• КОЛИ ВАШІЙ ДРУЖИНІ НАБРИДЛО ГОТУВАТИ😃😄😆😅
    КОЛИ ВАШІЙ ДРУЖИНІ НАБРИДЛО ГОТУВАТИ😃😄😆😅
    47views 2Plays
  • Незнайомець, який знає мене надто добре

    У кожної людини є свій найвідданіший друг. Він ніколи не сперечається, не перебиває, не дає непроханих порад і завжди погоджується зустрітися в будь-який час доби. Щоправда, іноді кривляється, але це вже залежить від того, хто перед ним стоїть.

    Щоранку я підходжу до нього з певним острахом. Ніколи не знаєш, кого там сьогодні побачиш. Учора, наприклад, був цілком пристойний чоловік із розумними очима та легким нальотом інтелігентності. А сьогодні звідти визирає якийсь пом’ятий тип, якого ніби всю ніч використовували замість подушки. Причому без його згоди.

    Я уважно розглядаю незнайомця. Він дивиться на мене з таким самим здивуванням. Я піднімаю брову — він піднімає. Я примружуюся — він теж. Нарешті посміхаюся, аби розрядити ситуацію. Незнайомець посміхається у відповідь, і я розумію: хлопець начебто непоганий, просто обставини його не прикрашають.

    Починається ретельна інвентаризація.
    Ніс на місці. Вуха теж. Очі, здається, трохи втомилися від життя, але хто тепер не втомлений? Волосся поводиться незалежно, наче вже отримало повістку до іншого організму. На підборідді з’явилася щетина. Вона, очевидно, вирішила нагадати, що час іде, навіть коли ти нікуди не поспішаєш.

    Особливу увагу приділяю зморшкам. Ось одна біля ока. Цікаво, коли вона встигла прописатися? А ось друга. Ця, здається, від сміху. Приємно усвідомлювати, що бодай деякі з них мають позитивне походження. Решта, мабуть, від роздумів про сенс життя, комунальні тарифи та поведінку людства.

    Найпідозріліша зморшка на лобі. Вона глибока, поважна й нагадує слід від невдалої спроби зрозуміти політику. Я пробую її розгладити пальцями. Марно. Зморшка дивиться на мене з виразом чиновника, якому принесли неправильно оформлену заяву.

    — Ну що, старий, — кажу я своєму відображенню, — як справи?

    Воно мовчить.

    — Зрозуміло. Не хочеш розповідати. Мабуть, теж маєш проблеми.

    Я знову посміхаюся. Цього разу вже впевненіше. У дзеркалі з’являється людина, яка ніби знає якийсь секрет. Можливо, вона просто згадала, що сьогодні не понеділок. А можливо, нарешті усвідомила: життя надто коротке, щоб витрачати його на переживання через власний ніс.

    У такі хвилини я починаю філософствувати.

    Дзеркало — дивовижний винахід. Воно показує нам правду, але тільки ту, яку здатне відобразити. Воно бачить наші вуха, зморшки, неголене підборіддя й усі сліди вчорашньої втоми. Проте воно не знає, про що ми мріємо, чого боїмося, кого любимо і скільки разів усміхалися іншим, коли самим було зовсім не до сміху.

    І все-таки ми чомусь довіряємо йому більше, ніж власним друзям.

    Скажи приятель, що ти маєш чудовий вигляд, — подумаєш, що він підлещується. Скаже дружина, що пора постригтися, — образишся. А дзеркало мовчки демонструє твою зачіску, і ти сам доходиш висновку, що перукарня сьогодні важливіша за державні справи.

    Ось вона, сила об’єктивності!

    Звісно, кожен має право на маленьке самонавіювання. Я, наприклад, іноді повертаюся перед дзеркалом боком. Не тому, що маю якісь претензії до власної фігури. Просто цікаво подивитися на себе з іншого ракурсу. Наука ж не стоїть на місці!

    Потім втягую живіт. Відразу відчуваю себе людиною з неабияким спортивним минулим. Щоправда, довго так не витримаєш, а тому доводиться повертатися до природного стану. Зате на кілька секунд я мав чудовий вигляд. Принаймні з того боку, з якого дивився.

