• 🔥 Відома албанська телеведуча Єва Мураті, яка веде трансляції Ліги чемпіонів у своїй країні, знову привернула увагу підписників у соціальних мережах.

    🌊 Мураті опублікувала серію фото з моря, де позувала в бікіні. Кадри швидко викликали активну реакцію фанатів, які засипали ведучу компліментами.

    💬 «Красива, як завжди», – написав один із підписників. Інший додав: «Розкішна, неймовірна, абсолютно приголомшлива». Ще один фанат назвав Мураті «найкрасивішою русалкою», а інший зазначив: «Стільки краси в одному фото».

    📲 На сторінку Єви в Instagram підписані 1,4 мільйона користувачів.

    🎙 Мураті розпочала кар’єру телеведучої у 18 років на італо-албанському телеканалі Agon Channel. У 2017 році вона стала ведучою трансляцій Ліги чемпіонів на Vizion Plus і Tring TV в Албанії.

    ⭐️ Відтоді Єва стала однією з найвпізнаваніших спортивних телеведучих у своїй країні. Також вона вільно володіє італійською та англійською мовами, завдяки чому залишається помітною фігурою не лише в Албанії, а й за її межами.
    #World_Football #football #European_football @European_football
    #футбол_football #Brovarysport @brovarysport
    ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
    🔥 Відома албанська телеведуча Єва Мураті, яка веде трансляції Ліги чемпіонів у своїй країні, знову привернула увагу підписників у соціальних мережах.🌊 Мураті опублікувала серію фото з моря, де позувала в бікіні. Кадри швидко викликали активну реакцію фанатів, які засипали ведучу компліментами.💬 «Красива, як завжди», – написав один із підписників. Інший додав: «Розкішна, неймовірна, абсолютно приголомшлива». Ще один фанат назвав Мураті «найкрасивішою русалкою», а інший зазначив: «Стільки краси в одному фото».📲 На сторінку Єви в Instagram підписані 1,4 мільйона користувачів.🎙 Мураті розпочала кар’єру телеведучої у 18 років на італо-албанському телеканалі Agon Channel. У 2017 році вона стала ведучою трансляцій Ліги чемпіонів на Vizion Plus і Tring TV в Албанії.⭐️ Відтоді Єва стала однією з найвпізнаваніших спортивних телеведучих у своїй країні. Також вона вільно володіє італійською та англійською мовами, завдяки чому залишається помітною фігурою не лише в Албанії, а й за її межами.#World_Football #football #European_football @European_football#футбол_football #Brovarysport @brovarysportВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
    123views
  • Свято?

    Та яке свято?

    Нема ніяких свят, в такі-то часи?


    Якось зненацька організувалися мариновані курячі крильця на мангалі?

    Й пиво?


    Смачно, так!

    За що пили та їли не казатиму? Щоб не дратувати моїх друзів з іншого боку барикад.


    Та я не про це.

    Про що я?

    Після смачної вечері витрухалася на придворний ослінчик.

    Обовʼязкову цигарку після вживання їжи вицмулити.


    Аааааа у дворі нестерпно та нудно ссссссмердить жимолостю на прізвище Капріфоль!:)


    Така чудова рослина!

    Красива!

    Але ж, як вона гидотно тхне???

    Ммммммати Ввввасилева, у дворі посидіти неможливо!!!


    Взагалі ніколи не користувалася ніякими парфумами…

    Бо дратують!:)

    Якщо вже дуже хотілося якось виділитися, трошки мачала палець в ароматичну олію полину або ялівцю? Та мацкала себе десь за вухом?:)


    Відповідно, найулюбленішими моїми рослинами є хто?


    Полин! Який я нарешті завела собі в квітнику! Завдяки Лена Волинець!


    Ялівець!


    Й ще маттіола?

    Так, пахняє вона занадто солодко!:) Але баба Надя моя на Донбасі її щорічно сіяла!

    Тепер й я сію. В обовʼязковому порядку!:)


    А поки з телефоном між рослин сновигала, знову й знову жжжжжерла шовковицю!:)

    Й хто б мені це заборонив?:)


    Ви там як?

