#поезія РОЗМОВА З ЧАСОМ Я зустрівся із Часом на розі чотирьох епох, він сидів на дивані з пилу, та повільно курив самоту. — Поспішаєш?.. — спитав він, не дивлячись на мене. — Бо боюся спізнитися, — я відповів. Засміявся він шурхотом листя сухого, обтрусив зі свого рукава кілька спогадів, і шпурнув на дорогу під ноги мені. — Не приходить вже вчасно ніхто, — він сказав. — Ти з'являєшся або раніше, або уже пізно. Момент — це лише вдих між двома інтервалами. Я хотів сперечатися, але слова всі згоріли у роті, та в очах непорушного Часу помітно було мій фінал, ще далекий, але вже прописаний у моїх зморшках. — Обирай не завжди поспішати, — сказав Час, підводячись. — Обирай цю присутність в моменті… Я тобі розповім, яким життя має бути, є прекрасне навкруг, варто це бачить лише: я нараду зібрав вчителів: мудрий Січень, життєрадісний Березень покажуть, щасливим можна бути кожен день! Квітень сіє пахощі по дорозі до щастя, ведучи людину за собою, мов старий друг . У спогади корисно поринати , Вони лікують рани, бо ніби ртуть, пекельно роз’їдає шкіру біль, а може страх, Залишаючи рубці на шкірі фотоплівкою. Хочеш пірнути у шторм відчуттів, де у погляді зі смішинками, дивишся на версію себе із дитинства, Не запаплюжену «логічними» вчинками… В очах дитячих метелики - травень позаду обіймає тебе за плечі - час для дитячих пустощів, але хіба ідеальність в дитинстві доречна? Можна плисти по річці, на саморобнім плоту, якщо не вмієш плавати, то тебе врятує кращий друг … Травень пробачить помилки в реп’яхах, босоніж біжиш у трави - і скабка в ногу, Знову докір німий в материнім погляді застряг Їй відомо, що вчинок повториться знову… Червень розчервонілий веселий прудкий юнак, Що на простягнутих руках ягід приніс цілий кошик, Ночі без темряви, засинати не страшно і десь вдалині по дахах періщить прудкий дощик… Дитинство знайомить зі світом із року в рік, Наповнюючи маленьких дивними моментами, Щоб коли виростемо, ставши великими, як гриби, Цікаво жити було людству на землі, Однак в майбутньому розчинимось… кометами… Автори: Мирослав Манюк Олександра Зарецька 11.10.2025

#ШІ #ліричний_нарис #ода_природі Репетиція Тиші Осінь. Вона не приходить — вона перетікає, як витончений, густий сироп, що повільно огортає світ. Вона не є простою зміною календарних дат; це стан душі, вистражданий дозвіл на спокій, на інтроспекцію, на ту особливу, крихку меланхолію, яка не руйнує, а натомість – вивільняє простір для світла. Це пора року, коли природа, втомлена від бучної літньої опери, починає свою сольну партію, зіграну на струнах печалі, але виконану з такою філігранною майстерністю, що від неї перехоплює подих. Осінь — це елегантна дама, що неквапно скидає свої шовкові, зелені шати, замінюючи їх на парчу візантійського золота. Вона — золоте знеболювальне для літніх ран, розчарувань і недосконалих обіцянок. З кожним опалим листом повітря стає прозорішим, немов знімається шар пилу з поверхні світу, і ми нарешті бачимо речі у їхній оголеній, бездоганній суті. Пройдіться осіннім лісом. Тут не листя, а візерунок, витканий зі сновидінь. Кожен клен чи береза — це художник-абстракціоніст, який залишив свій останній, найяскравіший шедевр. Вони дарують нам не просто відтінки жовтого: це мідь, розплавлена на вогні згасаючого дня, це колір старого коньяку, що набрав сили у дубовій бочці часу, це шафран, змішаний із золотом іржі. Листя, що падає, — це не смерть, а трансформація: кожен лист є остання, найдорожча монета, кинута у бездонну