    І тут мене охоплює підозра: а раптом дзеркало теж має свої комплекси? Може, йому набридло щодня бачити одні й ті самі обличчя? Може, воно мріє бодай раз показати людині не те, що є, а те, чим вона себе уявляє?

    Уявляю, як одного ранку я підходжу до нього, а там — статечний пан із густою шевелюрою, спортивною поставою і поглядом людини, яка вже давно розв’язала всі світові проблеми.

    — Перепрошую, — кажу я, — а де той, що тут зазвичай стоїть?

    — Пішов на пенсію, — відповідає дзеркало. — Ви ж самі щодня називали його старим. От він і образився.

    Після таких думок краще відійти від дзеркала й зайнятися чимось корисним. Наприклад, поснідати. Бо скільки можна розглядати людину, яка нікуди не поспішає, нічого не говорить і навіть не пропонує випити кави?

    Перед виходом я ще раз зазираю у дзеркало. Відображення дивиться на мене вже без особливого подиву. Ми обоє звикли одне до одного.

    — Ну що, — кажу я, — до вечора?

    Воно мовчки киває.

    І я виходжу у світ, де кожен має власне дзеркало. Хтось носить його в кишені, хтось — у голові, а хтось узагалі не потребує скла й амальгами, бо щодня милується собою в очах інших.

    Останні, до речі, найнебезпечніші. Звичайне дзеркало хоча б іноді показує правду.

    А людина, яка закохана у власне відображення, здатна роками доводити всім навколо, що криве не дзеркало, а світ.

