• ЗОЛОТО Й БЛАКИТЬ

    Пшеничне поле золотом взяло́ся,
    І вітер котить хвилі золоті,
    Торкнулось неба, на межі́ зійшлося,
    Немов за це молились всі святі́.

    Пшеничне поле золотом постало,
    Налитий колос золотом сповна,
    На нього небо вдалині упало,
    Їх не розлу́чить клята ця війна.

    Пшеничне поле золотом встелилось,
    До неба колоски з землі тяглись,
    З’єднались вмить, усе умить змінилось,
    Вкраїнським стягом славно простяглись.

    Пшеничне поле з золотим колоссям,
    І синє небо, наче те рядно,
    Їм поєднатись саме так вдало́ся,
    Постати стягом їм було́ дано́.

    Пшеничне поле в зо́лоті скупалось,
    Над ним повисли небеса-блакить.
    Так золото з блакиттю поєдналось,
    Воно, мов стяг вкраїнський, майорить.

    Пшеничне поле в золото вдягнулось,
    А для прикраси вибрало блакить,
    З’єдналось з небом, стягом розгорнулось,
    І цьо́му стягу й Україні жить.

    23.08.2024 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
    ID: 1020818
    ЗОЛОТО Й БЛАКИТЬ Пшеничне поле золотом взяло́ся, І вітер котить хвилі золоті, Торкнулось неба, на межі́ зійшлося, Немов за це молились всі святі́. Пшеничне поле золотом постало, Налитий колос золотом сповна, На нього небо вдалині упало, Їх не розлу́чить клята ця війна. Пшеничне поле золотом встелилось, До неба колоски з землі тяглись, З’єднались вмить, усе умить змінилось, Вкраїнським стягом славно простяглись. Пшеничне поле з золотим колоссям, І синє небо, наче те рядно, Їм поєднатись саме так вдало́ся, Постати стягом їм було́ дано́. Пшеничне поле в зо́лоті скупалось, Над ним повисли небеса-блакить. Так золото з блакиттю поєдналось, Воно, мов стяг вкраїнський, майорить. Пшеничне поле в золото вдягнулось, А для прикраси вибрало блакить, З’єдналось з небом, стягом розгорнулось, І цьо́му стягу й Україні жить. 23.08.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024 ID: 1020818
    49переглядів
  • Дме такий вітер, що якби не вггггодована моя дупа, мене б легко знесло з придворного ослінчика!!!

    Мозок в мене набагато легший за дупу?:)
    Тому ті залишки мозоку, що ще не вссссохли, вітром таки видуває!:)

    Білизну витіліпало у дворі на мотузках насухо!!! Аж рипить, така суха!!!

    Біжу до курей повз альтанки?
    Довго зависаю і гальмую?

    Усю зиму церата на столі лежала собі спокійненько? Які б погоди нам не демонстрували?:)

    Вчора ту церату якісно відмила?
    Сьогодні її геть зі стола ззззздуло!!!
    Це ж скільки на ній було бруду до миття, що її взимку й навесні не здувало?:)

    Не можу визначитися?
    Як так?
    Мене здуває?
    Курок моїх - ні!
    Кішок з паркану - ні!
    Та навіть табун бджіл з мого арабісу - ні!!!

    Якщо довкілля не заохочувало мене до якихось звершень на обійсті, пішла собі в кухню!
    Капустяних оладків тазочок насмажила!

    Ви там як?
    Дме такий вітер, що якби не вггггодована моя дупа, мене б легко знесло з придворного ослінчика!!! Мозок в мене набагато легший за дупу?:) Тому ті залишки мозоку, що ще не вссссохли, вітром таки видуває!:) Білизну витіліпало у дворі на мотузках насухо!!! Аж рипить, така суха!!! Біжу до курей повз альтанки? Довго зависаю і гальмую? Усю зиму церата на столі лежала собі спокійненько? Які б погоди нам не демонстрували?:) Вчора ту церату якісно відмила? Сьогодні її геть зі стола ззззздуло!!! Це ж скільки на ній було бруду до миття, що її взимку й навесні не здувало?:) Не можу визначитися? Як так? Мене здуває? Курок моїх - ні! Кішок з паркану - ні! Та навіть табун бджіл з мого арабісу - ні!!! Якщо довкілля не заохочувало мене до якихось звершень на обійсті, пішла собі в кухню! Капустяних оладків тазочок насмажила! Ви там як?
    99переглядів
  • БОЛЮЧИЙ ФРАГМЕНТ

    Зруйновані ущент наші міста́
    І спа́лені до крихти наші се́ла,
    Домівка, що вціліла – та пуста,
    З лиця землі страшна війна все зме́ла.

    Все знищено, зостався тільки прах,
    Давно вже там ні люду, ні тварини,
    Таке колись не йшло до нас і в снах –
    Тепер від цьо́го кров у жилах стине.

    Стікає кров'ю зранена земля,
    Немає більше затишку, споко́ю,
    Чорніють всюди спалені поля́…
    Ми платимо ціною дорого́ю.

    Здригається від вибухів земля,
    І кров'ю напувається землиця,
    Там затишку і радості нема.
    Це в дійсності. Усе це нам не сниться.

    Ридає кожна стежка і поріг,
    Щоразу все навколо попеліє,
    Земля не чує більше рідних ніг,
    Щоразу ворог зброю в землю сіє.

    Війна вкрива землицю чорним тлом,
    Яка колись і квітла, й зеленіла,
    Бо ворог далі суне напролом…
    І чорна птаха нам на плечі сіла.

    Де сад шумів – там згарища й зола,
    Неначе в са́ван все це одягнули,
    Та лиш у чорний, бо прийшов від зла,
    Бо вороги туди уже сягнули.

