#ШІ #нарис 🍁Елегія золотого міста Листопад приходить до Києва неквапно, мов старовинний, мудрий гість, що не поспішає оголошувати свій прихід гучним дзвоном, а віддає перевагу тихій, філософській бесіді. Він обережно, майже з ніжністю, знімає останні золоті корони з голів каштанів і кленів, які ще вчора пишалися своєю величчю. Це вже не той зухвалий, яскравий жовтень, що вибухав кольорами на схилах Дніпра. Листопад – це пора тиші, рефлексії і особливої, сріблястої прохолоди, що пронизує повітря. Київ у цю пору перетворюється на декорацію для оповіді, що сповнена легкого смутку та незмінної гідності. Його архітектура, оголена від густого листя, виступає вперед, підкреслюючи свою тисячолітню історію. Місто не засинає, ні. Воно просто заглиблюється у себе, стає камернішим, інтимнішим, пропонуючи перехожому не шалений темп, а медитативну прогулянку. Жовтневі шарудіння під ногами змінюються м'яким, глухим шелестом вологого ґрунту, а небо набуває кольору старовинної бронзи, інколи проливаючись дрібним, лагідним дощем, що змиває зайвий поспіх. 🍂 Починати цю листопадову елегію варто саме тут, де б'ється історичне серце міста – на Андріївському узвозі. У листопаді Узвіз втрачає свій галасливий літній ярмарковий вигляд і набуває чарівності богемної, трохи містичної вулиці. Дерев'яні будиночки та стародавні фасади, що вишикувалися вздовж бруківки, тепер краще видно. Їхні лінії, мов морщини на обличчі старого мудреця, розповідають про минулі епохи. Листопадовий туман, що інколи підіймається з Подолу, обволікає Андріївську церкву так, що її небесно-блакитні куполи здаються відірваними від землі, підвішеними в холодному, високому небі. Йдеш Узвозом, і кожен крок резонує з історією. Спускаючись до Подолу, потрапляєш у царство контрастів. Контрактова площа тепер сповнена простору, якого так бракувало влітку. Трамвайні рейки виблискують мокрим сріблом, а старовинні церкви – Іллінська, Покровська – здаються ще білішими на тлі сірого неба. Поділ у листопаді – це затишок, захований за кам’яними мурами. Він зваблює теплом – не палким, а саме затишним, що витікає з маленьких кав'ярень, де пахне корицею, свіжою випічкою та легкою гіркотою кави. Тут, серед вузьких вулиць (як-от вулиця Сагайдачного чи Волоська), особливо відчувається любов до цього міста. Це любов до деталей: до іржавих, але витончених балконних ґрат, до різьблених дерев'яних дверей, що пам'ятають сотні історій. Це місто, яке вчить уповільнюватися. Притулишся до холодної стіни, заплющиш очі, і чуєш лише тихе гудіння міста, яке, здається, готує себе до зимового сну, плекаючи свої таємниці. 💖 Для трепету і ніжності у листопадовому Києві немає кращого місця, ніж його високі пагорби. Пейзажна алея перестає бути ігровим майданчиком і стає оглядовим майданчиком для душі. Звідси відкривається панорама, яка збиває подих. Далеке Лівобережжя часто приховане за молочно-білим серпанком. Дніпро, величний і незворушний, набуває кольору свинцю, що блищить у холодному світлі, – потужний, але мовчазний. Дивлячись на нього, відчуваєш міць стихії, що не підвладна часу. Алея, з її химерними скульптурами, наче підтверджує: навіть у найхолоднішу пору варто пам'ятати про гру та фантазію. На голих гілках висять останні, поодинокі жовті листочки, мов забуті дитячі іграшки. Повітря тут, на висоті, завжди свіже, дзвінке, воно ніби очищає думки. Володимирська гірка – це епіцентр київської елегії. Старі каштани, які тут ростуть, мають особливо трепетний вигляд. Їхні оголені, чорно-коричневі гілки малюють на небі складні, графічні візерунки, готуючись прийняти перші сніжинки. Залізничний фунікулер тихо снує вгору і вниз, мов механізм, що відміряє час. Звідси, від пам'ятника Святому Володимиру, місто розкривається як на долоні. Золотоверхий собор, Софійський собор – їхні куполи, покриті листопадовим туманом, виглядають як віхи на шляху до вічності. Тут народжується ніжність до міста, яке так багато пережило, але завжди залишається прекрасним. Це відчуття, ніби ти притуляєшся до старого, але міцного плеча. 