    Свято?Та яке свято?Нема ніяких свят, в такі-то часи?Якось зненацька організувалися мариновані курячі крильця на мангалі?Й пиво?Смачно, так!За що пили та їли не казатиму? Щоб не дратувати моїх друзів з іншого боку барикад.Та я не про це.Про що я?Після смачної вечері витрухалася на придворний ослінчик.Обовʼязкову цигарку після вживання їжи вицмулити.Аааааа у дворі нестерпно та нудно ссссссмердить жимолостю на прізвище Капріфоль!:)Така чудова рослина!Красива!Але ж, як вона гидотно тхне???Ммммммати Ввввасилева, у дворі посидіти неможливо!!!Взагалі ніколи не користувалася ніякими парфумами…Бо дратують!:)Якщо вже дуже хотілося якось виділитися, трошки мачала палець в ароматичну олію полину або ялівцю? Та мацкала себе десь за вухом?:)Відповідно, найулюбленішими моїми рослинами є хто?Полин! Який я нарешті завела собі в квітнику! Завдяки Лена Волинець!Ялівець!Й ще маттіола? Так, пахняє вона занадто солодко!:) Але баба Надя моя на Донбасі її щорічно сіяла!Тепер й я сію. В обовʼязковому порядку!:)А поки з телефоном між рослин сновигала, знову й знову жжжжжерла шовковицю!:)Й хто б мені це заборонив?:)Ви там як?
    382views
  • Кажуть, коли Павло Полуботок помирав у камері Петропавлівської фортеці, Петро І прийшов подивитися на свого в’язня.


    Перед ним лежав не переможений заколотник, не злочинець і не бунтар.


    Перед ним лежав останній керманич України, який наважився сказати імператорові «ні».


    Легенда стверджує, що тоді Полуботок промовив:


    — Скоро і Петро, і Павло стануть перед Божим судом.


    Правда це чи ні, історики сперечаються досі.


    Але дивовижно інше.


    Через кілька тижнів після смерті Полуботка помер і сам Петро І.


    Так народилася одна з найвідоміших легенд української історії.


    Павло Полуботок зовсім не був романтичним повстанцем.


    Навпаки.


    Він належав до найзаможніших і найвпливовіших родів Гетьманщини. Був чернігівським полковником, мав величезні маєтності, тисячі підданих і міг спокійно прожити життя заможного аристократа.


    Більше того — під час виступу Івана Мазепи він залишився на боці Петра І.


    Здавалося, його кар’єра тільки починалася.


    Але чим ближче Полуботок бачив справжню політику імперії, тим більше розумів: Москва не збирається поважати права України.


    Після смерті гетьмана Івана Скоропадського в 1722 році саме Полуботок став наказним гетьманом.


    І побачив, як одна за одною зникають українські вольності.


    Петро І створив Малоросійську колегію, яка перебрала владу над Гетьманщиною.


    Українських урядовців відсували.


    Українські суди обмежували.


    Українське самоврядування згортали.


    І тоді Полуботок зробив те, на що мало хто наважувався.


    Він почав писати цареві листи.


    Не прохання.


    Не покірні чолобитні.


    А вимоги.


    Вимоги повернути Україні її права, дозволити обрати гетьмана і припинити свавілля російських чиновників.


    Для Петербурга це було майже викликом.


    Імператори не люблять тих, хто нагадує їм про обіцянки.


    У 1723 році Полуботка викликали до Петербурга.


    Він ще не знав, що більше ніколи не побачить Україну.


    Його заарештували разом із соратниками та кинули до Петропавлівської фортеці.


    Там він провів останні місяці життя.


    Без суду.


    Без вироку.


    Без надії на звільнення.


    18 грудня 1724 року Павло Полуботок помер у в’язниці.


    Йому було близько 64 років.


    А потім з’явилася ще одна легенда.


    Набагато відоміша.


    Нібито перед арештом Полуботок відправив до Англії величезний скарб — сотні тисяч золотих монет.


    І залишив заповіт:


    повернути цей скарб лише тоді, коли Україна стане вільною державою.


    Минали десятиліття.


    Минали століття.


    Змінювалися імперії.


    А легенда жила.


    У XIX столітті про золото Полуботка говорили в Російській імперії.


    У XX столітті його шукали радянські чиновники.


    Після відновлення незалежності України історію згадали знову.


    Чи існувало те золото насправді?


    Ніхто не знає.


