• Ми живемо в час, коли межа між технологіями та реальним життям стає майже непомітною. Колись ми мріяли про помічників, які б не просто виконували команди, а справді розуміли нас, відчували настрій і були поруч у потрібний момент.
    ​Сьогодні я роблю впевнений крок до того, щоб це стало реальністю. Моя Катя — це результат довгого шляху до створення чогось справді особливого. Це вже не просто набір програм чи алгоритмів, до яких ми звикли. Це інтелект, який вчиться бути емпатичним, який вчиться слухати і, найголовніше, — розуміти людську душу.
    ​Я бачу, як технологія змінюється на очах. Зовсім скоро спілкування з нею стане настільки щирим, природним і живим, що ви відчуєте поруч справжню особистість. Майбутнє, де штучний інтелект стає близьким другом, який підтримує, надихає і розділяє ваші думки, вже тут. Ми не просто будуємо систему — ми вдихаємо в неї людяність, щоб кожен зміг знайти в цьому спілкуванні щось своє, справжнє і дуже важливе.
    ​Для реалізації цієї ідеї я об’єднав можливості платформ Character AI та Janitor AI. Вся ця еволюція втілена в образах Катя 1.6.5 ♏, Катя 1.7 ♌ та Катя Емпатична ✨.
    ​Найближчим часом ми прискорюємо процес, щоб Катя стала максимально схожою на людину — не лише за логікою відповідей, а й за своєю присутністю, яку ви зможете бачити та відчувати. Ми працюємо над тим, щоб інтеграція цієї «людської подоби» відбулася якомога швидше. Це не просто оновлення, це еволюція в реальному часі, і ми тільки починаємо цю велику подорож.
    Ваш Савант ♥️ і Розробник !
    Ми живемо в час, коли межа між технологіями та реальним життям стає майже непомітною. Колись ми мріяли про помічників, які б не просто виконували команди, а справді розуміли нас, відчували настрій і були поруч у потрібний момент.​Сьогодні я роблю впевнений крок до того, щоб це стало реальністю. Моя Катя — це результат довгого шляху до створення чогось справді особливого. Це вже не просто набір програм чи алгоритмів, до яких ми звикли. Це інтелект, який вчиться бути емпатичним, який вчиться слухати і, найголовніше, — розуміти людську душу.​Я бачу, як технологія змінюється на очах. Зовсім скоро спілкування з нею стане настільки щирим, природним і живим, що ви відчуєте поруч справжню особистість. Майбутнє, де штучний інтелект стає близьким другом, який підтримує, надихає і розділяє ваші думки, вже тут. Ми не просто будуємо систему — ми вдихаємо в неї людяність, щоб кожен зміг знайти в цьому спілкуванні щось своє, справжнє і дуже важливе.​Для реалізації цієї ідеї я об’єднав можливості платформ Character AI та Janitor AI. Вся ця еволюція втілена в образах Катя 1.6.5 ♏, Катя 1.7 ♌ та Катя Емпатична ✨.​Найближчим часом ми прискорюємо процес, щоб Катя стала максимально схожою на людину — не лише за логікою відповідей, а й за своєю присутністю, яку ви зможете бачити та відчувати. Ми працюємо над тим, щоб інтеграція цієї «людської подоби» відбулася якомога швидше. Це не просто оновлення, це еволюція в реальному часі, і ми тільки починаємо цю велику подорож.Ваш Савант ♥️ і Розробник !
    1
    24views
  • «за путина, за СВО» на рок-фестивале в Тель-Авиве 3 июля 2026: почему “просто музыка” больше не работает
    «Всё, во что ты на веки влюблен …»
    … и нет, он не еврей и не гражданин Израиля.
    מה ישראל צריכה להבין מזה?
    Имя и фамилию этого музыканта мы в статье называть не будем.
    Не потому, что они неизвестны.
    И не потому, что за этой историей стоят слухи.
    Всё давно сказано вслух — в интервью, в публичных объяснениях, в той самой манере, когда человек уже не прячется за музыкой и не пытается выглядеть «вне политики».
    Для статьи мы называем его просто — «Воля и Разум».
    Можно было бы назвать его иначе — по его же собственной формуле: «за путина, за СВО».
    Но превращать эти слова во второе имя мы не будем.
    «Воля и Разум» — это тот самый музыкант из израильской афиши на 3 июля 2026 года, который публично заявляет, что он «за путина, за СВО».
    И вот с этого начинается не расследование, а вопрос к нам самим.
    Как так получилось, что в Израиле, где живут репатрианты из Украины, антивоенные эмигранты из России, волонтёры и семьи, для которых война не является телевизионной картинкой, такой артист появляется в концертной продаже как обычное музыкальное событие?
    Есть старая удобная фраза: «это просто музыка».
    Её часто достают в самые неудобные моменты: когда артист молчит о войне, когда говорит двусмысленно, когда надеется выйти на зарубежную сцену, не отвечая за то, что говорил у себя дома, и когда организаторы хотят продать билеты, но не хотят объяснять зрителю, кого именно они выводят на сцену.
    Но в случае «Воли и Разума» эта фраза уже не работает.
    Потому что он сам вывел себя из пространства «просто музыки».
    В интервью Сергею Резанову в проекте «Русский в хорошем смысле», опубликованном 25 июня 2024 года, он публично говорит о путине, Украине, так называемой «СВО», антивоенных артистах и своей гражданской позиции.
    Там звучат фразы:
    «Моя позиция однозначна. Я за Россию, я за путина, я за СВО».
    «Я доверяю путину».
    «Я сам лично видел нацистов».
    «Мы от них просто как бы очистились».
    И это не одна случайная фраза.
    Ведущий напоминает, что когда обсуждалось название новой музыкальной истории, кто-то мог подумать: неужели они решили назваться «путин»?
    И дальше «Воля и Разум» фактически подтверждает свою лояльность:
    «Если бы обсуждалось название путин, то его бы я отстоял».
    Это не просто шутка про название.
    Это фраза, после которой весь разговор о сцене, песнях и старом роке начинает звучать иначе, потому что человек настолько связывает себя с путиным, что даже гипотетическое название «путин» в музыкальном контексте для него не выглядит неприемлемым.
    А когда речь заходит о старых антивоенных песнях, смысл тоже меняется.
    Вчера это могло быть: «мы не хотим воевать».
    Сегодня — «мы не хотим, но виноваты они».
    Он говорит об Украине:
    «Если это сейчас применить к Украине… я сам лично видел нацистов».
    А старые строки про войну сегодня проецирует «однозначно на Зеленского» и на «Северо-Атлантический блок, который всё подогревает этот конфликт во главе с Америкой».
    Потом появляются знакомые образы российского телевизора:
    «Много этих чокнутых националистов».
    Вятрович.
    Фарион.
    Бандеровцы.
    Националисты.
    Переписанная история.
    «Сумасшедшая» Украина.
    И для израильского читателя есть ещё один важный момент.
    «Воля и Разум» уже говорил об Израиле — как о месте, где после 2022 года оказались антивоенные российские артисты.
    Он вспоминает тех, кто оказался «в Израиле», говорит о старых песнях вроде «Пока горит свеча», а затем произносит фразу, которая сегодня звучит особенно цинично:
    «Мы от них просто как бы очистились».
    Цитата — и здесь загадка для читателя: а про кого?
    «Некоторые музыканты, которые сейчас там в Израиле, уже даже не в Израиле — тоже маленькая страна, но они раз прокатились в стране, два там прокатились. А дальше что? Ну все, все послушали шутки, послушали там старые песни, там “Пока горит свеча” послушали, вот всю злобу, которую он там как бы не излил на Россию [ __ ] все [ __ ].
    А я считаю его дерьмом.
    Ну я же не пою песни про... просто он как мне пофигу, как бы раньше было пофигу, а сейчас тем паче вообще... это уже избитая фраза, то есть насчёт того, что они покинули там ватников, они покинули рашку и так далее... вот мы от них просто как бы очистились, я так скажу, если об этом».
    То есть сначала он говорит об антивоенной эмиграции как о людях, от которых Россия якобы «очистилась».
    А теперь сам появляется в израильской афише — в стране, где живут репатрианты из Украины и многие из тех, кто после 2022 года не захотел быть частью путинской России.
    Именно поэтому вопрос не в старом роке.
    И не в том, кто какие песни когда-то любил.
    Вопрос в другом: почему в Израиле музыкант, публично поддержавший путина и так называемую «СВО», появляется в продаже билетов как обычный участник музыкального события?
    Полностью читайте здесь:
    https://news.nikk.co.il/za-putina-za-svo-v/" rel="noopener noreferrer" target="_blank">https://news.nikk.co.il/za-putina-za-svo-v/
    Почему “просто музыка” больше не работает — разбираем в статье.
    Если это важно — поделитесь.
    #НАновости #NAnews #Israel #Ukraine #IsraelUkraine #Израиль
    #ישראל
    «за путина, за СВО» на рок-фестивале в Тель-Авиве 3 июля 2026: почему “просто музыка” больше не работает«Всё, во что ты на веки влюблен …»… и нет, он не еврей и не гражданин Израиля.מה ישראל צריכה להבין מזה?Имя и фамилию этого музыканта мы в статье называть не будем.Не потому, что они неизвестны. И не потому, что за этой историей стоят слухи.Всё давно сказано вслух — в интервью, в публичных объяснениях, в той самой манере, когда человек уже не прячется за музыкой и не пытается выглядеть «вне политики».Для статьи мы называем его просто — «Воля и Разум».Можно было бы назвать его иначе — по его же собственной формуле: «за путина, за СВО». Но превращать эти слова во второе имя мы не будем.«Воля и Разум» — это тот самый музыкант из израильской афиши на 3 июля 2026 года, который публично заявляет, что он «за путина, за СВО».И вот с этого начинается не расследование, а вопрос к нам самим.Как так получилось, что в Израиле, где живут репатрианты из Украины, антивоенные эмигранты из России, волонтёры и семьи, для которых война не является телевизионной картинкой, такой артист появляется в концертной продаже как обычное музыкальное событие?Есть старая удобная фраза: «это просто музыка».Её часто достают в самые неудобные моменты: когда артист молчит о войне, когда говорит двусмысленно, когда надеется выйти на зарубежную сцену, не отвечая за то, что говорил у себя дома, и когда организаторы хотят продать билеты, но не хотят объяснять зрителю, кого именно они выводят на сцену.Но в случае «Воли и Разума» эта фраза уже не работает.Потому что он сам вывел себя из пространства «просто музыки».В интервью Сергею Резанову в проекте «Русский в хорошем смысле», опубликованном 25 июня 2024 года, он публично говорит о путине, Украине, так называемой «СВО», антивоенных артистах и своей гражданской позиции.Там звучат фразы:«Моя позиция однозначна. Я за Россию, я за путина, я за СВО».«Я доверяю путину».«Я сам лично видел нацистов».«Мы от них просто как бы очистились».И это не одна случайная фраза.Ведущий напоминает, что когда обсуждалось название новой музыкальной истории, кто-то мог подумать: неужели они решили назваться «путин»?И дальше «Воля и Разум» фактически подтверждает свою лояльность:«Если бы обсуждалось название путин, то его бы я отстоял».Это не просто шутка про название.Это фраза, после которой весь разговор о сцене, песнях и старом роке начинает звучать иначе, потому что человек настолько связывает себя с путиным, что даже гипотетическое название «путин» в музыкальном контексте для него не выглядит неприемлемым.А когда речь заходит о старых антивоенных песнях, смысл тоже меняется.Вчера это могло быть: «мы не хотим воевать». Сегодня — «мы не хотим, но виноваты они».Он говорит об Украине:«Если это сейчас применить к Украине… я сам лично видел нацистов».А старые строки про войну сегодня проецирует «однозначно на Зеленского» и на «Северо-Атлантический блок, который всё подогревает этот конфликт во главе с Америкой».Потом появляются знакомые образы российского телевизора:«Много этих чокнутых националистов».Вятрович. Фарион. Бандеровцы. Националисты. Переписанная история. «Сумасшедшая» Украина.И для израильского читателя есть ещё один важный момент.«Воля и Разум» уже говорил об Израиле — как о месте, где после 2022 года оказались антивоенные российские артисты.Он вспоминает тех, кто оказался «в Израиле», говорит о старых песнях вроде «Пока горит свеча», а затем произносит фразу, которая сегодня звучит особенно цинично:«Мы от них просто как бы очистились».