Я виріс край дороги, біля старого паркану, де земля була тверда, сонце пекло немилосердно, а люди ходили повз, не звертаючи на мене жодної уваги. Власне, увагу вони звертали. Але переважно тоді, коли чіплялися за мої колючки. — От зараза! — вигукнув якось чоловік, який вирішив скоротити дорогу через узбіччя. — Де ти тут узявся?! Виріс я тут, шановний. Не з неба ж упав. Хоча, судячи з вашої поведінки, вам би хотілося, щоб я ще й письмовий дозвіл на це отримав. Чоловік обтрусив штани, кинув на мене сердитий погляд і пішов далі. — Бур’ян нещасний! Понасівало вас тут! Я хотів заперечити, що ніхто мене нікуди не носив, що я самостійно проріс, укорінився й виріс, але промовчав. По-перше, я не вмів говорити людською мовою. По-друге, навіть якби вмів, чоловік однаково не став би мене слухати. Люди взагалі дивовижні створіння: спочатку наступлять тобі на ногу, а потім ще й пояснять, що ти неправильно стояв. Я був будяком. І цього, виявляється, вистачало, щоб уважати мене винним у всіх неприємностях на дорозі. Одного дня повз мене проходила жінка з кошиком квітів. У кошику лежали троянди, ромашки й айстри. Жінка зупинилася, подивилася на мене й скривилася. — Господи, яке страховисько! Ні тобі краси, ні запаху. Самі колючки! Я навіть трохи образився. Вибачте, пані, а ви давно на себе в дзеркало дивилися? Втім, я не став цього говорити. У мене й без того була репутація колючого типу, а ще бракувало уславитися нахабою. Жінка поправила квіти в кошику й пішла далі. — От троянда — то квітка! А це таке, що й назви пристойної не має. Будяк, шановна. Будяк! Назва в мене цілком пристойна. А от ваша манера розмовляти з незнайомцями потребує певного вдосконалення. Але жінка вже не слухала. Я часто думав: чому люди так люблять троянди? Що в них особливого? Ростуть у доглянутому саду, п’ють воду за розкладом, отримують добрива, а на зиму їх ще й укривають, наче вони не квіти, а члени королівської родини. А я ріс сам. Ніхто мене не поливав, не підв’язував, не обрізав зайвих пагонів. Ніхто не казав: «Який ти сьогодні гарний, мій маленький будячику!» Та й не треба було. Я якось обходився без компліментів. Щоправда, іноді хотілося, щоб хтось хоча б поцікавився, як у мене справи. Але до мене зверталися переважно з претензіями. — Чого ти розрісся? — Чого колешся? — Чого стирчиш посеред дороги? Останнє запитання мене особливо веселило. Я стояв біля паркану, за метр від дороги, а люди примудрялися зачепити мене, навіть коли поруч було пів поля вільного простору. Схоже, деяким людям потрібен не шлях без перешкод, а перешкода, на яку можна поскаржитися. Літо видалося спекотним. Трава пожовкла, ромашки похилили голови, а троянди за парканом почали в’янути. Господиня саду бігала з лійкою, рятуючи своїх улюблениць. — Тримайтеся, мої красунечки! Зараз я вас напою! Вона поливала троянди, розпушувала землю, обривала сухі листочки. Потім сідала на лавку й милувалася результатом своєї праці. — От що означає справжня краса! Я мовчки дивився на цю ідилію. Ага. Справжня краса. Особливо коли в неї є особистий водопровід. Мені ж доводилося самотужки добувати воду з глибини. Коріння тягнулося дедалі далі, шукаючи вологу. Листя припадало пилом, стебло втрачало свіжість, але я тримався. Не тому, що був якимось надзвичайним героєм. Просто ніхто не пояснив мені, що в таких умовах належить здатися. Якось опівдні біля мого коріння зупинився худий пес. Він важко дихав, висолопивши язика, і довго шукав місце в затінку. — Ну що, друже, — подумав я, — теж життя не цукор? Пес ліг біля паркану, притулився до мене боком і заплющив очі. За кілька хвилин він уже хропів. Я був зворушений. Нарешті хтось