеко? Й кидати роботу я не збираюся? От якщо ближче гепатиме, тоді й ховатимуся?:)

Знайшлися перші огірочки!
Вже подають ознаки врожаю кабачки!
В моркві знов знайшла ковалок мокшанської балалайки…
Очікуються сливи!
Яблук небагато, але ж трошки є!
Вишні вчора й сьогодні смикали донечка та моя біженська Олександрова!

Закінчила з сапанням, а ще ж не ввввбилася остаточно?:)
Як так можна жити?:) Хіба це про мене?:)
Тре терміново знайти собі ще якоїсь роботи!:)

Кріп в мене такий красивезний вдався! Поки що без парасольок!
Й забагато ж його?:)
Вирішила кропу настригти та нашаткувати! Щоб наморозити!

Хотіла чотири рядочка зрізати? Чомусь зупинилася на двох?:)
Таааааак я той кріп чекрижила більше трьох годин! Аааааа якщо б я сама себе не загальмувала на двох рядках?:)
Й це ж ще мені донечка допомагала його обсмикувати з гілочок!

Синочок нарешті дістався до своєї майстерні й там шарудів!:) Поррррядки наводив!:)

Ірина Леонідівна сьогодні займалася куди більш важливою справою, ніж ми всі разом!:)
Пташечка моя, курочка-пасочка, чаклувала над виготовленням вишневої наливки! Ааааа вона в неї ну дуже смачна вдається! Хто свідок?:) Я свідок!:)

А ось тепер пацієнт не стільки живий, скільки мертвий?:) Але ж ще трошки живий!:)

Ви як там?

Найдивовижніші кімнатні рослини з усього світу 🌸


🌸 Венерина мухоловка
• Це справжня рослина-хижак!
• Її листки перетворилися на пастки, які спрацьовують, коли комаха торкається волосків.


🌸 Літопси — “живе каміння”
• Схожі на камінці або гальку, але це справжні сукуленти.
• Мімікрують під ґрунт, щоб захищатися від спеки.


🌸 Мімоза сором’язлива
• Її листочки згортаються при дотику або вібрації — ніби “соромиться”.
• Дивовижна реакція рослини на рух!


🌸 Степлянтус або “зірковий кактус”
• Цвіте дивовижними зіркоподібними квітами, схожими на морських зірок.
• Має оригінальний вигляд і може рости без постійного догляду.


🌸 Тілландсія
• Її ще називають “повітряна рослина” — росте без ґрунту!
• Отримує вологу та поживні речовини прямо з повітря.


🌸 Калатея
• Має фантастичні листки з візерунками, що змінюють положення залежно від часу доби — “сплять” вночі.


🌸 Орхідея-фаленопсис
• Здається ніжною, але насправді дуже витривала.
• Цвітіння триває місяцями, а деякі види пахнуть ванілю


🪴 Квіти та рослини