В продовження до вчорашнього посту про #трюкимозку. Ключем до більшості проблем у будь-якій сфері життя є те, що ми не знаємо себе. І мені було найскладніше усвідомити дві речі. Перша: мої думки - це не є я. Те, що я думаю про себе і про світ, насправді не є мною. Спойлер: це не є істиною також. Мозок оцінює інформацію, відчуття, будь що - з точки зору минулого досвіду. Досвіду бракує - він її “підтягує” з книжок, фільмів, слів інших людей. Так формуються переконання. Ми ж наче не віримо всьому, що кажуть оточуючі, так? А от своїм думкам — віримо без сумнівів. Іноді мозок малює якісь страшні ситуації, ми накручуємо себе і раптом винирюємо - фух, це неправда. А якщо ці глюки здаються більш реальними? Ми їх приймаємо, і вони крутяться в голові та перетворюються на “ментальну жуйку”: що сказати, чому не зробила, як треба було… Друга: найскладніше - не порівнювати себе і не шукати ззовні підтвердження ЩО є нормою. Ми виросли у парадигмі “правильно-неправильно”, “прийнято-неприйнято” й це звична поведінка - шукати підтвердження. Майже на кожній консультації я чую фразу «я не знаю чи нормально, що я…». І раніше я теж часто її вживала. Вже наче всі признали, що ідеалу не існує, навіть в соцмережах, але все одно підсвідомо намагаються до нього йти. Щире прийняття цих двох речей приводить до справжнього контакту із собою. Але... прочитати чи навіть повірити замало. Це потрібно прожити. Інтегрувати. Як? Немає чарівної пігулки чи швидкого рішення. Це свідомий шлях. Для мене найшвидше проходити його виходить з провідниками. Тому я стала їздити на ретрити, працювати з різними наставниками. Це не про інформацію, це про інтеграцію досвіду в полі людей, які вже це все прожили. І тепер це і моя задача - вести моїх людей до контакту з собою. Моє гасло - підсвіти свій шлях до себе. Коли ти в контакті із собою: ✔️ Зовнішні обставини більше не вибивають із колії. ✔️ Ти відчуваєш, що твоє, а що — ні. ✔️ Ти дієш свідомо, а не хаотично. Так, тобі може бути боляче чи страшно. Але ти більше не кидаєшся на нав’язані бажання, не шукаєш порятунку у зовнішньому. Ти чітко знаєш що ти обираєш зараз те, що тобі треба. Ти проживаєш, відчуваєш, що це твоє, і тоді йдеш туди. #всенсі

Як то кажуть: Скажи непопулярну думку і тікай: Так от. Я не дивилася Тіні забутих предків Параджанова. Лише книгу Коцюбинського читала. У мене взагалі з класикою складні стосунки: багато з нині класичного не читала і не дивилася і не почуваюся при цьому обділеною, хоча час від часу з деякою класикою все ж знайомлюся. Так от, щодо нещодавнього скандалу. Люди неприємно вражені тим, що акторка з ТАКОГО фільму ТАКЕ робить. А хіба сюжет фільму чи особистість режисера визначають особистості акторів? Дуже і дуже рідко. Хоча б тому, що навіть такий яскравий і україноцентричний фільм Параджанова - частина радянського кінематографа, в якому працювали різні люди. Одні, як Параджанов і Миколайчук, намагалися розвивати і відкривати світу українську культуру навіть у задушливих радянських умовах і за це їм шана велика. Інші ж просто час від часу користуються моментом, щоб отримати яскраву роль, талановито її виконують. Але при цьому залишаються цілком радянськими людьми, котрі могли і не пройнятися ідеєю режисера і просто грали роль. Хай навіть дуже талановито. Користуючись всіма "плюшками" від слави фільму. Єдине, чого варто було б чекати від цієї пані - хоча би вдячності до режисера і до культури, яка і створила Тіні забутих предків. #Укрвїна #Кіно #Мої_думки