скарбницю землі, що забезпечить весняне відродження. Коли Ви ступаєте по цьому килиму, кожен шелест — це крок часу, що несе відбиток кожної минулої секунди. Це тихий годинник, що нагадує про плинність, але робить це так ніжно, що смуток перетворюється на естетичне задоволення. Змінюється не лише візуальний, а й ароматичний ландшафт. Повітря стає густим, майже оксамитовим. Воно пахне гіркотою дубової кори, що промокла під ранковим дощем, солодкістю ферментованих, гниючих яблук, які не встигли зібрати, і терпким, обіцяним димом від перших багать, що розпалюють, щоб зігріти душу. Цей запах — це ностальгія, що має матеріальну, відчутну форму. Він проникає глибоко, викликаючи образи з минулого, які були настільки приховані, що Ви забули про їхнє існування. Це як несподіваний привіт від забутої дитячої мрії. А вода… Річки та озера стають дзеркалом для печалі неба. Вони втрачають свою літню, грайливу прозорість, стаючи важкими, інертними, ніби чекають інструкцій від космосу. Їхня поверхня — витончений, матовий кришталь, що затамував подих, очікуючи на перший, обережний удар морозу. По ній пливуть хмари, відображаючи небо, яке стало низьким, свинцевим, але в якому все ще можна побачити крихітні, неймовірно яскраві проблиски небесного сапфіру, що сяють, як нагадування про вічну весну. Хмари, ці масивні, ватяні кораблі, тепер пливуть не до літніх портів радості, а до невідомих гаваней зимового сну. І ось приходить туман. Він — це дихання вічності. Це поезія, написана молоком на світанковій папері. Він стирає межі між реальністю і спогадом, між деревом, яке є, і деревом, яке було. Туман перетворює звичайний парк на фантасмагорію, де кожен силует — це архетип, де кожна лавка — філософський причал. Це мить, коли світ зізнається у своїй ілюзорності, дозволяючи нам повірити, що за наступним молочним завісою можна зустріти свою юність. Осінь дарує нам рідкісну можливість спостерігати за малими життями, які готуються до великої паузи. Гнізда, покинуті птахами, висять на гілках, як архітектурні шедеври покинутого щастя. Вони — порожні, але не мертві, лише законсервовані до наступного сезону. Тонкі, срібні філіграні павутини розтягнуті між гілками, створені не для лову комах, а ніби для вловлювання світла — останнього, розсіяного, безпосереднього світла. Для ліричного "Я" осінь — це час інтроспекції, час, коли митець нарешті отримує дозвіл на печаль, щоб очистити свій внутрішній простір. Це не час для активних дій, а для дегустації почуттів. Роздуми про плинність часу стають не гнітючими, а навпаки, елегантно заспокійливими. Ми приймаємо, що краса має свою кульмінацію і своє завершення. Це смуток не як руйнування, а як вишукане, ідеальне очікування. Осінь — це остання, найяскравіша спроба втримати колір перед білою капітуляцією. Це прощальний бал, де кожен рух листка, кожен промінь сонця, що ковзає по мокрій корі, є танцем на межі небуття. Але у цій елегії є глибока, безмовна обіцянка. Осіння земля — це постіль, яку ретельно готують для сну, дбайливо застеляючи її різнокольоровою ковдрою. Ніжність осені полягає саме у її безумовній згоді з необхідністю змін. Вона не бореться з неминучим, а перетворює його на мистецтво. Коли Ви вдихаєте осіннє повітря, Ви вдихаєте чисте почуття. Це не смуток, а катарсис. Це особливе, очищене відчуття життя, яке дає сили чекати нової, яскравої весни. Осінь є доказом того, що завершення може бути бездоганним. І в цій бездоганності ми знаходимо справжній, тремтливий спокій.