    Немає більше цвіту на гіллі́,
    Та і дерев уже й не залиши́лось,
    Вогнем писались всюди скрижалі́
    І кров, немов вода, на землю ли́лась.

    Ридають стіни, випалені вщент,
    А доля там колись родила рясно,
    Від затишку лишився лиш фрагмент,
    Як спогад про життя колись тут щасне.

    Пороги, що стріча колись гостей,
    Від болю стогнуть, жить не мають сили,
    На жаль, не чуєм добрих ми вістей,
    Лиш вітер б'ється в розпачі об схили.

    Там, де дитинство бігало малим –
    Скелети стін під небом заніміли,
    Розвіяв вітер долі, наче дим,
    І спогади, що в серці там леліли.

    Лиш чути стогін рідної землі
    Від ран глибоких, які їй завда́ли,
    Не схо́дить уже хліб у тій ріллі…
    Такого ми ніко́ли не чекали.

    23.03.2026 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
    ID: 1059590
    БОЛЮЧИЙ ФРАГМЕНТ Зруйновані ущент наші міста́ І спа́лені до крихти наші се́ла, Домівка, що вціліла – та пуста, З лиця землі страшна війна все зме́ла. Все знищено, зостався тільки прах, Давно вже там ні люду, ні тварини, Таке колись не йшло до нас і в снах – Тепер від цьо́го кров у жилах стине. Стікає кров'ю зранена земля, Немає більше затишку, споко́ю, Чорніють всюди спалені поля́… Ми платимо ціною дорого́ю. Здригається від вибухів земля, І кров'ю напувається землиця, Там затишку і радості нема. Це в дійсності. Усе це нам не сниться. Ридає кожна стежка і поріг, Щоразу все навколо попеліє, Земля не чує більше рідних ніг, Щоразу ворог зброю в землю сіє. Війна вкрива землицю чорним тлом, Яка колись і квітла, й зеленіла, Бо ворог далі суне напролом… І чорна птаха нам на плечі сіла. Де сад шумів – там згарища й зола, Неначе в са́ван все це одягнули, Та лиш у чорний, бо прийшов від зла, Бо вороги туди уже сягнули. Немає більше цвіту на гіллі́, Та і дерев уже й не залиши́лось, Вогнем писались всюди скрижалі́ І кров, немов вода, на землю ли́лась. Ридають стіни, випалені вщент, А доля там колись родила рясно, Від затишку лишився лиш фрагмент, Як спогад про життя колись тут щасне. Пороги, що стріча колись гостей, Від болю стогнуть, жить не мають сили, На жаль, не чуєм добрих ми вістей, Лиш вітер б'ється в розпачі об схили. Там, де дитинство бігало малим – Скелети стін під небом заніміли, Розвіяв вітер долі, наче дим, І спогади, що в серці там леліли. Лиш чути стогін рідної землі Від ран глибоких, які їй завда́ли, Не схо́дить уже хліб у тій ріллі… Такого ми ніко́ли не чекали. 23.03.2026 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026 ID: 1059590
    308переглядів
  • Дрес-код творчих людей

    ХУДОЖНИКИ
    Це істота, яку легко впізнати за три кілометри по запаху фарби, кави й легкого творчого відчаю.

    Зовнішній вигляд:
    Волосся — або довге й скуйовджене, ніби його стриг вітер під час екзистенційної кризи, або навпаки лисий, але з дуже поважним блиском генія.
    Погляд — такий, ніби він бачить кольори, яких не існує в природі, і трохи засуджує тебе за те, що ти їх не бачиш.
    На обличчі часто є пляма фарби, яку він або не помічає, або вважає частиною іміджу.
    Борода/щетина — обов’язкова, якщо художник чоловік. Якщо жінка — замість бороди величезний шарф і погляд людини, що пережила три артхаусні фестивалі поспіль.

    Одяг:
    Светр, який виглядає так, ніби його зв’язала бабуся ще в минулому столітті під джаз.
    Штани/джинси з такою кількістю плям, що вже незрозуміло: це бруд чи концептуальний принт.
    Берет.
    Не тому що зручно — бо Всесвіт забороняє художнику існувати без берета.
    Шарф навіть улітку. Особливо влітку.
    Старі кеди/черевики, що пережили більше виставок, ніж деякі музеї.

    Поведінка:
    Постійно примружується на випадкові предмети й каже:
    "У цій тріснутій стіні є трагедія сучасності..."
    Може годину пояснювати, чому синій квадрат символізує біль капіталізму.
    П’є каву так, ніби це паливо для душі.
    ---

    ПОЕТИ
    Це людина, яка виглядає так, ніби або щойно написала геніальний вірш, або вже третю годину страждає через захід сонця.

    Зовнішній вигляд:
    Волосся — романтично розтріпане, наче його спеціально скуйовджував осінній вітер під драматичну музику.
    Очі — завжди трохи сумні, ніби він щойно подумав про швидкоплинність буття через голуба на підвіконні.
    Бліде обличчя, бо сонце він бачить тільки коли йде подумати про вічне.
    Вічний вираз легкої меланхолії, навіть коли їсть шаурму.

    Одяг:
    Довге пальто/плащ, що майорить навіть без вітру.
    Водолазка або сорочка, розстібнута так, щоб виглядати ніби серце відкрите світу й стражданню.
    Шарф, який більше схожий на прапор душевних мук.
    Темний одяг, бо яскраві кольори — для людей без внутрішньої драми.
    Маленький блокнот/зошит, куди записуються геніальні рядки типу:
    "дощ плакав, і я теж"

    Поведінка:
    Дивиться у вікно так, ніби веде мовчазний діалог із вічністю.
    Може раптово сказати:
    "А чи не є любов лише тінню самотності?"
    Закохується кожні два тижні, щоб було про що писати.
    Вважає недосип частиною творчого процесу.
    ---

    ПИСЬМЕННИКИ
    Це загадкова істота, яка одночасно хоче усамітнення, слави, кави й щоб усі відчепилися, бо “я працюю”.