Лежу вчора, пальці віялом в телефон тобурищу. Чи то вже вважається за сьогодні, бо на годиннику стрілки показують десь хвилин двадцять по другій? Нескінченно та несамовито телефон волає про підвищені небезпеки… Сусідські бляшанки снують десь зовсім поруч… Починає блимати світло. Блимало-блимало та й геть вимкнулося. Дідуся Кондрата ледве не вхопила одноіменна недуга… Чи це в мене щось трапилося? Чи «доброзичливі сусіди» в черговий раз десь по інфраструктурі вʼїїї…али??? Хезе. Нема світла - нема інтернету. Нема ніякої інформації. Втім, тепер й сповіщення про підвищені небезпеки відсутні. Не дзьобають мозок, прилетить - не прилетить… Поставила телефон заряджатися до паверу. Ще десь годину читала книжку з завбачливо зарядженою настільною лампою. Сподівалася, що зранку все життя разом із світлом налагодиться? Та зараз же ж… На лічильнику все норм!!! А в хаті далеко не норм!!! Видзвонила сусіда Миколу, дай же ж, Боже, йому здоровʼя та будь-яких приємностей!!! Прийшов та швиденько все зремонтував! Ще й від грошей за роботу відмовлявся!!! Й так би швидко та просто вирішувалися всі проблеми, що оточують? Й кількість яких збільшується навіть не в арифметичній? В геометричній прогресії… Таке враження, що ми несемося з гори… На лижах… Й це - наш перший спуск, та й взагалі, видралися ми на них вперше от тільки що… Й хезе, чим він закінчиться… Читаю Олену Бондаренко. Чомусь не можу зробити посилання на неї? Вона чудово озвучує мої думки з цього приводу… Та якось буде. Бо не буває так, щоб було ніяк… Невсеремось.

30 грудня 1974 року народилася відома українська акторка театру і кіно, телеведуча та громадська діячка Ірма Вітовська. Тому наша сьогоднішня #кінопорада суперочевидна - подивитися українське кіно чи серіал, де знялася пані Вітовська. А вибрати, повірте, є з чого! Звісно, першим згадається українська версія канадського комедійного телесеріалу "Леся + Рома", де Ірма Вітовська зіграла Лесю. Але якщо ви поки не готові передивлятися 136 серій по 20-25 хвилин, ось вам кілька повнометражних варіантів. Наприклад, трагікомедія "Мої думки тихі" про звукорежисера-фрилансера (начебто у розробці є і сиквел) чи комедія "Смак свободи" (сценаристка Олена Моренцова-Шулик видала однойменну книгу, яка містить рецепти авторських страв Ольги-Марії Франко). Також вона грає у драмі "БожеВільні" про жахи каральної психіатрії в срср (є на SweetTV та КиївстарТБ). Або ще є комедійний сімейний фільм україно-італійського виробництва "Коза Ностра. Мама їде" про те, як Влада Коза продає свій дім у Карпатах та летить до доньки на Сицилію, щоб допомагати їй в догляді за онуком. Ще більше фільмів і серіалів є на сторінці акторки у Вікіпедії. #Коло_Кіно

Школа, урок фізики. Вчитель запитує учнів: - Що найлегше на світі? Вовочка тягне руку. - Член, Михайло Васильович! - Обґрунтуй! - Від самої думки встає! - Зухвало, але справедливо! Відповідайте далі, що найважче на світі? Вовочка тягне руку. - Кажи. - Член, Михайло Васильович! - Обґрунтуй! - Не захоче, то й краном не піднімеш! - Ох, зухвало, але справедливо! Відповідайте далі, що найшвидше на світі? Вовочка тягне руку. - Вгамуйся вже, так ти мені на члені всю фізику побудуєш.🤣

#кіно #рекомендація Український режисер Антоніо Лукіч представив новий короткометражний фільм під назвою «Найлегший пасажир в історії» Ця робота присвячена 15-річчю сервісу Uklon і є своєрідним відлунням подій, що трапилися під час зйомок дебютного повнометражного фільму Лукіча «Мої думки тихі» у 2018 році. Саме тоді водій Uklon допоміг врятувати процес зйомок, вчасно доставивши важливий реквізит – пір'я качки. Особливою родзинкою фінальної сцени стала поява акторів «Мої думки тихі» та кадри з оригінального фільму. Це створює зв’язок між двома проєктами Лукіча та додає ностальгійної атмосфери для глядачів, знайомих із його творчістю. 📺 Дивіться за посиланням 👇 https://www.youtube.com/watch?v=WPfcrNBHsSw