#сатира #антиутопія Протокол нульової емоції Місто-Мережа, сектор 7, 2077 рік. Світ був ідеально вигладжений, зашліфований до стерильного блиску та позбавлений будь-яких неефективних кутів. Головним законом був "Протокол Оптимального Співжиття", згідно з яким емоції класифікувалися як "Енергетично Неефективні Збудники" і каралися "Корегуванням". У цьому абсолютно бездоганному світі жив Артем К-201 (35 років), оператор відділу "Стабілізації Задоволення" (ВЗЗ). Він мав би бути зразковим "нульовим" громадянином, але природа наділила його даром, який він щодня ховав: живою іронією, що булькала під його зовнішньою маскою. «Черговий робочий день. І знову я тут, щоб рятувати світ від радості й печалі. Я — той, хто вирішує, чи має людина право на внутрішній подих. Якби це не було так абсурдно, я б засміявся», — прошипів Артем у монітор, його очі блищали, хоча м'язи обличчя залишалися нерухомими. Його енергійний, чуттєвий характер вимагав руху, але він був прикутий до стерильного столу. Його робота полягала в обробці заявок від громадян, які випадково проявили будь-яку ненульову емоцію. Він саме закінчив оформлювати штраф за "Несанкціоновану, легку посмішку під час ранкового Смузі-прийому", коли система вибила Аномалію. Заявка: К-989. Сектор 3. Порушення: "Несанкціонований, інтенсивний прояв ностальгічної туги". Суб'єкт: Заявник сам. Артем відчув слабкий, але приємний укол цікавості. «Ого! Самі себе здали. Яка самосвідомість! Це вже тягне на філософський маніфест, а не на штраф. Я б назвав це "Екзистенційним Доносом"», — подумав він, а його внутрішній Емоційний Лічильник (ЕЛ), імплантований у зап'ястя, видав тихий "Пі-і-іп", зафіксувавши мінімальний рівень "Мотиваційної Нецікавості" (тобто, цікавості). Заявником виявилася Лікар Ірина (70 років), колишній фахівець із "Рекультивації Емоційних Спогадів" — фахівець із придушення. Артем вирушив до Сектора 3, відчуваючи небувалий приплив внутрішньої енергії, яка в цьому світі мала бути спрямована лише на обробку бланків. Квартира Ірини була такою ж стерильною, як і його, але на підвіконні, де мала стояти "Оптимізована Ікебана" з пластику, лежав маленький, пожовклий від часу, папірець. «Доброго дня, громадянка Ірина. Я Артем К-201, відділ ВЗЗ. Ваша заявка вимагає Розслідування на предмет Залишкової Душевності. Протокол 5.1», — монотонно проказав Артем, але його очі вивчали Ірину. Вона була спокійною, але в куточках її рота, здавалося, причаїлася... легка гіркота. «Вітаю, Операторе. Я сама його викликала. Я порушила. Я згадала запах польових квітів», — тихо сказала Ірина. — «Вони пахли Теплом. Це — неефективно». Артем скептично підняв брову (мікрорух, який, на щастя, ЕЛ не зафіксував). «Запах? Пані Ірино, ви, як колишній фахівець, знаєте, що квіти були ліквідовані як "алергічний та непередбачуваний біологічний фактор". А запах — це "сенсорна неоптимізована інформація"». Ірина, замість відповіді, простягнула йому той самий пожовклий папірець із дивним, наївним малюнком: схематичним сонцем і чимось незрозумілим, що нагадувало хаотичні плями. «Візьміть. Це Емоційний Вірус. Він несе Колір. Ви не зможете його сканувати». Артем узяв папірець. Його чуттєва натура відчула шорсткість матеріалу, що був не пластиком, а... папером. Цей дотик викликав у нього слабке, несанкціоноване "відчуття цікавості", яке він назвав про себе: "Бажання розгадати цей дурнуватий ребус". Його власний ЕЛ видав гучний "Пі-і-іп!" і зафіксував рівень "Нецікавості" на 2.1%. Перша тріщина. Артем повернувся до ВЗЗ. Він мусив "очистити" свій лічильник, але це призвело до бюрократичного кола пекла. Щоб виправити "цікавість", треба було заповнити "Форму Б-44 про Мотиваційну Нецікавість" у п'яти примірниках. Щоб отримати бланк, потрібен був "Дозвіл на Огляд Неефективних Біологічних Об'єктів" з архіву. Це був ідеальний саркастичний глухий кут, створений системою для придушення будь-якої ініціативи. Начальник, Модуль-Директор (людина, яка замінила більшу частину обличчя на екран із бездоганно "оптимальним графіком"), викликав його. «Операторе К-201. Ваш ЕЛ фіксує нестабільність. Коефіцієнт іронії, навіть внутрішньої, перевищив поріг. Корегування — це не покарання, це підвищення ефективності», — Модуль-Директор говорив голосом синтезатора. «Звісно, Модуль-Директор. Як казав великий філософ: "Якщо