оцінив мене за моїми справжніми перевагами: я не гарний, зате біля мене можна відпочити. Щоправда, пес час від часу перевертався й зачіпав мене шерстю. — Гей, обережніше! — хотів я сказати. — Я, звісно, не п’ятизірковий готель, але й не килимок для витирання лап! Пес лише позіхнув. Увечері він пішов, навіть не попрощавшись. Ну що ж. Люди хоча б іноді кажуть «дякую». Від собак я й цього не дочекався. Минуло ще кілька днів, і на моїй верхівці розпустилася квітка. Фіолетова, кошлата, оточена колючим вінцем. Не троянда, звісно, але й не гірша за ті квіти, які люди вирощували в горщиках, фотографували й викладали в інтернет із підписами на кшталт «Моя маленька радість». Я дивився на свою квітку й думав, що вона мені навіть подобається. — А ти, виявляється, цвісти вмієш! — почув я голос. Це був горобець. Він сидів на паркані й розглядав мене з таким здивуванням, ніби щойно побачив, як старий трактор виконав балетне па. А ти, друже, виявляється, говорити вмієш. І що тепер? Видаватимемо одне одному грамоти? Горобець нахилив голову. — Не ображайся. Я просто здивувався. Я не ображався. Принаймні на горобця. Він хоча б не називав мене страховиськом. Невдовзі на квітку прилетіли бджоли. — О, будяк розцвів! — ніби сказала одна з них. — І що? — відповіла інша. — Мед збирати треба, а не пліткувати. Вони заходилися працювати. Ось так. Жодних оцінок моєї зовнішності, жодних лекцій про користь і шкоду. Прилетіли, побачили квітку, взялися до справи. Я раптом зрозумів, що світ значно більший за ту вузеньку дорогу, якою щодня ходили люди. Для одних я був бур’яном, для інших — джерелом поживи, для третього — затінком у спеку. А для себе самого я був просто будяком. І цього, виявляється, цілком достатньо. Одного ранку знову з’явився чоловік із косою. Побачивши мене, він зупинився. — О! Та ти ще й зацвів! А ви, шановний, ще й помічаєте очевидне. Прогрес! Чоловік підійшов ближче, розглянув квітку й почухав потилицю. — А я думав, що ти зовсім нікчемний. Він замахнувся косою, але саме тієї миті над моєю квіткою загуділа бджола. — Ого! — чоловік відступив. — Бджілки, бач, на нього сідають. Він почухав потилицю вдруге. Видно, думка в нього працювала повільно, зате впевнено. — Ну, нехай росте. Може, і справді є від нього якась користь. І пішов далі. Я проводжав його поглядом. Знаєте, що мене найбільше дивувало в людях? Їм постійно потрібно доводити, що ти маєш право існувати. Якщо ти корисний — тебе терплять. Якщо красивий — тобою милуються. Якщо сильний — тебе поважають. А якщо ти просто ростеш, нікого не чіпаєш і намагаєшся вижити, то цього, здається, замало. Мені хотілося крикнути йому вслід: — Послухайте! А якби я не зацвів? Якби бджоли не прилетіли? Якби я не давав затінку собакам і не прикрашав узбіччя своєю фіолетовою квіткою? Ви б тоді мали право мене скосити? Звісно, я нічого не крикнув. Бо вже зрозумів: не варто витрачати сили на тих, хто готовий визнати твою цінність лише після того, як її підтвердить хтось інший. Наприкінці літа моя квітка перетворилася на пухнасту голівку. Насіння дозріло, і вітер почав розносити його в різні боки. Одне зернятко впало за парканом, інше — в канаві, третє понесло на сусідній пустир. Я не знав, де воно проросте і чи проросте взагалі. Але в цьому й полягала краса життя: воно не питало дозволу в тих, хто вже все вирішив за нього. Я теж колись був маленьким зернятком. Ніхто не садив мене з любов’ю, не готував для мене родючого ґрунту. Мені просто випало опинитися тут. І я виріс. Не трояндою. Не ромашкою. Не тією квіткою, яку господиня саду показувала сусідам із гордістю. Я виріс будяком. З колючками, які не подобалися людям. Із