    Хоча, якщо подумати, у кожного з нас є маленьке дзеркало всередині. І було б непогано час від часу зазирати й у нього. Тільки обережно: там можна побачити не лише те, що хочеться.
    --------------------------
    https://korop.gt.tc/archives/2917
    Незнайомець, який знає мене надто добре У кожної людини є свій найвідданіший друг. Він ніколи не сперечається, не перебиває, не дає непроханих порад і завжди погоджується зустрітися в будь-який час доби. Щоправда, іноді кривляється, але це вже залежить від того, хто перед ним стоїть. Щоранку я підходжу до нього з певним острахом. Ніколи не знаєш, кого там сьогодні побачиш. Учора, наприклад, був цілком пристойний чоловік із розумними очима та легким нальотом інтелігентності. А сьогодні звідти визирає якийсь пом’ятий тип, якого ніби всю ніч використовували замість подушки. Причому без його згоди. Я уважно розглядаю незнайомця. Він дивиться на мене з таким самим здивуванням. Я піднімаю брову — він піднімає. Я примружуюся — він теж. Нарешті посміхаюся, аби розрядити ситуацію. Незнайомець посміхається у відповідь, і я розумію: хлопець начебто непоганий, просто обставини його не прикрашають. Починається ретельна інвентаризація. Ніс на місці. Вуха теж. Очі, здається, трохи втомилися від життя, але хто тепер не втомлений? Волосся поводиться незалежно, наче вже отримало повістку до іншого організму. На підборідді з’явилася щетина. Вона, очевидно, вирішила нагадати, що час іде, навіть коли ти нікуди не поспішаєш. Особливу увагу приділяю зморшкам. Ось одна біля ока. Цікаво, коли вона встигла прописатися? А ось друга. Ця, здається, від сміху. Приємно усвідомлювати, що бодай деякі з них мають позитивне походження. Решта, мабуть, від роздумів про сенс життя, комунальні тарифи та поведінку людства. Найпідозріліша зморшка на лобі. Вона глибока, поважна й нагадує слід від невдалої спроби зрозуміти політику. Я пробую її розгладити пальцями. Марно. Зморшка дивиться на мене з виразом чиновника, якому принесли неправильно оформлену заяву. — Ну що, старий, — кажу я своєму відображенню, — як справи? Воно мовчить. — Зрозуміло. Не хочеш розповідати. Мабуть, теж маєш проблеми. Я знову посміхаюся. Цього разу вже впевненіше. У дзеркалі з’являється людина, яка ніби знає якийсь секрет. Можливо, вона просто згадала, що сьогодні не понеділок. А можливо, нарешті усвідомила: життя надто коротке, щоб витрачати його на переживання через власний ніс. У такі хвилини я починаю філософствувати. Дзеркало — дивовижний винахід. Воно показує нам правду, але тільки ту, яку здатне відобразити. Воно бачить наші вуха, зморшки, неголене підборіддя й усі сліди вчорашньої втоми. Проте воно не знає, про що ми мріємо, чого боїмося, кого любимо і скільки разів усміхалися іншим, коли самим було зовсім не до сміху. І все-таки ми чомусь довіряємо йому більше, ніж власним друзям. Скажи приятель, що ти маєш чудовий вигляд, — подумаєш, що він підлещується. Скаже дружина, що пора постригтися, — образишся. А дзеркало мовчки демонструє твою зачіску, і ти сам доходиш висновку, що перукарня сьогодні важливіша за державні справи. Ось вона, сила об’єктивності! Звісно, кожен має право на маленьке самонавіювання. Я, наприклад, іноді повертаюся перед дзеркалом боком. Не тому, що маю якісь претензії до власної фігури. Просто цікаво подивитися на себе з іншого ракурсу. Наука ж не стоїть на місці! Потім втягую живіт. Відразу відчуваю себе людиною з неабияким спортивним минулим. Щоправда, довго так не витримаєш, а тому доводиться повертатися до природного стану. Зате на кілька секунд я мав чудовий вигляд. Принаймні з того боку, з якого дивився. І тут мене охоплює підозра: а раптом дзеркало теж має свої комплекси? Може, йому набридло щодня бачити одні й ті самі обличчя? Може, воно мріє бодай раз показати людині не те, що є, а те, чим вона себе уявляє? Уявляю, як одного ранку я підходжу до нього, а там — статечний пан із густою шевелюрою, спортивною поставою і поглядом людини, яка вже давно розв’язала всі світові проблеми. — Перепрошую, — кажу я, — а де той, що тут зазвичай стоїть? — Пішов на пенсію, — відповідає дзеркало. — Ви ж самі щодня називали його старим. От він і образився. Після таких думок краще відійти від дзеркала й зайнятися чимось корисним. Наприклад, поснідати. Бо скільки можна розглядати людину, яка нікуди не поспішає, нічого не говорить і навіть не пропонує випити кави? Перед виходом я ще раз зазираю у дзеркало. Відображення дивиться на мене вже без особливого подиву. Ми обоє звикли одне до одного. — Ну що, — кажу я, — до вечора? Воно мовчки киває. І я виходжу у світ, де кожен має власне дзеркало. Хтось носить його в кишені, хтось — у голові, а хтось узагалі не потребує скла й амальгами, бо щодня милується собою в очах інших. Останні, до речі, найнебезпечніші. Звичайне дзеркало хоча б іноді показує правду. А людина, яка закохана у власне відображення, здатна роками доводити всім навколо, що криве не дзеркало, а світ. Хоча, якщо подумати, у кожного з нас є маленьке дзеркало всередині. І було б непогано час від часу зазирати й у нього. Тільки обережно: там можна побачити не лише те, що хочеться. -------------------------- https://korop.gt.tc/archives/2917
    1
    1Kviews
  • #історія #речі
    ✏️ Гумка (ластик): Як хлібні крихти поступилися місцем каучуку.
    До появи сучасних ластиків виправлення помилок на папері було справжньою проблемою. Люди використовували різноманітні підручні засоби: від шматочків воску до дрібного піску. Найпопулярнішим, але вкрай незручним «інструментом» був м’якуш свіжого білого хліба. Його скачували в кульку і терли папір. Хліб добре вбирав графіт, але швидко псувався, залишав жирні сліди, і його постійно треба було мати під рукою. 🍞🚫

    💡 Відкриття Джозефа Прістлі

    Справжній прорив стався у 1770 році в Англії. Знаменитий хімік Джозеф Прістлі (один із першовідкривачів кисню) помітив дивну властивість шматочка каучуку — природного соку гевеї, який нещодавно привезли з Південної Америки. Він виявив, що цей матеріал набагато краще та чистіше стирає графіт з паперу, ніж хлібні крихти. Прістлі назвав цей матеріал rubber (від англійського to rub — терти), і ця назва закріпилася в англійській мові для гуми. 💡⚙️