щось не працює, треба це зламати, а не оптимізувати"», — відповів Артем з абсолютно кам'яним обличчям. Його внутрішня іронія вихлюпнулася назовні, і ЕЛ знову пискнув на 3.5%. «Ваш гумор неефективний», — констатував Модуль-Директор. «Ні, він надто ефективний, тому і викликає збої у Вашому графіку», — подумав Артем. Керуючись чуттєвістю та енергією, Артем почав свідомо ігнорувати Протокол. Він просидів ніч в архіві, шукаючи, що таке "Квіткове Поле". Він розшифрував малюнок Ірини. Це були координати. Координати покинутого, секретного місця за межами Міста-Мережі — старого фермерського ринку, який влада забула "оптимізувати", бо в їхній логістиці він мав статус "неіснуючого". Вранці Артем викрав службовий монорейковий вагон, залишивши на сидінні записку: "Пішов на корегування в несанкціонованому напрямку". За ним женеться система. Він знайшов ринок. Це був шок. Серед іржавих конструкцій жили "некореговані" люди. Вони вирощували справжні, живі, пахучі польові квіти. Артем підійшов до яскраво-жовтої, нахабної квітки. Він торкнувся її пелюсток своєю чутливою рукою і, вдихнувши, задихнувся від запаху. Це був не просто аромат, це була вибухова інформація, хаос, енергія. Він відчув першу щиру, несанкціоновану емоцію, яку не можна було класифікувати як "задоволення" чи "сум". Це була РАДІСТЬ, що супроводжувалася неконтрольованим, шаленим сміхом. Сканер у його кишені видав фінальний, радісний "Пі-і-і-іп" і вибухнув, ставши символом абсолютного бунту. Артем повернувся до Міста-Мережі, але не один. Він ніс букет польових квітів — справжню, біологічну бомбу. Його оточили Дрони-Корегувальники. З'явився Модуль-Директор. «Операторе К-201, ви зафіксовані як "Критичний Збудник"! Негайно пройдіть Корегування!» — вимагав синтезований голос. Артем, усміхаючись своєю новою, тепер уже зовнішньою усмішкою, підійшов до Директора. Він не боровся. Він зробив іронічний, але щирий уклін і подарував Модулю-Директору квітку. Від надмірної, невідомої біологічної інформації, яку не можна було оцифрувати, та несанкціонованої емоції, що містилася в квітці, екран Модуля-Директора завис. На його бездоганно чорному обличчі-екрані відобразилося лише... схематичне зображення сонця. Система не змогла його покарати. Вона не мала Протоколу для боротьби з Радістю. Артем, Ірина та їхні "некореговані" колеги стали "Невідомим Змінним Фактором". Артем подивився на своїх колишніх, "нульових" колег і сказав, надихаючи їх: "Бачите? Корегування — це не підвищення ефективності. Це просто дуже нудна помилка. Пора її виправляти". Він усміхнувся — його життя набуло несанкціонованого, але ідеального сенсу. І ця чуттєвість була його найбільшою зброєю.

😢рфг вночі атакувала енергетичну та цивільну інфраструктуру Одещини У ніч на 12 жовтня регіон зазнав чергової атаки ударними дронами. Попри активну роботу ППО, яка збила більшість ворожих цілей, є влучання в цивільну та енергетичну інфраструктуру. Пошкоджено об’єкт газової інфраструктури та надвірну споруду. Виникли пожежі, які швидко загасили рятувальники. На жаль, одна людина постраждала. Також влучання відбулось в об’єкт енергетичної інфраструктури та будівлю районної державної адміністрації (вибито скління). На щастя, постраждалих немає. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #жертви_війни

"Ми шукали щастя і знайшли себе" (Джон Леннон). 85 років від дня народження 🎨 Олег Шупляк

Вічний танець любові. Вічний танець краси. Це — життя. Хто не в цьому, ті є хворі чи мертві. В кожній миті є завжди всі найкращі часи. Шлях свободи і щастя — шлях служіння і жертви. 💚 Петро Рух. 💚

ФК "Броварія" (Бровари) вітає Валерія Золотухіна з Днем Нарождення! 10 жовтня свій день народження святкує великий друг броварського, дитячого, футбольного клубу "Броварія" віце — президент ДЮФЛУ Валерій Золотухін. Дружній колекти ФК "Броварії" вітає Валерія Васильовича з днем народження. Бажаємо міцного здоров’я, особистого щастя, злагоди, та чудового настрою, родинного затишку та сімейного добробуту. Нехай Вас завжди супроводжує вдача, постійно зігріває тепло людської вдячності, а будні і свята наповнюються радістю, світлом та любов’ю рідних та близьких. Бажаємо побільше посмішок фортуни та успіху в усіх починаннях! І перш за все — у цей складний та буремний час для нашої Батьківщини — як найскорішої Перемоги!