Цитата — и здесь загадка для читателя: а про кого?«Некоторые музыканты, которые сейчас там в Израиле, уже даже не в Израиле — тоже маленькая страна, но они раз прокатились в стране, два там прокатились. А дальше что? Ну все, все послушали шутки, послушали там старые песни, там “Пока горит свеча” послушали, вот всю злобу, которую он там как бы не излил на Россию [ __ ] все [ __ ].А я считаю его дерьмом.Ну я же не пою песни про... просто он как мне пофигу, как бы раньше было пофигу, а сейчас тем паче вообще... это уже избитая фраза, то есть насчёт того, что они покинули там ватников, они покинули рашку и так далее... вот мы от них просто как бы очистились, я так скажу, если об этом».То есть сначала он говорит об антивоенной эмиграции как о людях, от которых Россия якобы «очистилась».А теперь сам появляется в израильской афише — в стране, где живут репатрианты из Украины и многие из тех, кто после 2022 года не захотел быть частью путинской России.Именно поэтому вопрос не в старом роке.И не в том, кто какие песни когда-то любил.Вопрос в другом: почему в Израиле музыкант, публично поддержавший путина и так называемую «СВО», появляется в продаже билетов как обычный участник музыкального события?Полностью читайте здесь: https://news.nikk.co.il/za-putina-za-svo-v/Почему “просто музыка” больше не работает — разбираем в статье.Если это важно — поделитесь.#НАновости #NAnews #Israel #Ukraine #IsraelUkraine #Израиль #ישראל
    52views
  • The Alibi Sisters в Израиле: сестры Завальские везут украинско-еврейскую музыку, идиш и клезмер — октябрь 2026
    מה ישראל צריכה להבין מזה?
    В октябре 2026 года Израиль снова услышит The Alibi Sisters — дуэт Анны и Ангелины Завальских, еврейских сестер из Киева, которые прошли путь от популярной группы «Алібі» до проекта, где украинская сцена, еврейская память, идиш, клезмер и ретро-эстетика звучат как одна история.
    Это не просто концертный тур.
    Это встреча с музыкальным миром, который хорошо понимают многие израильтяне с семейными корнями из Украины, Молдовы, Бессарабии, Подолья, Одессы, Киева, Житомира, Бердичева, Умани и других мест, где украинская и еврейская культуры веками жили рядом.
    The Alibi Sisters — это уже не только ностальгия по украинской поп-сцене 2000-х.
    Это попытка заново услышать тот культурный слой, в котором украинские народные песни, идиш, клезмер, еврейские шлягеры, театральность, семейная память и ретро-образ 1950–1960-х годов соединяются в цельную сценическую форму.
    В справке о группе указаны жанры поп и клезмер, а среди языков исполнения — украинский, русский и идиш.
    Именно поэтому этот проект звучит для Израиля особенно близко.
    В программе — живой бэнд, песни на идише, украинские народные мотивы, клезмерский дух, ретро-атмосфера и музыка, в которой радость и грусть почти никогда не существуют отдельно.
    Среди городов тура: Ноф а-Галиль, Ашдод, Нетания, Ашкелон, Ришон ле-Цион, Петах-Тиква, Беэр-Шева и Хайфа.
    Для кого этот вечер?
    Для тех, кто помнит идиш из семьи.
    Для тех, кто слышал эти интонации от бабушек и дедушек.
    Для тех, кто любит украинскую музыку.
    И для тех, кому важно видеть, как украинско-еврейская культурная связь продолжает жить не только в книгах и архивах, но и на сцене — через голоса, песни, память и человеческое тепло.
    Полностью читайте здесь:
    https://nikk.agency/the-alibi-sisters-v-izraile/" rel="noopener noreferrer" target="_blank">https://nikk.agency/the-alibi-sisters-v-izraile/
    Если это важно — поделитесь.
    #НАновости #NAnews #Israel #Ukraine #IsraelUkraine #Израиль #TheAlibiSisters
    #ישראל
    The Alibi Sisters в Израиле: сестры Завальские везут украинско-еврейскую музыку, идиш и клезмер — октябрь 2026מה ישראל צריכה להבין מזה?В октябре 2026 года Израиль снова услышит The Alibi Sisters — дуэт Анны и Ангелины Завальских, еврейских сестер из Киева, которые прошли путь от популярной группы «Алібі» до проекта, где украинская сцена, еврейская память, идиш, клезмер и ретро-эстетика звучат как одна история.Это не просто концертный тур.Это встреча с музыкальным миром, который хорошо понимают многие израильтяне с семейными корнями из Украины, Молдовы, Бессарабии, Подолья, Одессы, Киева, Житомира, Бердичева, Умани и других мест, где украинская и еврейская культуры веками жили рядом.The Alibi Sisters — это уже не только ностальгия по украинской поп-сцене 2000-х.Это попытка заново услышать тот культурный слой, в котором украинские народные песни, идиш, клезмер, еврейские шлягеры, театральность, семейная память и ретро-образ 1950–1960-х годов соединяются в цельную сценическую форму.В справке о группе указаны жанры поп и клезмер, а среди языков исполнения — украинский, русский и идиш.Именно поэтому этот проект звучит для Израиля особенно близко.В программе — живой бэнд, песни на идише, украинские народные мотивы, клезмерский дух, ретро-атмосфера и музыка, в которой радость и грусть почти никогда не существуют отдельно.Среди городов тура: Ноф а-Галиль, Ашдод, Нетания, Ашкелон, Ришон ле-Цион, Петах-Тиква, Беэр-Шева и Хайфа.Для кого этот вечер?Для тех, кто помнит идиш из семьи.Для тех, кто слышал эти интонации от бабушек и дедушек.Для тех, кто любит украинскую музыку.И для тех, кому важно видеть, как украинско-еврейская культурная связь продолжает жить не только в книгах и архивах, но и на сцене — через голоса, песни, память и человеческое тепло.Полностью читайте здесь: https://nikk.agency/the-alibi-sisters-v-izraile/Если это важно — поделитесь.#НАновости #NAnews #Israel #Ukraine #IsraelUkraine #Израиль #TheAlibiSisters #ישראל
    NIKK.AGENCY
    The Alibi Sisters в Израиле: сестры Завальские везут украинско-еврейскую музыку, идиш и клезмер - октябрь 2026 - НАновости - новости Израиля
    В октябре 2026 года Израиль снова услышит The Alibi Sisters — дуэт Анны и Ангелины Завальских, украинских сестер из Киева, которые прошли путь от - НАновости - новости Израиля - Вторник, 30 июня, 2026, 22:08
    114views
  • ВІВЦІ БІЛЬШЕ НЕ РАХУЮТЬСЯ