🔔 Листопад – це час, коли можна бачити далі і глибше. Коли листя не затуляє обрію, а відкриває панорами – не тільки міста, але й власного внутрішнього світу. Щоб уловити останні, найдорожчі відблиски осіннього золота, необхідно завітати у великі паркові артерії міста. Ботанічний сад імені Фоміна (біля Університету) або Національний Ботанічний сад імені Гришка – це справжній музей листопадових кольорів. Тут осінь тримається найдовше. Серед широких алей, де вже натягнуті сітки для збирання листя, ще можна зустріти острівці багряних кленів та рудих дубів. Ці кольори – це прощальний, розкішний подарунок природи перед довгою зимою. Вони палають, ніби свічки, і саме ця їхня тимчасовість робить їх настільки безцінними. Повітря в Ботанічному саду пахне вологою землею, прілим листям та холодом. Це запах спокою. Тут добре думати, чи просто мовчати. Милуватися тим, як поодинокі листочки, відриваючись від гілок, плавно спускаються додолу, наче зітхання природи. Це момент істини, коли краса – в її природному згасанні. Парк імені Тараса Шевченка (навпроти Червоного корпусу) у листопаді стає більш камерним. Студентський гамір стихає. На лавках – рідкісні фігури: самотній студент, що готується до сесії, чи літня пара, що мовчки дивиться на пам'ятник Кобзареві. Ці люди – немов живі акценти на полотні листопадового дня. Вони додають сцені сентиментальності. Лагідна, меланхолійна атмосфера Парку Шевченка змушує задуматися про швидкоплинність часу і водночас про його вічний, незмінний цикл. 🥮 У цій осінній тиші відчувається глибока повага до міста. Воно дозволяє тобі побути наодинці зі своїми думками, але ніколи не залишає тебе самотнім. Київський листопад – це не фінал, а, швидше, пауза. Це час, коли світло стає м'яким, розсіяним, і всі гострі кути згладжуються. Це пори року для душі, яка потребує спокою, розмірковування і затишку. Пройшовши від Подолу до високих пагорбів, ми відчули, як змінюється місто. Воно стає графічним: домінує колір мокрої бруківки, чорних гілок, сірого неба і незмінно яскравих, величних золотих бань соборів. Ця графічність підкреслює геніальність київських пейзажів, де природа і архітектура існують у повній гармонії. Київ – це місто, яке завжди приймає, а осінь – це пора, коли воно відкриває свою справжню ніжність. Це ніжність, що відчувається у подиху холодного вітру, який несе запахи осінніх багать; у теплому світлі, що ллється з вікон старовинних будинків; у тихій, майже нечутній музиці, що доноситься з дверей, які прочинилися на мить. Листопад – це обіцянка: обіцянка зимового оновлення, обіцянка весняного відродження. А поки що – Київ завмирає в очікуванні, оголений, але величний, запрошуючи нас в останній раз насолодитися його холодною, але надзвичайно красивою осінньою елегією. Це місто, яке вчить любити не лише розкішне цвітіння, але й гідне згасання. 🧡

Природа не малює випадкових кольорів – кожен відтінок про когось нагадує.

Природа не позує. Вона просто є.

#світ #природа 🏔️ГОРА ХОМʼЯК🐹 🙌🏻 Гора Хом'як — популярна вершина в Українських Карпатах (гірський масив Ґорґани) заввишки 1542 метри. 🏞️ Вона відома своїми мальовничими краєвидами та відносно легкими маршрутами, що робить її ідеальним варіантом для одноденного походу навіть для початківців та сімей з дітьми. 