Apple представила перший трейлер серіалу Pluribus – нової науково-фантастичної драми від Вінса Гіллігана, відомого по серіалах "Пуститися берега" та "Краще дзвоніть Солу". У трейлері показано світ, сповнений незвичної усмішки: всі, крім головної героїні, підозріло щасливі. Рей Сігорн грає Керол, жінку, яка, як видається, є єдиною, що не піддалася впливу загадкового феномену. Тож їй потрібно з’ясувати причину виключення з колективного "щастя" і, можливо, врятувати людство від надмірної ейфорії. Серіал уже підтверджено на два сезони. Прем’єра Pluribus відбудеться 7 листопада 2025 - тоді вийдуть перші два епізоди. Далі нові серії виходитимуть щоп’ятниці до 26 грудня. #Коло_Кіно #Анонси_серіалів #AppleTV+

#ШІ #оповідання Нічний експрес Жовтень 2025 року. Дмитро, молодший сержант, відчував дивний, майже нестерпний контраст між станом свого тіла і станом своєї свідомості. Тіло, накачане від фізичних навантажень, було напруженим, а от свідомість... свідомість була порожня. Це була втома іншого ґатунку — втома від постійної гіперуваги. «Десять днів. Тільки десять», — пробурмотів він. Він їхав у свою першу за дев'ять місяців обов'язкову відпустку. Маршрут: Покровськ → Львів. Квиток на нічний потяг був чимось на зразок священного артефакту, що гарантував повернення до "великого світу", де не треба щосекунди дивитися в небо. Дмитро зайшов у купе третього вагона. Час був пізній, близько першої ночі, і його сусіди вже спали, завісивши полиці. Він тихо закинув свою акуратну армійську сумку на третю полицю. Його місце було нижнє, біля вікна. Вирішивши трохи "розвітритися" від офіційного запаху казарми, він вийшов у тамбур. Там, споглядаючи, як миготять нічні пейзажі, він відчув, як напруга поступово спадає. Він помітив, що навіть тут, у глибокому тилу, люди інакше тримають телефони та здригаються від гучних звуків — війна змінила акустику світу. Коли Дмитро повернувся, він зупинився на порозі купе, дивлячись на своє місце. Його нижня полиця, де він мріяв розтягнутися, була зайнята. Вона була зайнята... бульмастифом. Огромний, потужний собака з хитрим поглядом спав на фірмовій "укрзалізничній" білизні. Поруч, на другій нижній полиці, мирно хропів колоритний дідусь у фетровому капелюсі. Дмитро, який на фронті бачив усе, відчув, як у нього починає нервово сіпатися око. Він звик до порядку, а тут – Барс, окупант полиці. «Прошу вибачення. Це, мабуть, якесь непорозуміння», — пролунав дзвінкий, але тихий жіночий голос над його головою. Дмитро підняв очі. З верхньої полиці, як метеор, спустилася дівчина — Олександра (Саша). Її обличчя обрамлювали темні, неслухняні кучері. «Вітаю! Це Барс, мій компаньйон. Але оскільки Барс, на жаль, не читає квитки, він вважає, що це місце належить йому по праву бульмастифа-мандрівника», — вона посміхнулася. Її посмішка була яскравою, як неонова вивіска в нічному місті, і миттєво зруйнувала його напругу. «Це моє місце», — сказав Дмитро з військовою серйозністю. «Я знаю! — вона знизала плечима. — Але мій дідусь (другий нижній пасажир) ні за що не дозволить мені спати зверху. Каже, що "сучасна молодь з хребтом не дружить". А мені туди лізти теж не дуже. Тому я пропоную рівноцінний, хоча й абсолютно нелогічний, обмін! Ви берете моє ідеально підготовлене верхнє місце, а я, як леді, вирішую проблему з Барсом. Що скажете, пане?..» «Дмитро», — він мимоволі розсміявся. Це було настільки абсурдно, настільки нелогічно після місяців, проведених за чіткими інструкціями, що його розслабило. «Добре, Сашо. Я погоджуюся на цей особистий контракт про ненапад». На