    Зовнішній вигляд:
    Волосся — або хаотично скуйовджене від геніальних думок, або прилизане так старанно, ніби він хоче виглядати серйозним для майбутнього фото на обкладинці книги.
    Очі — з вічними темними колами, бо найкращі ідеї приходять о 2:47 ночі, коли нормальні люди сплять.
    Погляд — такий, ніби він аналізує тебе як потенційного персонажа для трагічного роману.
    Обличчя часто задумливе, ніби він щойно придумав глибоку метафору про сенс буття через недопиту каву.

    Одяг:
    Светр/кардиган/сорочка, які кричать:
    "Я інтелектуал, але мені лінь прасувати."
    Окуляри — навіть якщо зір нормальний, бо без окулярів який ти взагалі письменник?
    Домашні штани або щось максимально зручне, бо половина творчості відбувається сидячи в дивній позі за ноутбуком.
    Старі капці/кеди, які бачили більше дедлайнів, ніж перемог.
    Атрибути:
    Блокнот/ноутбук/друкарська машинка (якщо хоче виглядати особливо “атмосферно”).
    Гора зім’ятих чернеток, бо геніальний текст не народжується без фрази:
    "Та що за дурня я написав?!"
    Мінімум три чашки з недопитою кавою на столі.
    Книжки всюди. Навіть там, де їм бути не треба.

    Поведінка:
    Може 40 хвилин дивитися в стелю й називати це роботою над сюжетом.
    Постійно каже: "У мене геніальна ідея для книги."
    і ніколи її не закінчує.
    Підслуховує чужі діалоги в кафе “для натхнення”, але виглядає як підозрілий дивак.
    Виправляє одне речення п’ятнадцять разів, а потім повертає перший варіант.
    Фінальна форма письменника:
    Коли дедлайн близько, він перетворюється на істоту з кофеїну, паніки, самоіронії й фрази "я більше ніколи не буду все відкладати".
    ---

    Можете щось додати
    Дрес-код творчих людей ХУДОЖНИКИ Це істота, яку легко впізнати за три кілометри по запаху фарби, кави й легкого творчого відчаю. Зовнішній вигляд: Волосся — або довге й скуйовджене, ніби його стриг вітер під час екзистенційної кризи, або навпаки лисий, але з дуже поважним блиском генія. Погляд — такий, ніби він бачить кольори, яких не існує в природі, і трохи засуджує тебе за те, що ти їх не бачиш. На обличчі часто є пляма фарби, яку він або не помічає, або вважає частиною іміджу. Борода/щетина — обов’язкова, якщо художник чоловік. Якщо жінка — замість бороди величезний шарф і погляд людини, що пережила три артхаусні фестивалі поспіль. Одяг: Светр, який виглядає так, ніби його зв’язала бабуся ще в минулому столітті під джаз. Штани/джинси з такою кількістю плям, що вже незрозуміло: це бруд чи концептуальний принт. Берет. Не тому що зручно — бо Всесвіт забороняє художнику існувати без берета. Шарф навіть улітку. Особливо влітку. Старі кеди/черевики, що пережили більше виставок, ніж деякі музеї. Поведінка: Постійно примружується на випадкові предмети й каже: "У цій тріснутій стіні є трагедія сучасності..." Може годину пояснювати, чому синій квадрат символізує біль капіталізму. П’є каву так, ніби це паливо для душі. --- ПОЕТИ Це людина, яка виглядає так, ніби або щойно написала геніальний вірш, або вже третю годину страждає через захід сонця. Зовнішній вигляд: Волосся — романтично розтріпане, наче його спеціально скуйовджував осінній вітер під драматичну музику. Очі — завжди трохи сумні, ніби він щойно подумав про швидкоплинність буття через голуба на підвіконні. Бліде обличчя, бо сонце він бачить тільки коли йде подумати про вічне. Вічний вираз легкої меланхолії, навіть коли їсть шаурму. Одяг: Довге пальто/плащ, що майорить навіть без вітру. Водолазка або сорочка, розстібнута так, щоб виглядати ніби серце відкрите світу й стражданню. Шарф, який більше схожий на прапор душевних мук. Темний одяг, бо яскраві кольори — для людей без внутрішньої драми. Маленький блокнот/зошит, куди записуються геніальні рядки типу: "дощ плакав, і я теж" Поведінка: Дивиться у вікно так, ніби веде мовчазний діалог із вічністю. Може раптово сказати: "А чи не є любов лише тінню самотності?" Закохується кожні два тижні, щоб було про що писати. Вважає недосип частиною творчого процесу. --- ПИСЬМЕННИКИ Це загадкова істота, яка одночасно хоче усамітнення, слави, кави й щоб усі відчепилися, бо “я працюю”. Зовнішній вигляд: Волосся — або хаотично скуйовджене від геніальних думок, або прилизане так старанно, ніби він хоче виглядати серйозним для майбутнього фото на обкладинці книги. Очі — з вічними темними колами, бо найкращі ідеї приходять о 2:47 ночі, коли нормальні люди сплять. Погляд — такий, ніби він аналізує тебе як потенційного персонажа для трагічного роману. Обличчя часто задумливе, ніби він щойно придумав глибоку метафору про сенс буття через недопиту каву. Одяг: Светр/кардиган/сорочка, які кричать: "Я інтелектуал, але мені лінь прасувати." Окуляри — навіть якщо зір нормальний, бо без окулярів який ти взагалі письменник? Домашні штани або щось максимально зручне, бо половина творчості відбувається сидячи в дивній позі за ноутбуком. Старі капці/кеди, які бачили більше дедлайнів, ніж перемог. Атрибути: Блокнот/ноутбук/друкарська машинка (якщо хоче виглядати особливо “атмосферно”). Гора зім’ятих чернеток, бо геніальний текст не народжується без фрази: "Та що за дурня я написав?!" Мінімум три чашки з недопитою кавою на столі. Книжки всюди. Навіть там, де їм бути не треба. Поведінка: Може 40 хвилин дивитися в стелю й називати це роботою над сюжетом. Постійно каже: "У мене геніальна ідея для книги." і ніколи її не закінчує. Підслуховує чужі діалоги в кафе “для натхнення”, але виглядає як підозрілий дивак. Виправляє одне речення п’ятнадцять разів, а потім повертає перший варіант. Фінальна форма письменника: Коли дедлайн близько, він перетворюється на істоту з кофеїну, паніки, самоіронії й фрази "я більше ніколи не буду все відкладати". --- Можете щось додати 🙂
    731переглядів
  • Просто йди (мотиваційний)