    Можливо, це лише красива легенда.


    Але є річ, яка не потребує доказів.


    Павло Полуботок справді віддав життя за право України самій вирішувати власну долю.


    І через триста років ми пам’ятаємо не імператорських чиновників, які його ув’язнили.


    Ми пам’ятаємо ім’я в’язня.


    Бо саме такі люди залишаються в історії.

    Кажуть, коли Павло Полуботок помирав у камері Петропавлівської фортеці, Петро І прийшов подивитися на свого в’язня.Перед ним лежав не переможений заколотник, не злочинець і не бунтар.Перед ним лежав останній керманич України, який наважився сказати імператорові «ні».Легенда стверджує, що тоді Полуботок промовив:— Скоро і Петро, і Павло стануть перед Божим судом.Правда це чи ні, історики сперечаються досі.Але дивовижно інше.Через кілька тижнів після смерті Полуботка помер і сам Петро І.Так народилася одна з найвідоміших легенд української історії.Павло Полуботок зовсім не був романтичним повстанцем.Навпаки.Він належав до найзаможніших і найвпливовіших родів Гетьманщини. Був чернігівським полковником, мав величезні маєтності, тисячі підданих і міг спокійно прожити життя заможного аристократа.Більше того — під час виступу Івана Мазепи він залишився на боці Петра І.Здавалося, його кар’єра тільки починалася.Але чим ближче Полуботок бачив справжню політику імперії, тим більше розумів: Москва не збирається поважати права України.Після смерті гетьмана Івана Скоропадського в 1722 році саме Полуботок став наказним гетьманом.І побачив, як одна за одною зникають українські вольності.Петро І створив Малоросійську колегію, яка перебрала владу над Гетьманщиною.Українських урядовців відсували.Українські суди обмежували.Українське самоврядування згортали.І тоді Полуботок зробив те, на що мало хто наважувався.Він почав писати цареві листи.Не прохання.Не покірні чолобитні.А вимоги.Вимоги повернути Україні її права, дозволити обрати гетьмана і припинити свавілля російських чиновників.Для Петербурга це було майже викликом.Імператори не люблять тих, хто нагадує їм про обіцянки.У 1723 році Полуботка викликали до Петербурга.Він ще не знав, що більше ніколи не побачить Україну.Його заарештували разом із соратниками та кинули до Петропавлівської фортеці.Там він провів останні місяці життя.Без суду.Без вироку.Без надії на звільнення.18 грудня 1724 року Павло Полуботок помер у в’язниці.Йому було близько 64 років.А потім з’явилася ще одна легенда.Набагато відоміша.Нібито перед арештом Полуботок відправив до Англії величезний скарб — сотні тисяч золотих монет.І залишив заповіт:повернути цей скарб лише тоді, коли Україна стане вільною державою.Минали десятиліття.Минали століття.Змінювалися імперії.А легенда жила.У XIX столітті про золото Полуботка говорили в Російській імперії.У XX столітті його шукали радянські чиновники.Після відновлення незалежності України історію згадали знову.Чи існувало те золото насправді?Ніхто не знає.Можливо, це лише красива легенда.Але є річ, яка не потребує доказів.Павло Полуботок справді віддав життя за право України самій вирішувати власну долю.І через триста років ми пам’ятаємо не імператорських чиновників, які його ув’язнили.Ми пам’ятаємо ім’я в’язня.Бо саме такі люди залишаються в історії.
    561views
  • Кажуть, коли Павло Полуботок помирав у камері Петропавлівської фортеці, Петро І прийшов подивитися на свого в’язня.


    Перед ним лежав не переможений заколотник, не злочинець і не бунтар.


    Перед ним лежав останній керманич України, який наважився сказати імператорові «ні».


    Легенда стверджує, що тоді Полуботок промовив:


    — Скоро і Петро, і Павло стануть перед Божим судом.


    Правда це чи ні, історики сперечаються досі.


    Але дивовижно інше.


    Через кілька тижнів після смерті Полуботка помер і сам Петро І.


    Так народилася одна з найвідоміших легенд української історії.


    Павло Полуботок зовсім не був романтичним повстанцем.


    Навпаки.