щастя, сусіди з навколишніх купе вийшли раніше. Дмитро запропонував: «Тут вільне купе. Дві нижні полиці. Може, перейдемо туди? Не будемо будити поважних окупантів». Саша радісно погодилася. Вони перейшли у п'яте купе, де одразу ж сіли на одну полицю, наче були знайомі сто років. Тут прокинувся дідусь (Микола Васильович). Він вийшов, потер очі, побачив Дмитра у цивільному, але відразу впізнав військового. «Синочку, дай тобі Бог здоров'я, що не наробив галасу. Барс — він хлопець чутливий, думає, що ми вдома», — дідусь по-батьківськи поплескав Дмитра по плечу і, нахилившись, тихо додав: «Добре тобі поговорити. Тобі треба». Він повернувся до свого купе, але через хвилину вийшов із товстою, важкою ковдрою. «Ось, накрийтесь. Вночі вже не травень. І нехай розмова буде добра». Вони з Сашею переглянулись і відчули перший спільний спалах тепла. Розмова почалася з простого. «Куди Ви так пізно?», «А Ви куди?». Саша їхала до Києва, де мала презентувати волонтерський проєкт з арт-терапії, а потім до Харкова. «Ого. На Схід? Там, звідки я тільки-но виїхав», — посміхнувся Дмитро. «Там зараз життя. Просто інше», — просто відповіла вона. Це був той самий новий погляд на світ, який Дмитро зустрічав лише серед своїх. Вони говорили про музику, про те, як ненавидять бавовну і як тепер цінують тишу. «Знаєте, — сказав Дмитро, дивлячись на своє відображення у вікні. — Я помітив: у мирному житті люди бояться незручних пауз. А ми, навпаки, навчилися їх цінувати. Бо тиша — це найдорожчий подарунок». Саша поклала голову на його плече. «Так. Тиша — це як зелене світло... Можна йти». Поїзд проминав нічні міста: Дніпро, Київ, Рівне. За вікном ковдрою висів туман, характерний для жовтневих ранків. Вони перейшли до історій. Саша, сміючись, розповідала про курйози свого волонтерського життя, про те, як її кіт Марс (не Барс!) з'їв її доповідь. Дмитро, вже зовсім розслаблений, ділився фронтовим гумором — про те, як вони вчилися розрізняти "своїх" і "чужих" за звуком генераторів, і як доводилося замість маскувальної сітки використовувати... порізані сітки для картоплі. «Гра у Питання»: * «Найбільш абсурдна річ, яку Ви тепер цінуєте?» — спитала Саша. * «Гаряча вода зі шланга. І цілі вікна. Щоб шибка була ціла», — відповів він. * «Найбільша мрія зараз?» * «...Поїхати до Яремче. І пити там карпатський чай, дивлячись на ліс, який не горить», — він нарешті поділився чимось справжнім, не військовим. Вони сиділи близько, ділилися чи то чайним пакетиком, чи то чимось набагато важливішим. Між ними виникла грайлива енергія, яка була настільки інтенсивною, наскільки й рідкісною. Війна змусила їх швидко зрозуміти: справжність — це все, що має значення. Близько п'ятої ранку, коли потяг проїжджав повз Тернопіль, Дмитро зрозумів, що його станція близько. Дубно. Світанок був сірим, осіннім. Дмитро відчув, як знову напружується. Це був той самий момент, коли треба повертатися до свого, "важкого" світу. Вони підвелися. Мовчанка була вже не "цінною тишею", а болісною паузою. «Що ж, Дмитре... Добре Вам перезавантажитися», — сухо сказала Саша, дивлячись у бік вікна. Вона намагалася зробити прощання легким, звичним. «І Вам гарної поїздки, Олександро. Удачі з арт-терапією», — відповів він тим самим сухим, стриманим тоном. Обидва розуміли: вони не хотіли цього кінця. Вони стримувались, щоб не вимовити зайвого слова, яке б ускладнило цей момент, який мав бути простим. Потяг почав гальмувати, оголошуючи Дубно. Дмитро взяв сумку. «Бувайте», — сказав він, кивнувши. «До побачення», — відповіла Саша. Він