#парки #природа 🍁Регіональний ландшафтний парк «Трахтемирів»🌳 ❔Трахтемирів — унікальна природоохоронна територія, розташована на Трахтемирівському півострові, з площею 10 711,2 га. 🤗 Парк відзначається горбистим рельєфом, ярами й багатою флорою та фауною, зокрема червонокнижними рослинами та рідкісними тваринами. 🔎 На території розташовані археологічні та геологічні пам’ятки, зокрема “Веселий шпиль” і “Канівська світа”. ✨Тут створили туристичний маршрут, що з’єднає села Григорівка та Бучак, а також відкрили краєзнавчий музей. Трахтемирів — місце, де поєднуються історія, природа та можливість усамітненого відпочинку.🤩

#дати Михайло Бойчук: Геній українського монументалізму, чиє життя обірвалося в полум'ї репресій 30 жовтня 1882 року в маленькому селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Львович Бойчук – видатний український художник, монументаліст, педагог і теоретик мистецтва.** Ця дата, що припадає на осінній період, коли природа Галичини набуває золотавих барв, символічно відображає творчий стиль Бойчука: яскравий, монументальний, глибоко вкорінений у народних традиціях. Сьогодні, коли ми відзначаємо 143-ту річницю від дня його народження, варто згадати постать, яка не лише оживила українське мистецтво на початку XX століття, але й стала жертвою сталінських репресій. Михайло Бойчук – засновник "бойчукізму", школи, що поєднала візантійські мотиви з революційними новаціями, – залишив по собі спадщину, яка надихає покоління митців попри трагічний фінал його життя. Ранні роки: Від селянського подвір'я до мистецьких вершин Народжений у селянській родині в багатодітній сім'ї селянина-садівника, Михайло Бойчук з дитинства вбирав красу українського села. Романівка, оточена мальовничими пагорбами, стала першим "полотном" для його фантазії. У 1891 році родина переїжджає до Чорткова, де юний Михайло вступає до гімназії. Тут його талант помічають: він малює ікони для місцевої церкви, виявляючи хист до реставрації старовинних фресок. Ці ранні вправи з іконописом заклали основу його майбутнього стилю – повернення до коренів українського середньовічного мистецтва. У 1903 році Бойчук вирушає до Львова, де вступає до Індустріальної школи, а згодом – до Краківської академії мистецтв. Тут, під керівництвом видатних викладачів, він опановує основи класичного живопису. Але справжній прорив стається 1907 року, коли Михайло переїжджає до Відня, а потім – до Мюнхена та Парижа. У французькій столиці, центрі авангарду, Бойчук вивчає твори Ренесансу, знайомиться з фресками Джотто та італійським проторенесансом. "Я шукаю національну форму в європейських традиціях", – згадував він пізніше. Цей період формує його як монументаліста: великі форми, чіткі контури, гармонія кольорів – все це стане відмітними рисами "бойчукізму". У 1910–1913 роках Бойчук бере участь у виставках "Салону Незалежних" у Парижі, де його роботи, натхненні візантійським мистецтвом, викликають захват. Разом з однодумцями – Софією Налепінською та Василем Седляром – він створює серію полотен під назвою "Відродження візантійського мистецтва", що стає маніфестом українського модернізму. Ці роки – час становлення: від скромного селянського хлопця до визнаного майстра Європи. "Бойчукізм": Революція в українському мистецтві Повернувшись в Україну в 1913 році, Бойчук одразу занурюється в вир подій Першої світової війни та Української революції. У 1917 році він стає одним із засновників Української