квіткою, яка подобалася бджолам. Із корінням, яке навчилося знаходити воду там, де її майже не було. Чи став я від цього кращим за троянду? Ні. Троянда прекрасна по-своєму. Але й гіршим я не став. Просто ми росли в різних умовах і мали різні способи виживання. І якщо вже зовсім відверто, то троянді ніколи не доводилося слухати, що вона нікому не потрібна, лише тому, що хтось подряпав об неї палець. Я ж чув це регулярно. Тому, якби мене запитали, чого я навчився за своє коротке будякове життя, я відповів би так: Не кожен, хто має колючки, прагне когось поранити. Не кожен, хто росте на пустирі, є непотребом. І не кожен, хто не схожий на тебе, потребує виправлення. А ще я зрозумів одну важливу річ: не треба намагатися стати трояндою лише для того, щоб тебе перестали вважати бур’яном. Бо трояндою ти, можливо, і не станеш. Зате можеш усе життя витратити на те, щоб позбутися власних колючок, і зрештою залишитися без жодного захисту. Тож я й далі ростиму край дороги. Можливо, хтось знову зачепиться за мене й вилається. Можливо, хтось захоче скосити. А може, колись якась дитина побачить мою фіолетову квітку й запитає в матері: — Мамо, а що це за гарна рослина? І мати відповість: — Це будяк, доню. А дитина неодмінно перепитає: — А чому його всі не люблять? І ось тоді, можливо, доросла людина вперше замислиться над тим, що лю бов і повага — це не завжди нагорода за красу чи користь. Іноді вони починаються просто з бажання придивитися. А я тим часом стоятиму собі біля паркану, грітимусь на сонці й чекатиму нового літа. Бо я — будяк! ----- https://korop.gt.tc/

Дума про славетного й грізного отамана Томаша Шелбієнська (що у заморських землях кличеться Томасом Шелбі) — великого стражника Бірмінгемського та кошового керманича відважного лицарства «Гострих Картузів». На всі прикордонні землі гриміла слава про його крутий норов та промисли, а вороги блідли, зачувши про гострі леза, що їх козаки Шелбієнська зашивали під криси своїх кашкетів для особливого «гоління» супостатів. Проте літописи утаємничили головне диво. Мав отаман пристрасть велику — запеклі герці козаків із рідного полку «Бермінгем Сіті». І дивився він на ті бойовища не через підзорну трубу, а через Магічне Вікно (вульгарно названий у народі «Телевізор»)- на той час єдине на весь піднебесний світ дзеркало рухомих світлотіней, викуване за секретними кресленнями сивих алхіміків. Жоден король чи султан земний не мав доступу до цієї таємниці. Коли Томаш сідав перед цим чаклунським екраном, світ навколо завмирав. Навіть коли судді годинами ворожили над кожним голом через таємне чарівне люстерко VAR (Відео-Астральне Розпізнавання), отаман сидів непорушно, палячи люльку і пускаючи густі сизі хмари. Якось під час великого копаного фіналу, коли «Бермінгем Сіті» розносив у тріски супротивника, підступні таті вирішили вкрасти коней зі стайні отамана. Вони гадали, що магічне вікно повністю засліпило Шелбієнська. Але залізна підкова, прибита над порогом, задзвеніла, відчувши дух чужинців. Розгніваний Томаш, якого відірвали від святого видовища, не став гукати січову варту. Він лише повільно поправив свій грізний картуз і вийшов на ґанок... Старі люди кажуть, що крики тих нещасних злодіїв долетіли аж до самого Лондона, а перелякані ворони не сідали на маєток Шелбієнська ще три роки. Повернувшись до хати, отаман спокійно витер шаблю, глянув на диво-екран і сухо промовив: — Шоу повинно продовжуватись. Будова технічна: Міра: Довжина — 230 мм, ширина — 162 мм (сам же лик — 81 х 101 мм). Товщина велика — 15 мм (де лик міститься), а мала — 7 мм. #peakyblindersart #thomasshelbyart #гострікартузи #томасшелбі #sodacanart