    Коли настає зневіра і темрява тихо сідає на плечі,
    Коли мовчить телефон, і не світять знайомі обличчя,
    Коли навіть вітер здається холоднішим, ніж завжди —
    Не здавайся. Просто постій ще трохи.
    І просто йди.

    Коли безнадія повільно вповзає в думки, як тінь,
    І кожен новий день — наче вчорашній біль без змін,
    Коли хочеться все залишити і мовчки піти у ніч —
    Не здавайся. Це не кінець. Це лише перерва між світлом і ніччю.

    Бо навіть у найгустішій темряві є щось живе,
    Ледь помітне, крихітне — але воно тебе зве.
    Іскра, що дихає тихо, але не згасає в тобі —
    Не здавайся. Вона ще стане вогнем у твоїй боротьбі.

    Ти не один у цих хвилях, що б’ють і ламають човни,
    Не один, хто стоїть серед шторму, не бачачи дна і весни.
    Кожен сильний колись теж стояв на краю, де “все” —
    Не здавайся. Саме там починається щось нове.

    І навіть якщо сьогодні ти ледве тримаєшся сам,
    І здається, що світ розсипається просто у хлам —
    Пам’ятай: ти сильніший, ніж думки, що тиснуть вночі.
    Не здавайся. Ти витримаєш. Просто мовчи і йди.
    Просто йди (мотиваційний) Коли настає зневіра і темрява тихо сідає на плечі, Коли мовчить телефон, і не світять знайомі обличчя, Коли навіть вітер здається холоднішим, ніж завжди — Не здавайся. Просто постій ще трохи. І просто йди. Коли безнадія повільно вповзає в думки, як тінь, І кожен новий день — наче вчорашній біль без змін, Коли хочеться все залишити і мовчки піти у ніч — Не здавайся. Це не кінець. Це лише перерва між світлом і ніччю. Бо навіть у найгустішій темряві є щось живе, Ледь помітне, крихітне — але воно тебе зве. Іскра, що дихає тихо, але не згасає в тобі — Не здавайся. Вона ще стане вогнем у твоїй боротьбі. Ти не один у цих хвилях, що б’ють і ламають човни, Не один, хто стоїть серед шторму, не бачачи дна і весни. Кожен сильний колись теж стояв на краю, де “все” — Не здавайся. Саме там починається щось нове. І навіть якщо сьогодні ти ледве тримаєшся сам, І здається, що світ розсипається просто у хлам — Пам’ятай: ти сильніший, ніж думки, що тиснуть вночі. Не здавайся. Ти витримаєш. Просто мовчи і йди.
    312переглядів
  • ☔️ Україну знову накриють дощі: якою буде погода 6 квітня

    Завтра в Україні буде хмарно з проясненнями. У більшості регіонів очікуються дощі та сильний вітер.

    🌡Температура вночі 3-8° тепла (на сході та північному сході 1-6° тепла, на поверхні ґрунту заморозки 0-3°)

    🌡Вдень 15-20° тепла, у західних та північних областях 11-16° тепла.
    #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини
    ☔️ Україну знову накриють дощі: якою буде погода 6 квітня Завтра в Україні буде хмарно з проясненнями. У більшості регіонів очікуються дощі та сильний вітер. 🌡Температура вночі 3-8° тепла (на сході та північному сході 1-6° тепла, на поверхні ґрунту заморозки 0-3°) 🌡Вдень 15-20° тепла, у західних та північних областях 11-16° тепла. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини
    156переглядів
  • Повний бак (Пригодницькі історії газонокосільщика за наймом)

    У селищі Малий Борщівник, де корови — єдині, хто регулярно читає газету, а пеньки мають прізвиська, жив собі простий чоловік — Семен Газоненко.
    Семен був не просто газонокосільщиком. Він був легендою зеленого фронту, володарем ріжучого клинка обертового леза, і майстром рівного покосу.
    Щоранку він натягував свої шорти кольору "фісташковий напад", вдягав бейсболку з написом “Я косю, отже існую” — і вирушав у бій.
    Його вірний бойовий товариш — газонокосарка “Шерхан 3000” — ревіла, як тигр із бронхітом, і сміливо жувала траву будь-якої густоти.

    Одного дня до Семена підійшов сільський голова — пан Пилип Стрижений, тримаючи в руках карту з позначками у формі бур’янів.
    — Семене, біда! Сусіднє село Верхні Чоплики заросло так, що там зник тракторист і двоє туристів. Нам треба герой з повним баком пального!
    Семен поставив свою кружку з кефіром, обтер вуса, і урочисто промовив:
    — Заправ мені повний бак, і я зроблю з того бур’яну салат!