державної академії мистецтв у Києві, де очолює кафедру монументального живопису. Тут народжується його школа – "бойчукізм", унікальний стиль, що синтезує давньоукраїнські традиції (іконопис, народний розпис) з сучасними європейськими впливами (кубізм, футуризм) та революційною тематикою. "Бойчукізм – це не просто стиль, а національний монументалізм", – стверджував художник. Його твори вирізняються монументальністю, пластичністю форм і композиційною ясністю. Бойчук і його учні, так звані "бойчукісти" (Тимофій Бойчук, брат майстра; Іван Падалка, Оксана Павленко, Сергій Колос та інші), працювали колективно, віддаючи перевагу фрескам і розписам перед індивідуальними полотнами. Вони вірили: мистецтво має слугувати народу, прикрашаючи громадські простори. Серед ключових робіт – розписи Луцьких казарм у Києві (1919), де зображені сцени революційних боїв у стилі візантійських ікон; фрески Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927–1928), що прославляють селянський побут; та грандіозний цикл у Червонозаводському театрі в Харкові (1933–1935), присвячений індустріалізації. Ці твори, виконані темперними фарбами на сирих стінах, вражали силою образів: гігантські фігури селян і робітників, натхненні фольклором, здавалися живими, ніби оживають у просторі. У 1925 році бойчукісти засновують Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що стає осередком прогресивного українського мистецтва. Бойчук не обмежувався живописом: він експериментував з графікою, керамікою, текстилем. Його педагогіка – фанатична відданість справі – формувала покоління. "Гарно, як у церкві", – казали про розписи бойчукістів сучасники. Трагедія: Репресії та знищення спадщини Та революційна романтика обірвалася в 1930-х. Радянська влада, що спершу толерувала "бойчукізм" як форму соцреалізму, почала бачити в ньому загрозу. Критики звинувачували майстра в "відході від пролетарського мистецтва", "візантизмі як релігійному опіумі" та "спотворенні радянської дійсності". Бойчуківський акцент на національних мотивах трактували як буржуазний націоналізм. У 1936 році Михайла Бойчука арештовують. Його звинувачують у "шпигунстві" та "контрреволюційній діяльності". Разом з дружиною Софією Налепінською-Бойчук та учнями – Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком – він стає жертвою Великого терору. 13 липня 1937 року, у розпал сталінських чисток, групу розстрілюють на Биківнянському кладовищі під Києвом. Більшість монументальних творів бойчукістів знищено: їх заштукатурили, спалили ескізи. Лише поодинокі фрески та полотна вціліли, ставши символом "Розстріляного Відродження". Спадщина: Відродження генія Спадщина Бойчука не зникла. Учні, що вижили, передали його ідеї наступним поколінням. У 1991 році в Києві, Львові та Тернополі відбулася виставка "Бойчук і бойчукісти, бойчукізм", що оживила інтерес до майстра. Сьогодні його твори експонуються в Національному художньому музеї України, надихаючи сучасних художників на пошуки національної ідентичності. "Бойчукізм" – це не архаїка, а жива традиція: композиційна ясність, пластична культура, синтез минулого й сьогодення. На 143-ту річницю від дня народження Михайла Бойчука ми згадуємо не лише генія пензля, але й борця за українське мистецтво. У часи, коли тоталітаризм намагається стерти національну пам'ять, його постать нагадує: справжнє мистецтво непереможне. Нехай його фрески, ніби вічні ікони, продовжують сяяти в серцях українців.