    Він належав до найзаможніших і найвпливовіших родів Гетьманщини. Був чернігівським полковником, мав величезні маєтності, тисячі підданих і міг спокійно прожити життя заможного аристократа.


    Більше того — під час виступу Івана Мазепи він залишився на боці Петра І.


    Здавалося, його кар’єра тільки починалася.


    Але чим ближче Полуботок бачив справжню політику імперії, тим більше розумів: Москва не збирається поважати права України.


    Після смерті гетьмана Івана Скоропадського в 1722 році саме Полуботок став наказним гетьманом.


    І побачив, як одна за одною зникають українські вольності.


    Петро І створив Малоросійську колегію, яка перебрала владу над Гетьманщиною.


    Українських урядовців відсували.


    Українські суди обмежували.


    Українське самоврядування згортали.


    І тоді Полуботок зробив те, на що мало хто наважувався.


    Він почав писати цареві листи.


    Не прохання.


    Не покірні чолобитні.


    А вимоги.


    Вимоги повернути Україні її права, дозволити обрати гетьмана і припинити свавілля російських чиновників.


    Для Петербурга це було майже викликом.


    Імператори не люблять тих, хто нагадує їм про обіцянки.


    У 1723 році Полуботка викликали до Петербурга.


    Він ще не знав, що більше ніколи не побачить Україну.


    Його заарештували разом із соратниками та кинули до Петропавлівської фортеці.


    Там він провів останні місяці життя.


    Без суду.


    Без вироку.


    Без надії на звільнення.


    18 грудня 1724 року Павло Полуботок помер у в’язниці.


    Йому було близько 64 років.


    А потім з’явилася ще одна легенда.


    Набагато відоміша.


    Нібито перед арештом Полуботок відправив до Англії величезний скарб — сотні тисяч золотих монет.


    І залишив заповіт:


    повернути цей скарб лише тоді, коли Україна стане вільною державою.


    Минали десятиліття.


    Минали століття.


    Змінювалися імперії.


    А легенда жила.


    У XIX столітті про золото Полуботка говорили в Російській імперії.


    У XX столітті його шукали радянські чиновники.


    Після відновлення незалежності України історію згадали знову.


    Чи існувало те золото насправді?


    Ніхто не знає.


    Можливо, це лише красива легенда.


    Але є річ, яка не потребує доказів.


    Павло Полуботок справді віддав життя за право України самій вирішувати власну долю.


    І через триста років ми пам’ятаємо не імператорських чиновників, які його ув’язнили.


    Ми пам’ятаємо ім’я в’язня.


    Бо саме такі люди залишаються в історії.