"Дама з Андерлехта" У столітті двадцятім, на його зорі, побачив-єм образ ясноі пані з Андерлехта, яка своєю подобою мала довге розпущене волосся, що спадало хвилями. Вбрання її було дивовижне, із округлим вирізом та рукавами-ліхтариками, котрі додавали пишності її вигляду. Кажуть знаючі люди, що в сій подобизні мода земель бельгійських доби Ар Нуво — стилю химерного, де лінія кожна, мов стебло гнучке, в'ється. #MetalArt #EmbossedMetal #MetalRepousse #RepousseArt #Handcrafted #BelleEpoque #Early20thCentury #1900sStyle #ArtNouveauStyle #sodacancraft

Жовтий рівень Було, пройшло,... Кудись пішло, пошкандибало літо, Забувши парасольку на межі. І небо стало жовтим і сердитим, І вітер щось нашіптує в душі. Жовтневий день поволі осідає, На мокрий дах, на стомлені сади. А сонце крізь тумани позирає, Немов не знає, де знайти сліди. Вже ранок пахне димом і дощами, Вже вечір рано стукає в вікно. І хмари пропливають табунами, Немов кіно, якого й не було. Та що нам до похмурої погоди, До мокрих лавок, холоду й дощу? У жовтні теж бувають епізоди, Заякі літу дякувать мушу́. Бо жовтий рівень — зовсім не тривога, Не знак біди, не вирок для тепла. Це осені неспішна перемога, Що літо непомітно відвела. І хай собі шканди́бає за обрій, Хай листя пише жовті письмена, — Допоки світ на диво ще хоробрий, У кожній осені живе нова весна.

Незнайомець, який знає мене надто добре У кожної людини є свій найвідданіший друг. Він ніколи не сперечається, не перебиває, не дає непроханих порад і завжди погоджується зустрітися в будь-який час доби. Щоправда, іноді кривляється, але це вже залежить від того, хто перед ним стоїть. Щоранку я підходжу до нього з певним острахом. Ніколи не знаєш, кого там сьогодні побачиш. Учора, наприклад, був цілком пристойний чоловік із розумними очима та легким нальотом інтелігентності. А сьогодні звідти визирає якийсь пом’ятий тип, якого ніби всю ніч використовували замість подушки. Причому без його згоди. Я уважно розглядаю незнайомця. Він дивиться на мене з таким самим здивуванням. Я піднімаю брову — він піднімає. Я примружуюся — він теж. Нарешті посміхаюся, аби розрядити ситуацію. Незнайомець посміхається у відповідь, і я розумію: хлопець начебто непоганий, просто обставини його не прикрашають. Починається ретельна інвентаризація. Ніс на місці. Вуха теж. Очі, здається, трохи втомилися від життя, але хто тепер не втомлений? Волосся поводиться незалежно, наче вже отримало повістку до іншого організму. На підборідді з’явилася щетина. Вона, очевидно, вирішила нагадати, що час іде, навіть коли ти нікуди не поспішаєш. Особливу увагу приділяю зморшкам. Ось одна біля ока. Цікаво, коли вона встигла прописатися? А ось друга. Ця, здається, від сміху. Приємно усвідомлювати, що бодай деякі з них мають позитивне походження. Решта, мабуть, від роздумів про сенс життя, комунальні тарифи та поведінку людства. Найпідозріліша зморшка на лобі. Вона глибока, поважна й нагадує слід від невдалої спроби зрозуміти політику. Я пробую її розгладити пальцями. Марно. Зморшка дивиться на мене з виразом чиновника, якому принесли неправильно оформлену заяву. — Ну що, старий, — кажу я своєму відображенню, — як справи? Воно мовчить. — Зрозуміло. Не хочеш розповідати. Мабуть, теж маєш проблеми. Я знову посміхаюся. Цього разу вже впевненіше. У дзеркалі з’являється людина, яка ніби знає якийсь секрет. Можливо, вона просто згадала, що сьогодні не понеділок. А можливо, нарешті усвідомила: життя надто коротке, щоб витрачати його на переживання через власний ніс. У такі хвилини я починаю філософствувати. Дзеркало — дивовижний винахід. Воно показує нам правду, але тільки