    Верхні Чоплики зустріли Семена шумом коників, криком баби Галі та сіткою павуків на автобусній зупинці.
    Трава була по пояс. У ній губилися велосипеди, гуси і навіть колодязь.

    Шерхан 3000 одразу закартав від хвилювання. Але Семен не злякався. Він витягнув із сумки антикропив’яні шкарпетки, надів захисні окуляри проти очей сусідів і почав покіс.
    — Я тут, щоб косити! — вигукнув Семен і врізався в кропиву так, що вона сама підписала акт капітуляції.

    Та раптом — засідка! З високої трави виліз Дядько Гриць, самопроголошений лідер газонної мафії, зі своєю ручною косою "Божевільна Міла". Гриць був косарем старої школи — без мотора, без страху, без штанів.

    — Чого це ти тут косиш, пацан? Тут моя територія! — загрозливо пробурчав він.

    Семен підкрутив швидкість, зробив два маневри “полуоберт-цибулина” і відповів:
    — Я з Малого Борщівника, ми не косим чужі газони. Ми їх звільняєм!

    Між ними почався епічний покіс, трава летіла, мов конфетті на весіллі у лісника. Та раптом Семен відчув, як двигун почав кашляти — пальне закінчувалося!
    На межі поразки, Семен пригадав слова діда Василя:
    “Якщо сильно любиш свій газон, каністра сама тебе знайде…”
    І справді — з-за кущів викотився єнот і простягнув йому каністру з написом “95+ для героїв”.
    Семен заправив “Шерхана”, вигукнув бойове “Бзззз!”, і вдарив по траві так, що навіть кульбаби повикидало на орбіту.
    Гриць відступив, визнавши поразку.
    — Косиш добре, хлопче… Якщо що, заходь на чай. Я тобі покажу, як борщ із мокриці варити.

    Після перемоги Семен повернувся в село. Йому вручили медаль з кульбаби, почесний титул “Газонний гладіатор”, а баба Маня навіть запропонувала одружитися.
    Відтоді, коли десь трава виростає більше, ніж совість депутата, в повітрі чути рев "Шерхана" і бойовий клич:
    — Повний бак — і в атаку!
    -----

    Минули три дні після героїчного покосу у Верхніх Чопликах. Семен відпочивав у гамаку, жував пиріжок з кропивою (він почав поважати цю рослину після бою), і слухав, як вітер шепоче в зрізаній траві.

    Аж раптом у двір, наче сніг на грядки в травні, ввалився пан Пилип Стрижений — весь у болоті, з листям на голові та водоростями в бороді.

    — Семене, катастрофа! У болотах за хутором Мертвий Мульч з’явилась мохова нечисть! Там усе покрилося зеленим слизом. Люди кажуть, це — революція моху. Ходять чутки, що з’явився таємничий газонний друїд, який не коcить траву, а шепоче їй пісні...

    Семен стиснув рукоятку "Шерхана 3000", яка мирно стояла в сараї під вишитим рушником. Він встав, поправив кепку і спитав:
    — Повний бак?
    — Два! — відповів голова.

    Дорогою до болота Семен відчував, що повітря стає густішим, а жаби квакають з інтонацією іспанського фламенко. Це було погано. Дуже погано.
    На болоті справді відбувалось щось незвичайне: мох тягнувся до людей, поглинав паркани, і навіть проковтнув шкільного фізрука, який вирішив показати дітям, як стрибати з розбігу у плавучу дійсність.

    Семен, не гаючи часу, запустив двигун. Але трава... відступала!

    — Вона боїться?! — здивувався він. — Або...

    І тут з кущів вийшов високий, худий чоловік у халаті з моху, з довгою бородою, у якій гніздилася сім’я синиць.
    — Я — Дід Мохій. Останній друїд Дикої Газонщини. Ти косиш — я вирощую. Ми два боки однієї граблі.

    Семен прикусив пиріжок.

    — Так, але я за санітарні норми. А ти — за хаос і плісняву!

    Між ними почався дуельний батл на логіку і травознавство. Мохій говорив про "природну свободу моху", Семен — про "порядок, зручність і бабусин город без кліщів".
    Зрештою, вирішили піти на компроміс: Мохій лишає одну ділянку для свого “мохо-арту”, а Семен викошує все інше — але з повагою.
    Так з’явився перший в Україні екологічний ландшафтний скансен, де поруч росли декоративна трава і дідова борода.

    Після цієї пригоди слава про Семена пішла далі меж селища. До нього приїхали представники з Польщі — запрошували на фестиваль “KosiKozak”,з Японії — пропонували навчити самураїв "шляхові леза роторного" і навіть один естонський депутат, який просто попросив підстригти йому під двором, бо "тут з 1987 року ніхто не коcив".

    Семен усім відповів одне:

    — Я коситиму там, де мене потребує трава. Але тільки з повним баком!
    -----

    Життя після мохової кампанії було розміреним. Семен уже мав фан-клуб з восьми бабусь, йому присвячували пісні в стилі "шансон-коса-рок", а в Малому Борщівнику встановили йому пам’ятник — бетонну косарку на постаменті з бетонної кульбаби.

    І от одного ранку, коли Семен мастив "Шерхана" олією з ароматом бузини, з райцентру прибула делегація пані Сніжани з управління благоустрою.

    — Семене! — зойкнула вона. — Біда! У містечку Кам’яні Кущі — новобудови, плитка, бордюри! І тут — бум! — проростає трава… крізь асфальт! Ніхто не може її спинити. Вона нищить інфраструктуру, ламає лавки і… обвиває людей, що сидять без діла!

    Семен підняв брову.
    — Трава, що косить людей?
    — Майже. Вона натякає, що час щось робити. Люди в паніці. Міська влада просить втручання… з повним баком!