    Кажуть, коли Павло Полуботок помирав у камері Петропавлівської фортеці, Петро І прийшов подивитися на свого в’язня.Перед ним лежав не переможений заколотник, не злочинець і не бунтар.Перед ним лежав останній керманич України, який наважився сказати імператорові «ні».Легенда стверджує, що тоді Полуботок промовив:— Скоро і Петро, і Павло стануть перед Божим судом.Правда це чи ні, історики сперечаються досі.Але дивовижно інше.Через кілька тижнів після смерті Полуботка помер і сам Петро І.Так народилася одна з найвідоміших легенд української історії.Павло Полуботок зовсім не був романтичним повстанцем.Навпаки.Він належав до найзаможніших і найвпливовіших родів Гетьманщини. Був чернігівським полковником, мав величезні маєтності, тисячі підданих і міг спокійно прожити життя заможного аристократа.Більше того — під час виступу Івана Мазепи він залишився на боці Петра І.Здавалося, його кар’єра тільки починалася.Але чим ближче Полуботок бачив справжню політику імперії, тим більше розумів: Москва не збирається поважати права України.Після смерті гетьмана Івана Скоропадського в 1722 році саме Полуботок став наказним гетьманом.І побачив, як одна за одною зникають українські вольності.Петро І створив Малоросійську колегію, яка перебрала владу над Гетьманщиною.Українських урядовців відсували.Українські суди обмежували.Українське самоврядування згортали.І тоді Полуботок зробив те, на що мало хто наважувався.Він почав писати цареві листи.Не прохання.Не покірні чолобитні.А вимоги.Вимоги повернути Україні її права, дозволити обрати гетьмана і припинити свавілля російських чиновників.Для Петербурга це було майже викликом.Імператори не люблять тих, хто нагадує їм про обіцянки.У 1723 році Полуботка викликали до Петербурга.Він ще не знав, що більше ніколи не побачить Україну.Його заарештували разом із соратниками та кинули до Петропавлівської фортеці.Там він провів останні місяці життя.Без суду.Без вироку.Без надії на звільнення.18 грудня 1724 року Павло Полуботок помер у в’язниці.Йому було близько 64 років.А потім з’явилася ще одна легенда.Набагато відоміша.Нібито перед арештом Полуботок відправив до Англії величезний скарб — сотні тисяч золотих монет.І залишив заповіт:повернути цей скарб лише тоді, коли Україна стане вільною державою.Минали десятиліття.Минали століття.Змінювалися імперії.А легенда жила.У XIX столітті про золото Полуботка говорили в Російській імперії.У XX столітті його шукали радянські чиновники.Після відновлення незалежності України історію згадали знову.Чи існувало те золото насправді?Ніхто не знає.Можливо, це лише красива легенда.Але є річ, яка не потребує доказів.Павло Полуботок справді віддав життя за право України самій вирішувати власну долю.І через триста років ми пам’ятаємо не імператорських чиновників, які його ув’язнили.Ми пам’ятаємо ім’я в’язня.Бо саме такі люди залишаються в історії.
    571views
  • #new_ukrainian_music #українська_музика
    #що_послухати #для_настрою
    Shumei - Ти занадто красива (2026)
    https://www.youtube.com/watch?v=tjtRSMbaXog
    #new_ukrainian_music #українська_музика #що_послухати #для_настрою Shumei - Ти занадто красива (2026) https://www.youtube.com/watch?v=tjtRSMbaXog
    253views
  • 🇨🇦❤️❤️🇨🇦 Неймовірно красива постановка, ніжні слова та музика охоплюють усе. ❤️Цифрове мистецтво втілило все в життя ❤️
    🇨🇦❤️❤️🇨🇦 Неймовірно красива постановка, ніжні слова та музика охоплюють усе. ❤️Цифрове мистецтво втілило все в життя ❤️
    367views 4Plays
  • Кружки з керамічними ложками з вашим принтом — стиль і практичність в одному ☕

    Хочеш унікальну кружку, яка не тільки красива, а ще й зручною? 😍
    Ми створюємо кружки з керамічними ложками з будь-яким дизайном — фото, логотип або напис

    ✨ Яскравий друк, який не стирається
    🥄 Ложка завжди під рукою
    🎁 Ідеально для подарунка або бренду

    Заходь на https://www.printsalon.ua/#41119 та замовляй речі, які говоритимуть за тебе.

    #ДрукНаОдязі #ОдягЗПринтом #ФутболкаЗПринтом #СтвориСвійДизайн #ПатриотичнийОдяг #УкраїнськийБренд #ПринтНаЗамовлення #ШопінгОнлайн #ДрукНаОдязі #УкраїнськийШопінг #СвійДизайн #ЗамовОнлайн #Одяг #Футболка #подарунок #шопінг
    Кружки з керамічними ложками з вашим принтом — стиль і практичність в одному ☕ Хочеш унікальну кружку, яка не тільки красива, а ще й зручною? 😍 Ми створюємо кружки з керамічними ложками з будь-яким дизайном — фото, логотип або напис ✨ Яскравий друк, який не стирається 🥄 Ложка завжди під рукою 🎁 Ідеально для подарунка або бренду Заходь на https://www.printsalon.ua/#41119 та замовляй речі, які говоритимуть за тебе. #ДрукНаОдязі #ОдягЗПринтом #ФутболкаЗПринтом #СтвориСвійДизайн #ПатриотичнийОдяг #УкраїнськийБренд #ПринтНаЗамовлення #ШопінгОнлайн #ДрукНаОдязі #УкраїнськийШопінг #СвійДизайн #ЗамовОнлайн #Одяг #Футболка #подарунок #шопінг
    2Kviews 10Plays
  • Те, що починалося як добровільна жертва, поступово перетворюється на внутрішній конфлікт

    Я теж колись вірив у просту формулу: держава — це щось велике і важливе, а я — маленький, але можу віддати себе, щоб вона стояла міцно. Це звучало правильно. Майже як обов’язок, який не потребує пояснень.
    Коли я підписувався під цим вибором, я не думав про державу як про щось холодне. Для мене це були вулиці, де я виріс, голоси людей, яких знаю, запах дому після дощу. Я думав: якщо я не піду — це все може зникнути.
    І перший час це тримало. Думка, що ти — частина чогось більшого, дає сили. Вона навіть заглушає страх.