    🏭 Смердюча революція Хайма Вайсмана

    Хайм Вайсман, молодий англійський винахідник, побачив у цьому відкритті бізнесовий потенціал. Він почав продавати невеликі кубики каучуку як «машини для стирання». Проте перші гумки мали серйозну ваду: каучук швидко псувався, а влітку, при нагріванні, ставав м’яким, липким і жахливо смердів. Їх термін придатності був дуже коротким. Справжня гумова індустрія (і індустрія ластиків) почалася лише у 1839 році, коли Чарльз Гудьїр винайшов вулканізацію — процес, який зробив гуму міцною, еластичною та стійкою до температур. 🏭🌡️

    🎒 Хаймен Ліпман і олівець «два в одному»

    Останній штрих у цій історії зробив Хаймен Ліпман з Філадельфії. У 1858 році йому набридло постійно шукати ластик на столі, і він запатентував геніальну ідею: прикріпити маленьку вулканізовану гумку безпосередньо до кінця олівця за допомогою металевого затискача (ферейла). Хоча патент Ліпмана пізніше анулювали (суд вирішив, що це просто комбінація двох існуючих речей, а не винахід), ідея стала стандартом. Відтоді олівець із гумкою на кінці став невід’ємним атрибутом кожного школяра, інженера та художника. 🎒✏️

    Сьогодні ластик — це дешевий і непомітний предмет. Він пройшов шлях від небезпечного та смердючого шматка сирого каучуку до ідеально збалансованого хімічного продукту. Але його головне призначення залишилося незмінним: дати людині право на помилку та можливість її виправити без зайвих зусиль. 🗑️🎨
    #історія #речі ✏️ Гумка (ластик): Як хлібні крихти поступилися місцем каучуку. До появи сучасних ластиків виправлення помилок на папері було справжньою проблемою. Люди використовували різноманітні підручні засоби: від шматочків воску до дрібного піску. Найпопулярнішим, але вкрай незручним «інструментом» був м’якуш свіжого білого хліба. Його скачували в кульку і терли папір. Хліб добре вбирав графіт, але швидко псувався, залишав жирні сліди, і його постійно треба було мати під рукою. 🍞🚫 💡 Відкриття Джозефа Прістлі Справжній прорив стався у 1770 році в Англії. Знаменитий хімік Джозеф Прістлі (один із першовідкривачів кисню) помітив дивну властивість шматочка каучуку — природного соку гевеї, який нещодавно привезли з Південної Америки. Він виявив, що цей матеріал набагато краще та чистіше стирає графіт з паперу, ніж хлібні крихти. Прістлі назвав цей матеріал rubber (від англійського to rub — терти), і ця назва закріпилася в англійській мові для гуми. 💡⚙️ 🏭 Смердюча революція Хайма Вайсмана Хайм Вайсман, молодий англійський винахідник, побачив у цьому відкритті бізнесовий потенціал. Він почав продавати невеликі кубики каучуку як «машини для стирання». Проте перші гумки мали серйозну ваду: каучук швидко псувався, а влітку, при нагріванні, ставав м’яким, липким і жахливо смердів. Їх термін придатності був дуже коротким. Справжня гумова індустрія (і індустрія ластиків) почалася лише у 1839 році, коли Чарльз Гудьїр винайшов вулканізацію — процес, який зробив гуму міцною, еластичною та стійкою до температур. 🏭🌡️ 🎒 Хаймен Ліпман і олівець «два в одному» Останній штрих у цій історії зробив Хаймен Ліпман з Філадельфії. У 1858 році йому набридло постійно шукати ластик на столі, і він запатентував геніальну ідею: прикріпити маленьку вулканізовану гумку безпосередньо до кінця олівця за допомогою металевого затискача (ферейла). Хоча патент Ліпмана пізніше анулювали (суд вирішив, що це просто комбінація двох існуючих речей, а не винахід), ідея стала стандартом. Відтоді олівець із гумкою на кінці став невід’ємним атрибутом кожного школяра, інженера та художника. 🎒✏️ Сьогодні ластик — це дешевий і непомітний предмет. Він пройшов шлях від небезпечного та смердючого шматка сирого каучуку до ідеально збалансованого хімічного продукту. Але його головне призначення залишилося незмінним: дати людині право на помилку та можливість її виправити без зайвих зусиль. 🗑️🎨
    1
    4comments 1Kviews
  • КИЇВ. Місцевим мешканцям з вулиці Федорова набридло споглядати та приймати участь у травматизмі через нечищені тротуари - тому самі взялися розчищати кригу.
    КИЇВ. Місцевим мешканцям з вулиці Федорова набридло споглядати та приймати участь у травматизмі через нечищені тротуари - тому самі взялися розчищати кригу.
    500views 1Plays
  • #історія #речі
    Метроном — це не просто коробочка з маятником, а втілення нашої спроби приручити невловимий час і загнати його в жорсткі рамки математичної точності. 🕰️🎹