‼️ЧИ МОЖНА ОТРИМАТИ ГРОШОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЧЛЕНУ СІМ'Ї ЗНИКЛОГО БЕЗВІСТИ ЗАХИСНИКА❓ ✅Відповідь: ТАК. ❗️Поспішаємо з Вами поділитися успіхом реальної історії допомоги юристів Дніпровського офісу БФ «Право на захист». 📍До юристів звернувся за допомогою чоловік, син якого проходив службу в Збройних силах України. Згідно сповіщення сім’ї, направленого Нікопольським РТЦК та СП, його син, під час виконання бойового завдання по захисту Батьківщини в зоні бойових дій, зник безвісти 22.04.2025 року. Тому, чоловік 05.05.2025 року подав до Нікопольського ТЦК та СП заяву на отримання грошового забезпечення за зниклого безвісти члена сім’ї. Однак, ні грошового забезпечення, ні відповіді на вказане звернення, чоловік не отримав. ‼️Проблема: ❌Згідно отриманої інформації від співробітників військової частини: неможливо призначити виплати грошової допомоги у зв'язку з відсутністю  інформації щодо складу сім’ї загиблого військовослужбовця. ⚖️Правова природа спірних правовідносин, що виникли має чітке законодавче та технічне вирішення. ✅Співробітники військових частин мають повний доступ до всіх баз даних , потрібних для визначення кола членів сім’ї при проведенні розрахунків належних виплат таким за зниклого безвісти військовослужбовця. ❗️Тобто, в даному була наявна протиправна бездіяльність відповідальних осіб. 🎓 Що зробили юристи БФ"Право на захист"? 🔎 1. Провели повний юридичний аналіз ситуації: 🔺вивчили всі документи; 🔺встановити наявність підстав для призначення грошового забезпечення. 📄 2. Складено та направлено ряд звернень до компетентних органів з метою отримання матеріалів службових розслідувань за фактом зникнення безвісти військовослужбовця. 🗞3. Складено та направлено скарги до Генерального штабу Збройних Сил України.✅Результат: 🖊Після складеної скарги від 26.08.2025 року, вже у вересні чоловікові почали надходити виплати, призначеного грошового забезпечення за зниклого безвісти члена сім'ї. 🛑 ВАЖЛИВО: ❗️Подібні ситуації — не поодинокі. Якщо у Вас також наявні труднощі щодо отримання належних Вам або Вашим рідним грошових коштів за зниклого безвісти члена сім'ї  — Ви не беззахисні.             Юристи можуть допомогти! ⁉️ Є схожа проблема? Хочете отримати допомогу? Пишіть! Скористайтесь функцією 👩‍💻 “Персональний онлайн юрист” 🧑‍💻 🙋‍♀️ Як звернутися за консультацією? Обирайте зручну для вас платформу: 🔗 Наші посилання: 👉 Сайт: https://chatbot.r2p.org.ua/ 👉 Viber: https://chats.viber.com/idp_legal_advisor_bot 👉 Telegram: https://t.me/IDP_advisor_bot 👉 Facebook Messenger: https://pipe.bot/facebook/11877 🔥 Інструкція: У чат-боті натисніть кнопку «Зворотній зв’язок», далі — «Зв’язок з юристом». Натисніть кнопку ✅ Напишіть своє питання та надішліть. ⏰ Ваше звернення буде опрацьоване юристом якнайшвидше! https://t.me/Ukraineaboveallelse

#природа 🤍 Водоспад Бурбун — це мальовничий 5-метровий водоспад на річці Бобровець, розташований у глибокому каньйоні в Дунаєвецькому районі Хмельницької області. 

#природа ✨ҐУТИН ТОМНАТИК🏔️ 🪁 Одна з найвищих гір Українських Карпат (2016 метрів), з якої відкривається приголомшливий краєвид, знаходиться в Рахівському районі в межах Карпатського біосферного заповідника. 🧊Назва означає “Сивий Верх”, що відповідає дійсності: взимку гора насправді виглядає “сивою”. 🌬️ З північно-східного напрямку між нею та сусідньою вершиною на висоті 1801 метр над рівнем моря знаходиться озеро Бребенескул, утворене внаслідок танення давнього льодовика та вулканічних вивержень. 💙 Оточене стрімкими скелями та зеленими килимами, воно має вражаючий вигляд. 💈 Вершина добре підійде як для досвідчених альпіністів, так і любителів, якщо планувати сходження влітку. Взимку ж це вже досить серйозний виклик через сніг, лід, сильний вітер, низькі температури (інколи до -30 градусів), а також можливі лавини - тут потрібні додаткові знання, підготовка та спорядження.