ту, яку здатне відобразити. Воно бачить наші вуха, зморшки, неголене підборіддя й усі сліди вчорашньої втоми. Проте воно не знає, про що ми мріємо, чого боїмося, кого любимо і скільки разів усміхалися іншим, коли самим було зовсім не до сміху. І все-таки ми чомусь довіряємо йому більше, ніж власним друзям. Скажи приятель, що ти маєш чудовий вигляд, — подумаєш, що він підлещується. Скаже дружина, що пора постригтися, — образишся. А дзеркало мовчки демонструє твою зачіску, і ти сам доходиш висновку, що перукарня сьогодні важливіша за державні справи. Ось вона, сила об’єктивності! Звісно, кожен має право на маленьке самонавіювання. Я, наприклад, іноді повертаюся перед дзеркалом боком. Не тому, що маю якісь претензії до власної фігури. Просто цікаво подивитися на себе з іншого ракурсу. Наука ж не стоїть на місці! Потім втягую живіт. Відразу відчуваю себе людиною з неабияким спортивним минулим. Щоправда, довго так не витримаєш, а тому доводиться повертатися до природного стану. Зате на кілька секунд я мав чудовий вигляд. Принаймні з того боку, з якого дивився. І тут мене охоплює підозра: а раптом дзеркало теж має свої комплекси? Може, йому набридло щодня бачити одні й ті самі обличчя? Може, воно мріє бодай раз показати людині не те, що є, а те, чим вона себе уявляє? Уявляю, як одного ранку я підходжу до нього, а там — статечний пан із густою шевелюрою, спортивною поставою і поглядом людини, яка вже давно розв’язала всі світові проблеми. — Перепрошую, — кажу я, — а де той, що тут зазвичай стоїть? — Пішов на пенсію, — відповідає дзеркало. — Ви ж самі щодня називали його старим. От він і образився. Після таких думок краще відійти від дзеркала й зайнятися чимось корисним. Наприклад, поснідати. Бо скільки можна розглядати людину, яка нікуди не поспішає, нічого не говорить і навіть не пропонує випити кави? Перед виходом я ще раз зазираю у дзеркало. Відображення дивиться на мене вже без особливого подиву. Ми обоє звикли одне до одного. — Ну що, — кажу я, — до вечора? Воно мовчки киває. І я виходжу у світ, де кожен має власне дзеркало. Хтось носить його в кишені, хтось — у голові, а хтось узагалі не потребує скла й амальгами, бо щодня милується собою в очах інших. Останні, до речі, найнебезпечніші. Звичайне дзеркало хоча б іноді показує правду. А людина, яка закохана у власне відображення, здатна роками доводити всім навколо, що криве не дзеркало, а світ. Хоча, якщо подумати, у кожного з нас є маленьке дзеркало всередині. І було б непогано час від часу зазирати й у нього. Тільки обережно: там можна побачити не лише те, що хочеться. -------------------------- https://korop.gt.tc/archives/2917

"Дама з Відня" Зріли ми в дальніх землях, у славнім граді Відні, паню вельможну, в стрій нечуваний убрану. Образ її — суть істинне втілення пізнього історизму, що на схилі віку дев'ятнадцятого в моду увійшов. Дивувалися ми принадам її: на руках — муфта хутряна від холоду лютневого, на главі — капелюшок, пір'ям оздоблений, наче птах дивовижний. Одягнена пані у жакет майстерно зшитий, а в руках тримає тростину витончену, яка в землях Австро-Угорських кожній особі чесній до стану личить. #repousseart #1890sfashions #furmuff #walkingcanesforwomen #історіямоди

🙏Російська керована авіабомба влетіла просто в балкон багатоповерхівки у Сумах, проте дивом не вибухнула. Про це розповіла місцева жителька у Threads, опублікувавши фото понівечених конструкцій та уламків. На щастя, обійшлося без трагедії, хоча сам удар залишив по собі повністю зруйнований балкон. «Просто КАБ який влетів в мій балкон та не розірвався. Такий був мій ранок. Дякую що жива», - написала користувачка.