    Історія цього пристрою нагадує справжній детектив. Хоча ідею вимірювання темпу підкинув ще Галілей, а втілив у кресленнях Етьєн Лульє у XVII столітті (його пристрій був двометровим монстром, який навряд чи помістився б на фортепіано), справжній «зірковий час» настав лише на початку XIX століття. 🎩✨

    Головна драма розгорнулася між винахідником Дітріхом Вінкелем та спритним підприємцем Йоганном Мельцелем. Вінкель придумав ідеальну конструкцію, а Мельцель... скажімо так, «запозичив» її, додав шкалу та запатентував під своїм ім'ям у 1816 році. Бідний Вінкель виграв суд, але історія — дама примхлива: ми й досі знаємо цей прилад як «метроном Мельцеля».
    Першим амбасадором новинки став Людвіг ван Бетховен. Йому настільки набридло, що диригенти трактують його симфонії то як похоронну процесію, то як забіг хортів, що він почав проставляти точні цифрові значення темпу. Щоправда, деякі його позначки настільки стрімкі, що дослідники досі сперечаються: чи Бетховен був таким радикалом, чи його метроном просто був зламаний. 🤔🎼

    Сьогодні цей гаджет перекочував у смартфони, втративши свій елегантний дерев’яний корпус, але не свою суть. Метроном залишається єдиним чесним критиком: він не зважає на твоє «натхнення» чи «особливе бачення паузи». Якщо ти не встигаєш — винен не він, а твої пальці. Це ідеальний приклад того, як наука про вимірювання (метрологія) перетворилася на невід’ємну частину високого мистецтва.

    ⚖️ Ритм — це дисципліна, одягнена в звуки. І метроном тут — головний наглядач із бездоганними манерами.
    #історія #речі Метроном — це не просто коробочка з маятником, а втілення нашої спроби приручити невловимий час і загнати його в жорсткі рамки математичної точності. 🕰️🎹 Історія цього пристрою нагадує справжній детектив. Хоча ідею вимірювання темпу підкинув ще Галілей, а втілив у кресленнях Етьєн Лульє у XVII столітті (його пристрій був двометровим монстром, який навряд чи помістився б на фортепіано), справжній «зірковий час» настав лише на початку XIX століття. 🎩✨ Головна драма розгорнулася між винахідником Дітріхом Вінкелем та спритним підприємцем Йоганном Мельцелем. Вінкель придумав ідеальну конструкцію, а Мельцель... скажімо так, «запозичив» її, додав шкалу та запатентував під своїм ім'ям у 1816 році. Бідний Вінкель виграв суд, але історія — дама примхлива: ми й досі знаємо цей прилад як «метроном Мельцеля». Першим амбасадором новинки став Людвіг ван Бетховен. Йому настільки набридло, що диригенти трактують його симфонії то як похоронну процесію, то як забіг хортів, що він почав проставляти точні цифрові значення темпу. Щоправда, деякі його позначки настільки стрімкі, що дослідники досі сперечаються: чи Бетховен був таким радикалом, чи його метроном просто був зламаний. 🤔🎼 Сьогодні цей гаджет перекочував у смартфони, втративши свій елегантний дерев’яний корпус, але не свою суть. Метроном залишається єдиним чесним критиком: він не зважає на твоє «натхнення» чи «особливе бачення паузи». Якщо ти не встигаєш — винен не він, а твої пальці. Це ідеальний приклад того, як наука про вимірювання (метрологія) перетворилася на невід’ємну частину високого мистецтва. ⚖️ Ритм — це дисципліна, одягнена в звуки. І метроном тут — головний наглядач із бездоганними манерами.
    1
    1Kviews
  • — Коханий, мені все це набридло, хочеться різноманіття в ліжку. Давай пограємо: я – продавець, а ти – покупець.
    — Добре, давай. Дівчино, у вас сало є?
    — Ні.
    — А я намацав. 🤣🤣
    — Коханий, мені все це набридло, хочеться різноманіття в ліжку. Давай пограємо: я – продавець, а ти – покупець. — Добре, давай. Дівчино, у вас сало є? — Ні. — А я намацав. 🤣🤣
    612views
  • #історія #речі
    Одного разу людству набридло розглядати власні мозолі, і воно вирішило зазирнути в гості до небес. Так з’явився телескоп — пристрій, що довів: Земля не є пупом всесвіту, хоча ми наполегливо продовжуємо вдавати протилежне. 🔭