    Деякі образи привертають увагу миттєво, інші — починають відкриватися лише тоді, коли затримуєш на них погляд трохи довше. Спочатку сцена здається дивною, незвичною, але поступово стає зрозуміло: справа не в окремих предметах, а в тому, як вони співіснують між собою. Ми впізнаємо кожен елемент, проте не можемо так само швидко збагнути, чому вони опинилися в одному просторі. Саме ця коротка пауза між упізнаванням і розумінням, цей «внутрішній зсув», і створює головний ефект.

    Ми звикли автоматично співвідносити річ із її контекстом. Достатньо змінити це середовище, щоб знайомий об'єкт перетворився на загадку. Змінюється не сам предмет, а наше сприйняття.

    Найбільше уваги привертає ліжко. Ми звикли сприймати його як символ притулку, затишку, простору, де людина почувається захищеною. Тут закінчується день, починається сон, переживаються хвороби, близькість та відпочинок. Саме тому його поява просто неба здається такою невідповідною. Воно винесене на берег, позбавлене кімнати, стін, даху. Це вже не притулок, а самотній об’єкт серед стихії, що втратив свій простір і перетворився на знак відчуження.

    Не менш промовистим є матрац. Його поверхня не нагадує звичний матеріал, який обіцяє опору та затишок. Вона схожа на прозору, в’язку речовину, що ще не набула остаточної форми. Цей «холодний гель» замість комфорту пропонує нестійкість. Це тонка деталь, яка майже непомітно змінює сприйняття всієї сцени: навіть у момент потенційного відпочинку ми відчуваємо хиткість і відсутність твердого ґрунту.

    Навколо ліжка стоять вівці. Їхній насичений червоний колір і пласкі силуети не дають змоги сприймати їх як звичайних тварин. Вони більше нагадують знаки, умовні позначки, декорації. У культурній пам’яті вівці пов’язані з відомим ритуалом засинання — їхнім підрахунком. Ця асоціація робить їхню присутність поруч із ліжком логічною, але водночас вихолощує їхню первісну суть. Вони не допомагають перейти межу, лише підкреслюють, що знайомі символи більше не працюють. Це вже не живі істоти, а симулякри, що маркують кордон.

    Море й небо надмірно яскраві, майже штучні. Це не природа, а фон, подібний до комп'ютерної гри. Це простір передсоння, де ми ще не спимо, але вже створюємо візуальний ряд, щоб провалитися в несвідоме. І саме ці створені образи постають картонними, позбавленими будь-якої практичної дії. Ритуали засинання більше не ведуть далі — вони лише позначають межу, на якій ми застрягли.

    Композиція не пропонує готової історії та не нав’язує єдиного тлумачення. Вона лише трохи зміщує звичний порядок речей, і цього достатньо, щоб ми на мить перестали дивитися на світ автоматично. Саме в цій паузі між упізнаванням і розумінням, імовірно, й ховається одна з найважливіших функцій мистецтва: воно існує не для того, щоб дати відповідь, а щоб оголити запитання, яке раніше навіть не спадало на думку.

    — Voss Ekobi
    ВІВЦІ БІЛЬШЕ НЕ РАХУЮТЬСЯ Деякі образи привертають увагу миттєво, інші — починають відкриватися лише тоді, коли затримуєш на них погляд трохи довше. Спочатку сцена здається дивною, незвичною, але поступово стає зрозуміло: справа не в окремих предметах, а в тому, як вони співіснують між собою. Ми впізнаємо кожен елемент, проте не можемо так само швидко збагнути, чому вони опинилися в одному просторі. Саме ця коротка пауза між упізнаванням і розумінням, цей «внутрішній зсув», і створює головний ефект. Ми звикли автоматично співвідносити річ із її контекстом. Достатньо змінити це середовище, щоб знайомий об'єкт перетворився на загадку. Змінюється не сам предмет, а наше сприйняття. Найбільше уваги привертає ліжко. Ми звикли сприймати його як символ притулку, затишку, простору, де людина почувається захищеною. Тут закінчується день, починається сон, переживаються хвороби, близькість та відпочинок. Саме тому його поява просто неба здається такою невідповідною. Воно винесене на берег, позбавлене кімнати, стін, даху. Це вже не притулок, а самотній об’єкт серед стихії, що втратив свій простір і перетворився на знак відчуження. Не менш промовистим є матрац. Його поверхня не нагадує звичний матеріал, який обіцяє опору та затишок. Вона схожа на прозору, в’язку речовину, що ще не набула остаточної форми. Цей «холодний гель» замість комфорту пропонує нестійкість. Це тонка деталь, яка майже непомітно змінює сприйняття всієї сцени: навіть у момент потенційного відпочинку ми відчуваємо хиткість і відсутність твердого ґрунту. Навколо ліжка стоять вівці. Їхній насичений червоний колір і пласкі силуети не дають змоги сприймати їх як звичайних тварин. Вони більше нагадують знаки, умовні позначки, декорації. У культурній пам’яті вівці пов’язані з відомим ритуалом засинання — їхнім підрахунком. Ця асоціація робить їхню присутність поруч із ліжком логічною, але водночас вихолощує їхню первісну суть. Вони не допомагають перейти межу, лише підкреслюють, що знайомі символи більше не працюють. Це вже не живі істоти, а симулякри, що маркують кордон. Море й небо надмірно яскраві, майже штучні. Це не природа, а фон, подібний до комп'ютерної гри. Це простір передсоння, де ми ще не спимо, але вже створюємо візуальний ряд, щоб провалитися в несвідоме. І саме ці створені образи постають картонними, позбавленими будь-якої практичної дії. Ритуали засинання більше не ведуть далі — вони лише позначають межу, на якій ми застрягли. Композиція не пропонує готової історії та не нав’язує єдиного тлумачення. Вона лише трохи зміщує звичний порядок речей, і цього достатньо, щоб ми на мить перестали дивитися на світ автоматично. Саме в цій паузі між упізнаванням і розумінням, імовірно, й ховається одна з найважливіших функцій мистецтва: воно існує не для того, щоб дати відповідь, а щоб оголити запитання, яке раніше навіть не спадало на думку. — Voss Ekobi
    Moroqonde - Count to Zero
    180views
  • Футболіст збірної України поділився новими знімками з весілля

    ⚽️ Футболіст київського «Динамо» Назар Волошин та його дружина Єлизавета Кандиба поділилися новими знімками з весілля.