    У Кам’яних Кущах було все — але жодного зеленого клаптя за правилами. Проте трава вирішила інакше. Вона проростала між плитками, вздовж трамвайних колій, на голові у пам’ятника поету, і навіть у чашці капучіно одного айтішника на лавочці.

    Семен вийшов із маршрутки як герой. Його зустрів місцевий депутат, який ніколи не бачив газонокосарку вживу.

    — Ви впевнені, що впораєтесь?

    — У мене повний бак. І запасне лезо. Я — не впевнений. Я — готовий.

    Перший оберт лез запустив ефект доміно — з кожним зрізом трава шипіла, вигиналась і… почала говорити.

    — Ти не знищиш нас, людино з мотором. Ми — зелене пробудження!

    Семен не розгубився:

    — Ха! Я — пробудження бензинового ренесансу!

    І понеслось: асфальтові зарості, клумбові партизани, бур’яни-контрабандисти з сусіднього ЖК — усі скосилися перед шаленою атакою "Шерхана".

    Але головний бос чекав попереду…

    У самому центрі стояв велетенський кущ-гібрид, що поєднував у собі туї, хміль і філософію урбан-хаосу. Його звали МістоФлора.

    — Ти косиш за гроші, Семене. А я — росту за ідею!

    — Я косю за бабусин спокій, порядок у дворі і можливість сісти на лавочку, не вирощуючи папороть на джинсах! — відповів герой.
    Вони зійшлися у бою, де:
    Семен рубав лезом і логікою,
    МістоФлора атакувала лозунгами типу “Зарості — це свобода!” і “Кущі — новий урбанізм!”

    Зрештою, Семен дістав свою секретну зброю — електротример “Шершень” на акумуляторах (його тримав для субот).
    — Еко-бій — еко-зброя! — крикнув він і вдарив у саме коріння.

    Коли пил осів, а трава зашепотіла “прощавай”, люди вийшли зі своїх домівок — не тільки побачити рівну землю, а й усвідомити значення покосу у душі.

    Після перемоги Семена запросили на телебачення, у школу, і навіть на весілля як почесного гостя та "хрещеного отця ландшафту".
    А він тільки всміхався і казав: “Життя — це трава. Її треба косити, інакше вона косить тебе.”
    ---
    THE END
    Але не кінець історії.
    Бо десь на світі… знову росте перший бур’ян.
    І вже лунає знайомий звук:

    бзззззззз…
    Повний бак (Пригодницькі історії газонокосільщика за наймом)🙂 У селищі Малий Борщівник, де корови — єдині, хто регулярно читає газету, а пеньки мають прізвиська, жив собі простий чоловік — Семен Газоненко. Семен був не просто газонокосільщиком. Він був легендою зеленого фронту, володарем ріжучого клинка обертового леза, і майстром рівного покосу. Щоранку він натягував свої шорти кольору "фісташковий напад", вдягав бейсболку з написом “Я косю, отже існую” — і вирушав у бій. Його вірний бойовий товариш — газонокосарка “Шерхан 3000” — ревіла, як тигр із бронхітом, і сміливо жувала траву будь-якої густоти. Одного дня до Семена підійшов сільський голова — пан Пилип Стрижений, тримаючи в руках карту з позначками у формі бур’янів. — Семене, біда! Сусіднє село Верхні Чоплики заросло так, що там зник тракторист і двоє туристів. Нам треба герой з повним баком пального! Семен поставив свою кружку з кефіром, обтер вуса, і урочисто промовив: — Заправ мені повний бак, і я зроблю з того бур’яну салат! Верхні Чоплики зустріли Семена шумом коників, криком баби Галі та сіткою павуків на автобусній зупинці. Трава була по пояс. У ній губилися велосипеди, гуси і навіть колодязь. Шерхан 3000 одразу закартав від хвилювання. Але Семен не злякався. Він витягнув із сумки антикропив’яні шкарпетки, надів захисні окуляри проти очей сусідів і почав покіс. — Я тут, щоб косити! — вигукнув Семен і врізався в кропиву так, що вона сама підписала акт капітуляції. Та раптом — засідка! З високої трави виліз Дядько Гриць, самопроголошений лідер газонної мафії, зі своєю ручною косою "Божевільна Міла". Гриць був косарем старої школи — без мотора, без страху, без штанів. — Чого це ти тут косиш, пацан? Тут моя територія! — загрозливо пробурчав він. Семен підкрутив швидкість, зробив два маневри “полуоберт-цибулина” і відповів: — Я з Малого Борщівника, ми не косим чужі газони. Ми їх звільняєм! Між ними почався епічний покіс, трава летіла, мов конфетті на весіллі у лісника. Та раптом Семен відчув, як двигун почав кашляти — пальне закінчувалося! На межі поразки, Семен пригадав слова діда Василя: “Якщо сильно любиш свій газон, каністра сама тебе знайде…” І справді — з-за кущів викотився єнот і простягнув йому каністру з написом “95+ для героїв”. Семен заправив “Шерхана”, вигукнув бойове “Бзззз!”, і вдарив по траві так, що навіть кульбаби повикидало на орбіту. Гриць відступив, визнавши поразку. — Косиш добре, хлопче… Якщо що, заходь на чай. Я тобі покажу, як борщ із мокриці варити. Після перемоги Семен повернувся в село. Йому вручили медаль з кульбаби, почесний титул “Газонний гладіатор”, а баба Маня навіть запропонувала одружитися. Відтоді, коли десь трава виростає більше, ніж совість депутата, в повітрі чути рев "Шерхана" і бойовий клич: — Повний бак — і в атаку! ----- Минули три дні після героїчного покосу у Верхніх Чопликах. Семен відпочивав у гамаку, жував пиріжок з кропивою (він почав поважати цю рослину після бою), і слухав, як вітер шепоче в зрізаній траві. Аж раптом у двір, наче сніг на грядки в травні, ввалився пан Пилип Стрижений — весь у болоті, з листям на голові та водоростями в бороді. — Семене, катастрофа! У болотах за хутором Мертвий Мульч з’явилась мохова нечисть! Там усе покрилося зеленим слизом. Люди кажуть, це — революція моху. Ходять чутки, що з’явився таємничий газонний друїд, який не коcить траву, а шепоче їй пісні... Семен стиснув рукоятку "Шерхана 3000", яка мирно стояла в сараї під вишитим рушником. Він встав, поправив кепку і спитав: — Повний бак? — Два! — відповів голова. Дорогою до болота Семен відчував, що повітря стає густішим, а жаби квакають з інтонацією іспанського фламенко. Це було погано. Дуже погано. На болоті справді відбувалось щось незвичайне: мох тягнувся до людей, поглинав паркани, і навіть проковтнув шкільного фізрука, який вирішив показати дітям, як стрибати з розбігу у плавучу дійсність. Семен, не гаючи часу, запустив двигун. Але трава... відступала! — Вона боїться?! — здивувався він. — Або... І тут з кущів вийшов високий, худий чоловік у халаті з моху, з довгою бородою, у якій гніздилася сім’я синиць. — Я — Дід Мохій. Останній друїд Дикої Газонщини. Ти косиш — я вирощую. Ми два боки однієї граблі. Семен прикусив пиріжок. — Так, але я за санітарні норми. А ти — за хаос і плісняву! Між ними почався дуельний батл на логіку і травознавство. Мохій говорив про "природну свободу моху", Семен — про "порядок, зручність і бабусин город без кліщів". Зрештою, вирішили піти на компроміс: Мохій лишає одну ділянку для свого “мохо-арту”, а Семен викошує все інше — але з повагою. Так з’явився перший в Україні екологічний ландшафтний скансен, де поруч росли декоративна трава і дідова борода. Після цієї пригоди слава про Семена пішла далі меж селища. До нього приїхали представники з Польщі — запрошували на фестиваль “KosiKozak”,з Японії — пропонували навчити самураїв "шляхові леза роторного" і навіть один естонський депутат, який просто попросив підстригти йому під двором, бо "тут з 1987 року ніхто не коcив". Семен усім відповів одне: — Я коситиму там, де мене потребує трава. Але тільки з повним баком! ----- Життя після мохової кампанії було розміреним. Семен уже мав фан-клуб з восьми бабусь, йому присвячували пісні в стилі "шансон-коса-рок", а в Малому Борщівнику встановили йому пам’ятник — бетонну косарку на постаменті з бетонної кульбаби. І от одного ранку, коли Семен мастив "Шерхана" олією з ароматом бузини, з райцентру прибула делегація пані Сніжани з управління благоустрою. — Семене! — зойкнула вона. — Біда! У містечку Кам’яні Кущі — новобудови, плитка, бордюри! І тут — бум! — проростає трава… крізь асфальт! Ніхто не може її спинити. Вона нищить інфраструктуру, ламає лавки і… обвиває людей, що сидять без діла! Семен підняв брову. — Трава, що косить людей? — Майже. Вона натякає, що час щось робити. Люди в паніці. Міська влада просить втручання… з повним баком! У Кам’яних Кущах було все — але жодного зеленого клаптя за правилами. Проте трава вирішила інакше. Вона проростала між плитками, вздовж трамвайних колій, на голові у пам’ятника поету, і навіть у чашці капучіно одного айтішника на лавочці. Семен вийшов із маршрутки як герой. Його зустрів місцевий депутат, який ніколи не бачив газонокосарку вживу. — Ви впевнені, що впораєтесь? — У мене повний бак. І запасне лезо. Я — не впевнений. Я — готовий. Перший оберт лез запустив ефект доміно — з кожним зрізом трава шипіла, вигиналась і… почала говорити. — Ти не знищиш нас, людино з мотором. Ми — зелене пробудження! Семен не розгубився: — Ха! Я — пробудження бензинового ренесансу! І понеслось: асфальтові зарості, клумбові партизани, бур’яни-контрабандисти з сусіднього ЖК — усі скосилися перед шаленою атакою "Шерхана". Але головний бос чекав попереду… У самому центрі стояв велетенський кущ-гібрид, що поєднував у собі туї, хміль і філософію урбан-хаосу. Його звали МістоФлора. — Ти косиш за гроші, Семене. А я — росту за ідею! — Я косю за бабусин спокій, порядок у дворі і можливість сісти на лавочку, не вирощуючи папороть на джинсах! — відповів герой. Вони зійшлися у бою, де: Семен рубав лезом і логікою, МістоФлора атакувала лозунгами типу “Зарості — це свобода!” і “Кущі — новий урбанізм!” Зрештою, Семен дістав свою секретну зброю — електротример “Шершень” на акумуляторах (його тримав для субот). — Еко-бій — еко-зброя! — крикнув він і вдарив у саме коріння. Коли пил осів, а трава зашепотіла “прощавай”, люди вийшли зі своїх домівок — не тільки побачити рівну землю, а й усвідомити значення покосу у душі. Після перемоги Семена запросили на телебачення, у школу, і навіть на весілля як почесного гостя та "хрещеного отця ландшафту". А він тільки всміхався і казав: “Життя — це трава. Її треба косити, інакше вона косить тебе.” --- THE END Але не кінець історії. Бо десь на світі… знову росте перший бур’ян. І вже лунає знайомий звук: бзззззззз…
    1Kпереглядів
  • Палало вночі біля Феодосії в тимчасово окупованому Криму. Під ударом, ймовірно, опинилася підстанція Кафа, — «Кримський вітер».