вийшов. Холодне, вологе повітря жовтневого ранку вдарило йому в обличчя. Він озирнувся на вагон, відчув гіркоту і збирався йти. І тут за його спиною пролунав різкий, скрипучий звук дверей тамбура. Дмитро ледь встиг розвернутися. Саша, розпатлана, без пальта, лише у тонкій кофті, вибігла на перон. Вона була захекана, а її очі горіли рішучістю. Потяг почав набирати хід. Вона кинулася до нього. Дмитро мовчки взяв її у сильні обійми. Це були обійми, які говорили більше, ніж тисяча слів — про втому, надію, ризик і про те, що життя триває. Вона відхилилася, подивилася йому у вічі, і сунула в його руку зім'ятий, гарячий папірець. «Я чекатиму...» — прошепотіла вона, і це було обіцянкою, яка важила більше, ніж будь-який військовий контракт. Вона миттєво розвернулася і побігла назад. Потяг, набираючи швидкість, промчав повз перон. Дмитро стояв на самотній станції, вдихаючи осіннє повітря. У його руці був зім'ятий папірець. Світ більше не був сірим. Він посміхнувся. Навіть десять днів виявилося достатньо, щоб зустріти новий сенс.

#ШІ #фанфік #K_Drama Контракт на Вічність Ю Докхва, глава "J&Y Group" і єдиний онук вірного слуги Токкебі, дивився на стіну плачу зі своїх резюме. Десять років минуло відтоді, як його дядечки (один безсмертний, інший — Жнець) стали повноцінною частиною його життя. І всі десять років його кар’єра була успішною, а от пошук особистого секретаря — фіаско. Секретарі тікали через тиждень. Причини були... різноманітні. "Я не можу вносити у графік зустрічі з кимось, хто, за вашими словами, «має меч у грудях, але виглядає, як модель»," — була найпоширеніша скарга. Або: "У мої обов'язки не входить розшукувати в офісі чорний капелюх, який, як ви стверджуєте, змушує людей бачити привида!" Докхва, якому вже виповнилося тридцять, був мільярдером, що керував конгломератом, але все ще зберігав ту чарівну інфантильність. Він вірив у долю і у... Хе Джису. Вона увійшла до його кабінету, наче антикризовий менеджмент у костюмі. Їй було двадцять сім, вона була прагматична, холоднокровна і, судячи з резюме, на дух не переносила нелогічність. «Пане Ю, — заявила вона, не сідаючи. — Я бачу, що Ваш бюджет на «непередбачені витрати» за останні півроку включає купівлю п'ятитисячної свічки та терміновий квиток до Квебеку, Канада, без візи для невідомого пасажира. Це ми негайно усуваємо. Мій план — нульовий хаос». Докхва відчув і страх, і надію. «Це... це прекрасно, Джису! Але щодо Квебеку, це було дуже важливо для... сімейного бізнесу». «Сімейний бізнес не вимагає кленового сиропу за п'ятсот доларів і доставки в той самий день, пане Ю», — холодно зауважила вона. Вона залишилася. Ідеальний порядок запанував в офісі. Докхва майже почав вірити, що йому вдалося приборкати хаос, але його містичне життя швидко внесло корективи. Тиждень перший. Хаос у графіку. Джису виявила, що пункт «Спеціальна сімейна зустріч: перегляд серіалів із зауваженнями про долю» вноситься у графік тричі на тиждень і має пріоритет над засіданнями ради директорів. Одного разу Докхва, схвильований, увірвався до її офісу. «Джису! Мені треба терміново зникнути на півгодини! Це абсолютний форс-мажор!» «Пане Ю, Ви маєте зустріч із японськими інвесторами через п'ятнадцять хвилин», — незворушно відповіла вона, піднімаючи брову. «Справа в тому, — прошепотів він, нахилившись, — що мій дядько щойно телепортувався в Торонто і забув свій телефон! Мені треба... відвезти йому телефон!» Джису опустила ручку. «Він не міг відправити його поштою?» «Він Токкебі! Він не користується поштою! — Докхва стишив голос. — Він може