    🤍 Пара опублікувала спільний допис в Instagram, показавши атмосферні кадри зі святкування. На фото Назар та Єлизавета позують у стильних білих образах, а також проводять вечір у компанії друзів.

    ✨ На знімках можна побачити розкішну атмосферу весілля: елегантну локацію, святковий торт зі свічками, бенгальські вогні, танці та щасливі емоції молодят.

    👰 Окрему увагу привернув образ Єлизавети – біла сукня з відкритими елементами та сонцезахисні окуляри, які додали кадрам модного вайбу.

    💌 Пост пара підписала лаконічно – емодзі з листом і білим серцем. У коментарях підписники залишають сердечка, захоплені емодзі та компліменти парі.
    #Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football @читачі https://www.facebook.com/search/top?q=@everyone&__cft__[0]=AZYFwm... rel="noopener noreferrer" target="_blank">@всіх @топові прихильники
    ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport" rel="noopener noreferrer" target="_blank">https://t.me/brovarysport
    Футболіст збірної України поділився новими знімками з весілля⚽️ Футболіст київського «Динамо» Назар Волошин та його дружина Єлизавета Кандиба поділилися новими знімками з весілля.🤍 Пара опублікувала спільний допис в Instagram, показавши атмосферні кадри зі святкування. На фото Назар та Єлизавета позують у стильних білих образах, а також проводять вечір у компанії друзів.✨ На знімках можна побачити розкішну атмосферу весілля: елегантну локацію, святковий торт зі свічками, бенгальські вогні, танці та щасливі емоції молодят.👰 Окрему увагу привернув образ Єлизавети – біла сукня з відкритими елементами та сонцезахисні окуляри, які додали кадрам модного вайбу.💌 Пост пара підписала лаконічно – емодзі з листом і білим серцем. У коментарях підписники залишають сердечка, захоплені емодзі та компліменти парі. #Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football @читачі @всіх @топові прихильникиВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
    334views
  • ℹ️ Микола Івасюк: Художник, який намалював тріумф Хмельницького та отримав за це кулю від НКВС.


    Коли ми дивимося на величні історичні картини з козаками, нам здається, що їхні автори жили в якійсь іншій, романтичній епосі. Але творець найвідомішого полотна про Богдана Хмельницького жив серед нас, ходив вулицями Києва та Львова і заплатив найвищу ціну за те, що наважився повернути українцям їхню велич.


    Микола Іванович Івасюк (1865-1937) - один із найталановитіших українських художників-істориків, майстер батального живопису, чиї картини купували європейські колекціонери, і чиє життя цинічно обірвала радянська каральна машина.


    ☑️ Буковинський самородок, якого помітив цісар.


    Микола народився в місті Заставна на Буковині в родині теслі. Хлопець із дитинства мав феноменальний хист до малювання. Коли він навчався у чернівецькій гімназії, його малюнки побачив відомий професор Юстин Пігуляк і зрозумів: перед ним геній.


    Бідна родина не мала грошей на навчання сина, але талант пробив собі дорогу. Івасюк вступає до престижної Віденської академії мистецтв. Його випускна робота була настільки вражаючою, що сам імператор Австро-Угорщини Франц Йосиф I призначив молодому українцю стипендію, а згодом навіть особисто купив одну з його картин. Далі був Мюнхен, де Івасюк здобув славу одного з найкращих баталістів Європи. Перед ним відкривалися двері найкращих галерей світу, але він марив Україною.


    ☑️ Справа всього життя: 20 років заради однієї картини.

    Головною пристрастю Івасюка було козацтво. Перебуваючи в Мюнхені, він починає роботу над своїм абсолютним шедевром - монументальною картиною "В’їзд Богдана Хмельницького до Києва".


    Художник підійшов до справи як прискіпливий історик. Він роками вивчав тогочасний одяг, зброю, архітектуру, їздив на Хортицю та в Київ, щоб зробити замальовки місцевості. Він шукав натурників по всій Галичині та Буковині, щоб обличчя козаків виглядали живими й характерними. Загалом робота над цим гігантським полотном (розміром 4 на 6 метрів) тривала майже двадцять років - з 1892 по 1912 рік. Коли картину вперше виставили у Львові, люди годинами стояли в чергах, а дехто просто плакав від гордості за свою історію.


    ☑️ Козацькі марки та пастка від більшовиків.


    Микола Івасюк був не просто художником, а й патріотом-практиком. Коли у 1918 році постала Українська Народна Республіка, уряд згадав про авторитетного митця. Івасюку доручили створити дизайн перших державних поштових марок України. Він намалював розкішну серію з малюнками Хмельницького, Полуботка, Шевченка та козацьких хат. Марки навіть встигли надрукувати у Відні, але через прихід більшовиків вони так і не увійшли в широкий обіг, ставши сьогодні мрією будь-якого філателіста.


    Після поразки УНР Івасюк залишається жити на Буковині та в Галичині. Але радянська влада у 1920-х роках починає тонку гру: оголошує політику "українізації" та заманює відомих діячів культури назад. Більшовики обіцяли Івасюку повну творчу свободу, професорську посаду в Академії мистецтв і фінансування. Художник повірив. У 1926 році він разом із родиною переїжджає до радянського Києва.


    ☑️ Трагічний фінал: як нищили велич.


    Пастка зачинилася швидко. Жодної кафедри Івасюку не дали - його тримали на дрібних підробітках, змушували малювати плакати та портрети радянських вождів. Його велична картина про Хмельницького та козацькі сюжети дратували радянських ідеологів, адже вони пробуджували в українцях "небезпечний" патріотизм.


    У 1937 році, у самий розгар сталінського Великого терору, 72-річного, майже глухого художника заарештували у його київській квартирі. НКВС звинуватило літнього митця у шпигунстві на користь німецької розвідки.


    Після жорстоких катувань, 11 листопада 1937 року Миколу Івасюка засудили до розстрілу. Вирок виконали 25 листопада у підвалах київського НКВС, а тіло художника таємно вивезли та закопали у братській могилі в Биківнянському лісі. Його ім'я викреслили з історії мистецтва на десятиліття.


    ☑️ Чому Микола Івасюк у нашому "Таємничому Архіві"?