    Пишуть, що вибухи тривали близько години. Спалахнула пожежа. Її підтверджують і супутникові знімки.

    Кафа — вузлова підстанція, яка сполучає Краснодарський край РФ і окупований півострів.
    🔥Палало вночі біля Феодосії в тимчасово окупованому Криму. Під ударом, ймовірно, опинилася підстанція Кафа, — «Кримський вітер». 💥Пишуть, що вибухи тривали близько години. Спалахнула пожежа. Її підтверджують і супутникові знімки. Кафа — вузлова підстанція, яка сполучає Краснодарський край РФ і окупований півострів.
    1
    95переглядів
  • "Я живу окремо, а не осторонь"

    Я живу окремо, а не осторонь.

    Всім нелегко, знаю по собі.

    Я живу у часі і у просторі,

    у хвилині, вічності й добі.

    Я живу в мовчанні і у Слові,

    серед людства, як на самоті.

    І в любові, у такій любові,

    що мені не холодно в житті.

    Ліна Костенко, 2025, зі збірки "Вітер з Марса"
    "Я живу окремо, а не осторонь" Я живу окремо, а не осторонь. Всім нелегко, знаю по собі. Я живу у часі і у просторі, у хвилині, вічності й добі. Я живу в мовчанні і у Слові, серед людства, як на самоті. І в любові, у такій любові, що мені не холодно в житті. Ліна Костенко, 2025, зі збірки "Вітер з Марса"
    175переглядів

  • БОЛЮЧИЙ ФРАГМЕНТ

    Зруйновані ущент наші міста́
    І спа́лені до крихти наші се́ла,
    Домівка, що вціліла – та пуста,
    З лиця землі страшна війна все зме́ла.

    Все знищено, зостався тільки прах,
    Давно вже там ні люду, ні тварини,
    Таке колись не йшло до нас і в снах –
    Тепер від цьо́го кров у жилах стине.

    Стікає кров’ю зранена земля,
    Немає більше затишку, споко́ю,
    Чорніють всюди спалені поля́…
    Ми платимо ціною дорого́ю.

    Здригається від вибухів земля,
    І кров’ю напувається землиця,
    Там затишку і радості нема.
    Це в дійсності. Усе це нам не сниться.

    Ридає кожна стежка і поріг,
    Щоразу все навколо попеліє,
    Земля не чує більше рідних ніг,
    Щоразу ворог зброю в землю сіє.

    Війна вкрива землицю чорним тлом,
    Яка колись і квітла, й зеленіла,
    Бо ворог далі суне напролом…
    І чорна птаха нам на плечі сіла.

    Де сад шумів – там згарища й зола,
    Неначе в са́ван все це одягнули,
    Та лиш у чорний, бо прийшов від зла,
    Бо вороги туди уже сягнули.

    Немає більше цвіту на гіллі́,
    Та і дерев уже й не залиши́лось,
    Вогнем писались всюди скрижалі́
    І кров, немов вода, на землю ли́лась.

    Ридають стіни, випалені вщент,
    А доля там колись родила рясно,
    Від затишку лишився лиш фрагмент,
    Як спогад про життя колись тут щасне.

    Пороги, що стріча колись гостей,
    Від болю стогнуть, жить не мають сили,
    На жаль, не чуєм добрих ми вістей,
    Лиш вітер б’ється в розпачі об схили.

    Там, де дитинство бігало малим –
    Скелети стін під небом заніміли,
    Розвіяв вітер долі, наче дим,
    І спогади, що в серці там леліли.

    Лиш чути стогін рідної землі
    Від ран глибоких, які їй завда́ли,
    Не схо́дить уже хліб у тій ріллі…
    Такого ми ніко́ли не чекали.

    23.03.2026 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
    ID: 1059590

    БОЛЮЧИЙ ФРАГМЕНТ Зруйновані ущент наші міста́ І спа́лені до крихти наші се́ла, Домівка, що вціліла – та пуста, З лиця землі страшна війна все зме́ла. Все знищено, зостався тільки прах, Давно вже там ні люду, ні тварини, Таке колись не йшло до нас і в снах – Тепер від цьо́го кров у жилах стине. Стікає кров’ю зранена земля, Немає більше затишку, споко́ю, Чорніють всюди спалені поля́… Ми платимо ціною дорого́ю. Здригається від вибухів земля, І кров’ю напувається землиця, Там затишку і радості нема. Це в дійсності. Усе це нам не сниться. Ридає кожна стежка і поріг, Щоразу все навколо попеліє, Земля не чує більше рідних ніг, Щоразу ворог зброю в землю сіє. Війна вкрива землицю чорним тлом, Яка колись і квітла, й зеленіла, Бо ворог далі суне напролом… І чорна птаха нам на плечі сіла. Де сад шумів – там згарища й зола, Неначе в са́ван все це одягнули, Та лиш у чорний, бо прийшов від зла, Бо вороги туди уже сягнули. Немає більше цвіту на гіллі́, Та і дерев уже й не залиши́лось, Вогнем писались всюди скрижалі́ І кров, немов вода, на землю ли́лась. Ридають стіни, випалені вщент, А доля там колись родила рясно, Від затишку лишився лиш фрагмент, Як спогад про життя колись тут щасне. Пороги, що стріча колись гостей, Від болю стогнуть, жить не мають сили, На жаль, не чуєм добрих ми вістей, Лиш вітер б’ється в розпачі об схили. Там, де дитинство бігало малим – Скелети стін під небом заніміли, Розвіяв вітер долі, наче дим, І спогади, що в серці там леліли. Лиш чути стогін рідної землі Від ран глибоких, які їй завда́ли, Не схо́дить уже хліб у тій ріллі… Такого ми ніко́ли не чекали. 23.03.2026 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026 ID: 1059590
    502переглядів
Більше результатів