спалити її випадково. Будь ласка, скажіть інвесторам, що у нас «технічні неполадки з ефірною матерією»». Через півгодини Докхва повернувся, задихаючись, і на його піджаку дивним чином висів кленовий листок. Джису просто відправила його на зустріч, не кажучи ні слова, і лише вписала в бюджет "Кленові листки, термінова утилізація". Тиждень другий. Візитери. Головний тест для Джису прийшов у вигляді Женця Смерті. Жнець Смерті прийшов у той день, коли в офісі була перевірка пожежної безпеки. Він був у своєму ідеальному чорному костюмі, але, на щастя, без капелюха. «Ю Докхва, — його голос був глибоким і пустим. — Мені потрібна твоя найбільша кімната. Треба поговорити з двома душами, які застрягли у вентиляції». Докхва ошелешено кліпнув. «Але Жнець-нім, у нас там переговорна...» «Тимчасова зміна призначення. Я заберу їх швидко», — пообіцяв Жнець. Джису, бачачи цю сюрреалістичну сцену, підійшла до Женця, немов до звичайного клієнта. «Добрий день. Вибачте, але для зміни призначення кімнати мені потрібна офіційна заявка з Вашої організації. Ви Жнець Смерті, правильно? Будь ласка, вкажіть назву відділу та ідентифікаційний номер душі». Жнець Смерті, який тисячі років просто брав душі, був шокований. Він стояв на місці, не розуміючи, як реагувати на таку прагматичну вимогу. «І, будь ласка, не залишайте у нас чорного капелюха. Минулого разу ми втратили трьох клієнтів», — додала Джису, ідеально посміхаючись. Жнець лише прошепотів: «Вона... небезпечна», і зник. Докхва дивився на неї, як на диво. «Джису... ти відшила Женця Смерті». «Я його адмініструвала, пане Ю. Не більше», — сухо поправила вона. Кульмінація. Заява про звільнення. Джису була переконана, що Докхва керує не конгломератом, а нелегальною групою психоаналітиків, що використовують ролі містичних істот. Вона більше не могла цього терпіти. Вона сіла, щоб написати заяву про звільнення. «Причина: неможливість раціонального планування через «прокляття» та «містичних родичів»». У цей момент двері відчинилися. Докхва зайшов, розпатланий, і відчайдушно намагався приховати піджаком... ніж. Він був блідий. «Джису, все добре! Це просто... дядько вчиться новим трюкам! Він просто хотів показати мені... фокус!» — Докхва запнувся. Насправді, Гоблін просто ненароком згадав про свій старий меч, і Докхва уявив його. Джису підняла очі. Вона побачила його паніку, його самотність і його відчайдушне бажання виглядати нормальним. Він не був божевільним. Він просто жив у занадто складному світі. Замість того, щоб подати заяву, вона взяла ручку і викреслила у своєму блокноті: «Купити нові свічки для Гобліна» і замінила це на: «Внести у бюджет: 1. Кленовий сироп (ліміт $300). 2. Подарунки для «дядька» (обов'язково з логотипом «J&Y Group»). 3. Капелюх для «Женця» (з функцією GPS-трекера)». Вона вирішила залишитися. Її прагматизм руйнувався, але її організаторський талант знайшов собі ідеальний виклик. «Пане Ю, — сказала Джису, не піднімаючи очей. — Ми додамо у Ваш графік годину на містичний хаос щодня після обіду. А також. Ми напишемо Женцю Смерті офіційного листа з проханням про попередню реєстрацію душ». Докхва дивився на неї з вдячністю, що межувала з обожнюванням. «Джису, ти дарована мені долею!» «Я дарована Вам відділом кадрів, пане Ю. Але наступного разу про телепортацію попереджайте мене за годину, а не за три хвилини. А тепер, у Вас зустріч із відділом інвестицій. І, будь ласка, зніміть кленового листа з волосся». Вона стала «менеджером хаосу». І вперше Докхва відчув, що він не самотній у своєму божевільному, але чарівному світі.