    ​Все почалося 1608 року, коли голландський майстер окулярів Йоганн Ліпперсгей вирішив, що бачити ворожий флот за годину до штурму — це непоганий бізнес-план. Але справжній «інтелектуальний бешкет» влаштував Галілео Галілей. Дізнавшись про винахід, він не побіг купувати патент, а за ніч сконструював власну трубу, яка збільшувала у вісім разів. Потім у двадцять. Потім у тридцять. Галілей спрямував свій «шпигунський девайс» на Місяць і — о жах! — виявив, що небесне світило не ідеально гладка перлина, а побита життям і кратерами каменюка. 🌖

    ​Церква, звісно, була не в захваті. Дивитися в телескоп тоді вважалося чимось на кшталт використання читів у відеогрі: мовляв, якщо Творець не дав нам орлиного зору, то й нема чого підглядати за зірками. Проте інквізиція не врахувала одного — людської цікавості та дрібки дзеркальної магії Ісаака Ньютона. Останній, аби позбутися райдужних розмитостей (хроматичної аберації, якщо хочете блиснути терміном), замінив лінзи на дзеркала. Так з’явилися рефлектори, завдяки яким ми тепер знаємо, що всесвіт розширюється швидше, ніж наші борги за комуналку. 🌌

    ​Сьогодні телескопи на кшталт «Джеймса Вебба» бовтаються у відкритому космосі, знімаючи «дитячі фото» галактик, яким мільярди років. А все почалося з двох скелець і бажання побачити, що там, за сусіднім пагорбом. Телескоп — це не просто оптика. Це подовжувач нашої уяви, який щоразу нагадує: ми лише порошинки на лобовому склі вічності. Але порошинки надзвичайно допитливі. ✨🪐
    #історія #речі Одного разу людству набридло розглядати власні мозолі, і воно вирішило зазирнути в гості до небес. Так з’явився телескоп — пристрій, що довів: Земля не є пупом всесвіту, хоча ми наполегливо продовжуємо вдавати протилежне. 🔭 ​Все почалося 1608 року, коли голландський майстер окулярів Йоганн Ліпперсгей вирішив, що бачити ворожий флот за годину до штурму — це непоганий бізнес-план. Але справжній «інтелектуальний бешкет» влаштував Галілео Галілей. Дізнавшись про винахід, він не побіг купувати патент, а за ніч сконструював власну трубу, яка збільшувала у вісім разів. Потім у двадцять. Потім у тридцять. Галілей спрямував свій «шпигунський девайс» на Місяць і — о жах! — виявив, що небесне світило не ідеально гладка перлина, а побита життям і кратерами каменюка. 🌖 ​Церква, звісно, була не в захваті. Дивитися в телескоп тоді вважалося чимось на кшталт використання читів у відеогрі: мовляв, якщо Творець не дав нам орлиного зору, то й нема чого підглядати за зірками. Проте інквізиція не врахувала одного — людської цікавості та дрібки дзеркальної магії Ісаака Ньютона. Останній, аби позбутися райдужних розмитостей (хроматичної аберації, якщо хочете блиснути терміном), замінив лінзи на дзеркала. Так з’явилися рефлектори, завдяки яким ми тепер знаємо, що всесвіт розширюється швидше, ніж наші борги за комуналку. 🌌 ​Сьогодні телескопи на кшталт «Джеймса Вебба» бовтаються у відкритому космосі, знімаючи «дитячі фото» галактик, яким мільярди років. А все почалося з двох скелець і бажання побачити, що там, за сусіднім пагорбом. Телескоп — це не просто оптика. Це подовжувач нашої уяви, який щоразу нагадує: ми лише порошинки на лобовому склі вічності. Але порошинки надзвичайно допитливі. ✨🪐
    1
    982views 1 Shares
  • Прийшли старий зі старою на аеродром. Підходять до льотчика.
    Дід каже:
    — Сину, ми з бабкою стільки років уже живемо, а ніколи не літали. Покатай, а!
    Льотчик відповідає:
    — Добре, прокатаю. Але з однією умовою. Якщо закричиш від страху - платиш мені 100 доларів, йде?
    — Іде, - погодився старий.
    Злетіли. Льотчик як почав витворювати всякі піруети в повітрі — і мертву петлю, крен на одне крило, різке падіння вниз і таке інше — але старий мовчав, як риба. Льотчикові це набридло, він посадив літак і питає старого:
    — Скажи, діду, а був такий момент, коли ти мало не закричав?
    — Був.
    — Який?
    — Коли бабця випала.
    Прийшли старий зі старою на аеродром. Підходять до льотчика. Дід каже: — Сину, ми з бабкою стільки років уже живемо, а ніколи не літали. Покатай, а! Льотчик відповідає: — Добре, прокатаю. Але з однією умовою. Якщо закричиш від страху - платиш мені 100 доларів, йде? — Іде, - погодився старий. Злетіли. Льотчик як почав витворювати всякі піруети в повітрі — і мертву петлю, крен на одне крило, різке падіння вниз і таке інше — але старий мовчав, як риба. Льотчикові це набридло, він посадив літак і питає старого: — Скажи, діду, а був такий момент, коли ти мало не закричав? — Був. — Який? — Коли бабця випала.
    617views
  • У басейні тренується жіноча збірна з плавання.
    А на трибуні сидить бабуся років 65 і голосно коментує:
    – Техніка не та, швидкості немає.