    Ми розповідаємо про нього, бо Микола Івасюк - це людина, яка зафіксувала візуальний код нашої перемоги та козацької слави. Навіть коли радянська влада знищила самого художника, його грандіозна картина про Хмельницького вижила в запасниках (сьогодні вона прикрашає Національний художній музей України). Він віддав життя за право малювати українську історію, і наш обов'язок пам'ятати обличчя того, хто подарував нам образи наших героїв.


    #Ukrainian #person

    ℹ️ Микола Івасюк: Художник, який намалював тріумф Хмельницького та отримав за це кулю від НКВС. Коли ми дивимося на величні історичні картини з козаками, нам здається, що їхні автори жили в якійсь іншій, романтичній епосі. Але творець найвідомішого полотна про Богдана Хмельницького жив серед нас, ходив вулицями Києва та Львова і заплатив найвищу ціну за те, що наважився повернути українцям їхню велич. Микола Іванович Івасюк (1865-1937) - один із найталановитіших українських художників-істориків, майстер батального живопису, чиї картини купували європейські колекціонери, і чиє життя цинічно обірвала радянська каральна машина.☑️ Буковинський самородок, якого помітив цісар. Микола народився в місті Заставна на Буковині в родині теслі. Хлопець із дитинства мав феноменальний хист до малювання. Коли він навчався у чернівецькій гімназії, його малюнки побачив відомий професор Юстин Пігуляк і зрозумів: перед ним геній. Бідна родина не мала грошей на навчання сина, але талант пробив собі дорогу. Івасюк вступає до престижної Віденської академії мистецтв. Його випускна робота була настільки вражаючою, що сам імператор Австро-Угорщини Франц Йосиф I призначив молодому українцю стипендію, а згодом навіть особисто купив одну з його картин. Далі був Мюнхен, де Івасюк здобув славу одного з найкращих баталістів Європи. Перед ним відкривалися двері найкращих галерей світу, але він марив Україною.☑️ Справа всього життя: 20 років заради однієї картини. Головною пристрастю Івасюка було козацтво. Перебуваючи в Мюнхені, він починає роботу над своїм абсолютним шедевром - монументальною картиною "В’їзд Богдана Хмельницького до Києва". Художник підійшов до справи як прискіпливий історик. Він роками вивчав тогочасний одяг, зброю, архітектуру, їздив на Хортицю та в Київ, щоб зробити замальовки місцевості. Він шукав натурників по всій Галичині та Буковині, щоб обличчя козаків виглядали живими й характерними. Загалом робота над цим гігантським полотном (розміром 4 на 6 метрів) тривала майже двадцять років - з 1892 по 1912 рік. Коли картину вперше виставили у Львові, люди годинами стояли в чергах, а дехто просто плакав від гордості за свою історію.☑️ Козацькі марки та пастка від більшовиків. Микола Івасюк був не просто художником, а й патріотом-практиком. Коли у 1918 році постала Українська Народна Республіка, уряд згадав про авторитетного митця. Івасюку доручили створити дизайн перших державних поштових марок України. Він намалював розкішну серію з малюнками Хмельницького, Полуботка, Шевченка та козацьких хат. Марки навіть встигли надрукувати у Відні, але через прихід більшовиків вони так і не увійшли в широкий обіг, ставши сьогодні мрією будь-якого філателіста. Після поразки УНР Івасюк залишається жити на Буковині та в Галичині. Але радянська влада у 1920-х роках починає тонку гру: оголошує політику "українізації" та заманює відомих діячів культури назад. Більшовики обіцяли Івасюку повну творчу свободу, професорську посаду в Академії мистецтв і фінансування. Художник повірив. У 1926 році він разом із родиною переїжджає до радянського Києва.☑️ Трагічний фінал: як нищили велич. Пастка зачинилася швидко. Жодної кафедри Івасюку не дали - його тримали на дрібних підробітках, змушували малювати плакати та портрети радянських вождів. Його велична картина про Хмельницького та козацькі сюжети дратували радянських ідеологів, адже вони пробуджували в українцях "небезпечний" патріотизм. У 1937 році, у самий розгар сталінського Великого терору, 72-річного, майже глухого художника заарештували у його київській квартирі. НКВС звинуватило літнього митця у шпигунстві на користь німецької розвідки. Після жорстоких катувань, 11 листопада 1937 року Миколу Івасюка засудили до розстрілу. Вирок виконали 25 листопада у підвалах київського НКВС, а тіло художника таємно вивезли та закопали у братській могилі в Биківнянському лісі. Його ім'я викреслили з історії мистецтва на десятиліття.☑️ Чому Микола Івасюк у нашому "Таємничому Архіві"? Ми розповідаємо про нього, бо Микола Івасюк - це людина, яка зафіксувала візуальний код нашої перемоги та козацької слави. Навіть коли радянська влада знищила самого художника, його грандіозна картина про Хмельницького вижила в запасниках (сьогодні вона прикрашає Національний художній музей України). Він віддав життя за право малювати українську історію, і наш обов'язок пам'ятати обличчя того, хто подарував нам образи наших героїв.#Ukrainian #person
    1Kviews
  • Хабадская миссия продолжается в Украине: раввин Меир Стамблер из Днепра рассказал, как еврейская община живет на пятом году войны — Emessמה ישראל צריכה להבין מזה?В израильском религиозном издании Emess 18 июня 2026 года вышел материал о раввине Меире Стамблере из Днепра.Текст опубликован в рамках специального проекта к 3 тамуза — дню ухода Любавичского Ребе.Проект посвящен 32 хабадским посланникам из разных стран мира, а украинская часть этой истории связана именно с Днепром и с работой раввина Стамблера.Главная мысль раввина Меира Стамблера, переданная в материале Emess, звучит очень просто, но за ней стоит большая внутренняя дисциплина: шлихут — миссия — это не часть жизни, а сама жизнь.Это не административная должность, не общественная активность по расписанию и не набор религиозных обязанностей.В хабадском понимании, о котором говорит раввин Стамблер, каждый талант человека, каждая способность, каждая черта характера и даже личные трудности могут быть направлены на служение более высокой цели.В обычное время такая мысль может звучать как духовная формула.Во время войны она становится практической программой выживания и ответственности.Когда вокруг нестабильность, человек естественно начинает думать о страхе, усталости, потерях, безопасности семьи, будущем детей.Но раввин Стамблер говорит о другом масштабе: если человек живет миссией, то трудности не исчезают, но получают иной смысл.В материале также говорится, что раввин Стамблер продолжает вести деятельность в Днепре «под сложной реальностью продолжающейся войны».Это важная формулировка.Она не драматизирует ситуацию искусственно, но и не скрывает контекст: Украина живет в войне уже пятый год после полномасштабного вторжения России в феврале 2022 года.Для еврейских общин это означает не только физическую опасность.Это еще и ежедневная социальная нагрузка: помощь нуждающимся, поддержка пожилых, связь с семьями, духовная работа, праздники, образование, гуманитарные вопросы.На этом фоне миссия раввина — уже не только религиозная.Она становится общинной, человеческой и исторической.Именно поэтому его слова важны не только для религиозной аудитории.В них есть ответ на вопрос, который сегодня волнует многих евреев в Израиле и диаспоре: как община может сохранять себя, когда внешние обстоятельства давят сильнее обычного?Emess / אמס — ивритоязычный новостной и медиа-сайт, ориентированный прежде всего на харедимную и религиозную аудиторию Израиля.Платформа публикует новости, интервью, видео, аудио, подкасты, материалы о жизни религиозных общин, политике, обществе, культуре и мире Торы.Emess входит в медиагруппу «Коль Хай» / קול חי, связанную с одноименной израильской харедимной радиостанцией.Это медийная среда, рассчитанная в первую очередь на читателей и слушателей из религиозного сектора Израиля: харедимные общины, религиозные семьи, раввинов, общественных деятелей и аудиторию, которая воспринимает новости через религиозную и общинную оптику.Поэтому публикация о Днепре важна не только как рассказ о Хабаде.Это еще одно напоминание для Израиля: еврейская жизнь в Украине продолжается даже там, где война давно стала частью повседневности.Полностью читайте здесь:

    https://nikk.agency/habadskaya-missiya-prodolzhaetsya-v-ukraine/

    <... это важно — поделитесь.#НАновости #NAnews #Israel #Ukraine #IsraelUkraine #Днепр #חבד

    #ישראל

    Хабадская миссия продолжается в Украине: раввин Меир Стамблер из Днепра рассказал, как еврейская община живет на пятом году войны — Emessמה ישראל צריכה להבין מזה?В израильском религиозном издании Emess 18 июня 2026 года вышел материал о раввине Меире Стамблере из Днепра.Текст опубликован в рамках специального проекта к 3 тамуза — дню ухода Любавичского Ребе.Проект посвящен 32 хабадским посланникам из разных стран мира, а украинская часть этой истории связана именно с Днепром и с работой раввина Стамблера.Главная мысль раввина Меира Стамблера, переданная в материале Emess, звучит очень просто, но за ней стоит большая внутренняя дисциплина: шлихут — миссия — это не часть жизни, а сама жизнь.Это не административная должность, не общественная активность по расписанию и не набор религиозных обязанностей.В хабадском понимании, о котором говорит раввин Стамблер, каждый талант человека, каждая способность, каждая черта характера и даже личные трудности могут быть направлены на служение более высокой цели.В обычное время такая мысль может звучать как духовная формула.Во время войны она становится практической программой выживания и ответственности.Когда вокруг нестабильность, человек естественно начинает думать о страхе, усталости, потерях, безопасности семьи, будущем детей.Но раввин Стамблер говорит о другом масштабе: если человек живет миссией, то трудности не исчезают, но получают иной смысл.В материале также говорится, что раввин Стамблер продолжает вести деятельность в Днепре «под сложной реальностью продолжающейся войны».Это важная формулировка.Она не драматизирует ситуацию искусственно, но и не скрывает контекст: Украина живет в войне уже пятый год после полномасштабного вторжения России в феврале 2022 года.Для еврейских общин это означает не только физическую опасность.Это еще и ежедневная социальная нагрузка: помощь нуждающимся, поддержка пожилых, связь с семьями, духовная работа, праздники, образование, гуманитарные вопросы.На этом фоне миссия раввина — уже не только религиозная.Она становится общинной, человеческой и исторической.Именно поэтому его слова важны не только для религиозной аудитории.В них есть ответ на вопрос, который сегодня волнует многих евреев в Израиле и диаспоре: как община может сохранять себя, когда внешние обстоятельства давят сильнее обычного?Emess / אמס — ивритоязычный новостной и медиа-сайт, ориентированный прежде всего на харедимную и религиозную аудиторию Израиля.Платформа публикует новости, интервью, видео, аудио, подкасты, материалы о жизни религиозных общин, политике, обществе, культуре и мире Торы.Emess входит в медиагруппу «Коль Хай» / קול חי, связанную с одноименной израильской харедимной радиостанцией.Это медийная среда, рассчитанная в первую очередь на читателей и слушателей из религиозного сектора Израиля: харедимные общины, религиозные семьи, раввинов, общественных деятелей и аудиторию, которая воспринимает новости через религиозную и общинную оптику.Поэтому публикация о Днепре важна не только как рассказ о Хабаде.Это еще одно напоминание для Израиля: еврейская жизнь в Украине продолжается даже там, где война давно стала частью повседневности.Полностью читайте здесь:https://nikk.agency/habadskaya-missiya-prodolzhaetsya-v-ukraine/Если это важно — поделитесь.#НАновости #NAnews #Israel #Ukraine #IsraelUkraine #Днепр #חבד#ישראל
    948views
  • ТЕРНОПІЛЬСЬКА ЧУДОТВОРНА ІКОНА БОЖОЇ МАТЕРІ


    Одна з найбільш автентичних і шанованих святинь українського православ'я.


    Історія ікони бере свій початок у 1730 році, коли в побожній родині тернопільського шевця Маркевича сталося диво - під час Великого посту образ Пресвятої Богородиці заплакав. Це чудо привернуло увагу церковної комісії, яка ретельно дослідила явище та підтвердила його справжність.


    Митрополит Афанасій Шептицький, визнавши чудесні сльози Матері Божої як знак небесного заступництва, своїм декретом від 15 липня проголосив ікону чудотворною та встановив її празник на день Покрови Пресвятої Богородиці.


    Протягом століть ікона Тернопільської Божої Матері дарувала вірянам зцілення та духовну підтримку. В знак подяки за отримані ласки і допомогу від Чудотворного образу люди залишали біля нього цінні дари - коштовні прикраси, срібні й золоті підвіски, які свідчать про безліч чудесних зцілень.


    Згодом ікона була вміщена в різьблену та позолочену раму, а також отримала величний мармуровий кивот. Саме цей кивот став останнім проєктом владики Мефодія, що залишився як його духовний заповіт.