🙏Російська керована авіабомба влетіла просто в балкон багатоповерхівки у Сумах, проте дивом не вибухнула. Про це розповіла місцева жителька у Threads, опублікувавши фото понівечених конструкцій та уламків. На щастя, обійшлося без трагедії, хоча сам удар залишив по собі повністю зруйнований балкон. «Просто КАБ який влетів в мій балкон та не розірвався. Такий був мій ранок. Дякую що жива», - написала користувачка.

😡Близько години тому завдано ударів керованими авіабомбами по території Сумської громади За попередньою інформацією, росіяни застосували 8 КАБів, чотири з яких – по обласному центру. Є влучання у житловому секторі на околиці Сум. Щонайменше двоє людей поранені. Триває пошуково-рятувальна операція. Постраждалим надається вся необхідна допомога. Ще одна авіабомба зачепила багатоповерхівку та влучила у водойму. Дивом вдалося уникнути тяжких наслідків.

Всі прагнуть до раю, але вмирати ніхто не поспішає Я давно помітив одну дивну людську особливість. Всі прагнуть у рай, але вмирати ніхто не хоче Усі хочуть, але... бажано... трохи пізніше. Я теж не виняток. — Ну що, готовий? — іноді питаю себе. — До чого? — До раю. — Готовий. — А якщо сьогодні? — Ти що, жартуєш? У мене ще картопля не викопана. І щоразу знаходиться якась надзвичайно поважна причина залишитися. Комусь треба доробити ремонт. Комусь — виростити дітей. Комусь — дочекатися пенсії. А комусь просто цікаво, чим закінчиться наступний сезон улюбленого серіалу. Виходить дивна річ. У рай хочеться всім. А квиток ніхто не поспішає отримувати. Ми взагалі дивовижні створіння. Часто бурчимо, що життя важке, люди нестерпні, погода кепська, новини страшні. А потім варто лише подумати про кінець... — Ні-ні, я ще трішечки поживу. І раптом життя вже не таке й погане. Я іноді уявляю, що стою перед небесною брамою. — Заходьте. — Дякую... А можна я ще хвилин на сорок назад? — Навіщо? — Я світло на кухні не вимкнув. Підозрюю, що більшість із нас знайшла б ще сотню причин повернутися. Бо справа, мабуть, не тільки в раї. Справа в тому, що ми страшенно звикаємо до життя. До запаху кави. До першого снігу. До друзів. До випадкових розмов. Навіть до власних турбот. Людина — дивна істота. Скаржиться на понеділок. Але дуже хоче дожити до вівторка. — Чого ти боїшся? — питаю себе. — Не знаю... — Смерті? — Ні. Мабуть, того, що більше не побачу всього цього безладу. І мені самому смішно від цієї відповіді. Адже ми щодня називаємо світ божевільним, але все одно не хочемо з нього йти. Може, саме це і є найкращим компліментом життю. Ми можемо сперечатися про те, що буде потім. Будувати теорії, читати книги, шукати докази. Але коли справа доходить до практики, усередині прокидається маленька, вперта людина й каже: — Рай, звісно, чудово... — Але давай спочатку ще одну весну. І ще одне літо. І ще одну осінь. А там уже... побачимо. Бо всі прагнуть у рай. Та ніхто не хоче пропустити сьогоднішній захід сонця.Як на мене, саме в цьому й полягає найкумедніший парадокс людини: вона мріє про вічність, але закохана в кожен новий день свого тимчасового життя.