    Тренерові набридло, питає, мовляв, звідки у бабки такі знання, чи не хоче вона показати, як треба плисти. Бабуся швидко перевдягається, стрибає у воду і легко, на одному диханні, долає водну доріжку туди та назад.

    Тренер у шоці:
    – Бабуся, Ви що, виступали за нашу збірну? Хто Ваш тренер?
    – Та який там тренер, синку? Я 30 років пропрацювала вуличною повією у Венеції!

    P.S. Мораль: Якщо Ви не маєте достатньо мотивації, то результати будуть не великими. Чим би Ви не займалися ставайте професіоналами у своїй справі та галузі, покращуйте техніку ведення бізнесу.
    У басейні тренується жіноча збірна з плавання. А на трибуні сидить бабуся років 65 і голосно коментує: – Техніка не та, швидкості немає. Тренерові набридло, питає, мовляв, звідки у бабки такі знання, чи не хоче вона показати, як треба плисти. Бабуся швидко перевдягається, стрибає у воду і легко, на одному диханні, долає водну доріжку туди та назад. Тренер у шоці: – Бабуся, Ви що, виступали за нашу збірну? Хто Ваш тренер? – Та який там тренер, синку? Я 30 років пропрацювала вуличною повією у Венеції! P.S. Мораль: Якщо Ви не маєте достатньо мотивації, то результати будуть не великими. Чим би Ви не займалися ставайте професіоналами у своїй справі та галузі, покращуйте техніку ведення бізнесу.
    1
    708views
  • Тоні Паркеру набридло сидіти в офісі, а тому чотириразовий чемпіон НБА готується до дебюту в ролі тренера 📋

    Легендарний баскетболіст очолив юнацьку збірну Франції, якою він керуватиме одразу на чемпіонаті світу наступного року 🏀

    Схоже, що Паркер хоче попрацювати в усіх можливих ролях у баскетболі: наразі він ще й володіє АСВЕЛом з Євроліги 🇪🇺
    #basketball #спорт @sports #спорт_sports #brovarysport @brovarysport
    ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
    Тоні Паркеру набридло сидіти в офісі, а тому чотириразовий чемпіон НБА готується до дебюту в ролі тренера 📋 Легендарний баскетболіст очолив юнацьку збірну Франції, якою він керуватиме одразу на чемпіонаті світу наступного року 🏀 Схоже, що Паркер хоче попрацювати в усіх можливих ролях у баскетболі: наразі він ще й володіє АСВЕЛом з Євроліги 🇪🇺 #basketball #спорт @sports #спорт_sports #brovarysport @brovarysport ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
    994views
More Results