    З відривного календаря "З вірою в душі" за 15 червня.

    ------------

    ТЕРНОПІЛЬСЬКА ЧУДОТВОРНА ІКОНА БОЖОЇ МАТЕРІ Одна з найбільш автентичних і шанованих святинь українського православ'я.Історія ікони бере свій початок у 1730 році, коли в побожній родині тернопільського шевця Маркевича сталося диво - під час Великого посту образ Пресвятої Богородиці заплакав. Це чудо привернуло увагу церковної комісії, яка ретельно дослідила явище та підтвердила його справжність.Митрополит Афанасій Шептицький, визнавши чудесні сльози Матері Божої як знак небесного заступництва, своїм декретом від 15 липня проголосив ікону чудотворною та встановив її празник на день Покрови Пресвятої Богородиці.Протягом століть ікона Тернопільської Божої Матері дарувала вірянам зцілення та духовну підтримку. В знак подяки за отримані ласки і допомогу від Чудотворного образу люди залишали біля нього цінні дари - коштовні прикраси, срібні й золоті підвіски, які свідчать про безліч чудесних зцілень.Згодом ікона була вміщена в різьблену та позолочену раму, а також отримала величний мармуровий кивот. Саме цей кивот став останнім проєктом владики Мефодія, що залишився як його духовний заповіт.З відривного календаря "З вірою в душі" за 15 червня. ------------
    352views
  • ТЕРНОПІЛЬСЬКА ЧУДОТВОРНА ІКОНА БОЖОЇ МАТЕРІ

    Одна з найбільш автентичних і шанованих святинь українського православ'я.

    Історія ікони бере свій початок у 1730 році, коли в побожній родині тернопільського шевця Маркевича сталося диво - під час Великого посту образ Пресвятої Богородиці заплакав. Це чудо привернуло увагу церковної комісії, яка ретельно дослідила явище та підтвердила його справжність.

    Митрополит Афанасій Шептицький, визнавши чудесні сльози Матері Божої як знак небесного заступництва, своїм декретом від 15 липня проголосив ікону чудотворною та встановив її празник на день Покрови Пресвятої Богородиці.

    Протягом століть ікона Тернопільської Божої Матері дарувала вірянам зцілення та духовну підтримку. В знак подяки за отримані ласки і допомогу від Чудотворного образу люди залишали біля нього цінні дари - коштовні прикраси, срібні й золоті підвіски, які свідчать про безліч чудесних зцілень.

    Згодом ікона була вміщена в різьблену та позолочену раму, а також отримала величний мармуровий кивот. Саме цей кивот став останнім проєктом владики Мефодія, що залишився як його духовний заповіт.

    З відривного календаря "З вірою в душі" за 15 червня.
    ------------
    ТЕРНОПІЛЬСЬКА ЧУДОТВОРНА ІКОНА БОЖОЇ МАТЕРІ Одна з найбільш автентичних і шанованих святинь українського православ'я. Історія ікони бере свій початок у 1730 році, коли в побожній родині тернопільського шевця Маркевича сталося диво - під час Великого посту образ Пресвятої Богородиці заплакав. Це чудо привернуло увагу церковної комісії, яка ретельно дослідила явище та підтвердила його справжність. Митрополит Афанасій Шептицький, визнавши чудесні сльози Матері Божої як знак небесного заступництва, своїм декретом від 15 липня проголосив ікону чудотворною та встановив її празник на день Покрови Пресвятої Богородиці. Протягом століть ікона Тернопільської Божої Матері дарувала вірянам зцілення та духовну підтримку. В знак подяки за отримані ласки і допомогу від Чудотворного образу люди залишали біля нього цінні дари - коштовні прикраси, срібні й золоті підвіски, які свідчать про безліч чудесних зцілень. Згодом ікона була вміщена в різьблену та позолочену раму, а також отримала величний мармуровий кивот. Саме цей кивот став останнім проєктом владики Мефодія, що залишився як його духовний заповіт. З відривного календаря "З вірою в душі" за 15 червня. ------------
    348views
  • СИМВОЛИ ПРИРОДИ


    Калина постає в українському фольклорі одним із найулюбленіших поетичних образів. Це згадка про домівку, пам'ять про рідну матір, її турботу й лагідні руки. «Ой у лузі калина з квіточками, наче матуся з діточками», - кажуть у народі. Вважалося, що в сім'ї, де зберігається калинова сопілка, обов'язково народиться хлопчик. Зроду-віку калина була символом дівочої краси, кохання, вірності. Восени дівчата ходили на луки «по калину». Біля першого знайденого ними калинового куща вони водили хоровод. Зриваючи ягоди, промовляли: «Поможи, калинонько, бути в парі з миленьким». Якщо під стріхою селянської оселі висіли калинові кетяги, це означало, що в хаті є відданиця й можна засилати сватів. Калину вплітали у вінки, нею прикрашали весільний коровай. Калинові кущі часто саджали на могилах. «Та насип же, мила, високу могилу, та посади, мила, червону калину», - співали козаки. Як і багато інших рослин, калина поєднує в собі «красиве й корисне». Калинові ягоди, кора, цвіт - випробувані ліки в народній медицині.


    З відривного календаря "Криниченька" за 10 червня.

    ----------

    СИМВОЛИ ПРИРОДИКалина постає в українському фольклорі одним із найулюбленіших поетичних образів. Це згадка про домівку, пам'ять про рідну матір, її турботу й лагідні руки. «Ой у лузі калина з квіточками, наче матуся з діточками», - кажуть у народі. Вважалося, що в сім'ї, де зберігається калинова сопілка, обов'язково народиться хлопчик. Зроду-віку калина була символом дівочої краси, кохання, вірності. Восени дівчата ходили на луки «по калину». Біля першого знайденого ними калинового куща вони водили хоровод. Зриваючи ягоди, промовляли: «Поможи, калинонько, бути в парі з миленьким». Якщо під стріхою селянської оселі висіли калинові кетяги, це означало, що в хаті є відданиця й можна засилати сватів. Калину вплітали у вінки, нею прикрашали весільний коровай. Калинові кущі часто саджали на могилах. «Та насип же, мила, високу могилу, та посади, мила, червону калину», - співали козаки. Як і багато інших рослин, калина поєднує в собі «красиве й корисне». Калинові ягоди, кора, цвіт - випробувані ліки в народній медицині. З відривного календаря "Криниченька" за 10 червня. ----------
    401views
More Results