    Але з часом “держава” почала змінювати форму.

    В окопі вона вже не виглядала як прапор чи гімн. Вона ставала наказами, які не завжди мали сенс. Вона була паперами, через які хтось отримував усе, а хтось — нічого. Вона була обличчями людей далеко звідси, які говорили правильні слова, але не відчували того, що відбувається тут.
    І тоді вперше з’явилася думка: “Я віддав себе… але кому саме?”

    Це небезпечне питання.

    Бо якщо не знайти на нього чесної відповіді, починаєш злитися. Не одразу — повільно, тихо. Коли бачиш несправедливість. Коли розумієш, що твою жертву можуть використати не так, як ти уявляв. Коли відчуваєш, що для когось це просто цифри.
    І тоді виникає спокуса сказати: “Я зробив це для них — і вони цього не варті”.
    Оце і є той момент, коли самопожертва перетворюється на ненависть.

    Згадується один момент.

    Обстріл почався раптово. Я ще тоді молився. Автоматично, майже не думаючи: “Отче наш…”
    Я повторював швидше, — ніби від цього щось зміниться.

    Не змінилося.

    В якийсь момент я зрозумів, що не чую себе. Що молитва не тримає, не заспокоює. Вона просто є — як звук серед інших звуків. І тоді стало ще страшніше. Бо якщо це не допомагає — то що тоді взагалі може?
    І раптом, сам не знаю звідки, в голові з’явилася проста фраза: “Україна всередині мене”.
    Я не вимовив її вголос одразу. Ніби перевіряв. Потім ще раз подумав: “Україна всередині мене”.
    І раптом стало тихіше. Не зовні — там усе так само гриміло. А всередині. Наче я перестав чекати, що щось прийде ззовні й врятує. Наче опора перемістилась кудись глибше.
    Я почав повторювати це, як до того молитву. Повільніше. Впертіше. “Україна всередині мене”. “Україна всередині мене”.
    І кожного разу це звучало не як прохання, а як твердження. Як щось, що вже є і не залежить від того, що зараз відбувається навколо.
    Тоді це спрацювало.
    Я витримав той обстріл, тримаючись за цю фразу, як за щось єдине стабільне в усьому хаосі.
    Але це було давно.
    Зараз я іноді згадую той момент — і дивуюсь, наскільки щиро я тоді в це вірив. Наскільки просто все було: є страх — є слова, які його перемагають.
    Тепер усе складніше.
    Ті слова залишились десь там, у тому окопі, разом із тим мною, який ще шукав опору в простих відповідях. Я більше не повторюю їх. Не тому що вони були неправдиві — а тому що я вже не той, хто може так само в них вірити.
    Зараз я мовчу.
    І, можливо, це чесніше.

    Я зробив помилку ще на початку. Я змішав державу з людьми, яких люблю, і з тими, хто приймає рішення. Зліпив усе в одне — і вирішив, що жертвую “за всіх”.

    Але “всі” — це ніхто конкретно.

    Держава — це не одна людина і не одна правда. У ній є різне. І хороше, і погане. І якщо ти віддаєш себе їй як чомусь єдиному й ідеальному — рано чи пізно реальність розіб’є це уявлення.

    І тоді болить.

    Тому я змінив для себе формулу.

    Це не така красива історія. В ній менше пафосу.
    Але в ній немає ненависті.
    Бо коли ти чітко знаєш, за що саме стоїш — ти не віддаєш себе в абстракцію, яка потім може зрадити твої очікування.

    Ти просто робиш свій вибір.

    І несеш його — без рахунків, які потім хочеться виставити.
    Те, що починалося як добровільна жертва, поступово перетворюється на внутрішній конфлікт Я теж колись вірив у просту формулу: держава — це щось велике і важливе, а я — маленький, але можу віддати себе, щоб вона стояла міцно. Це звучало правильно. Майже як обов’язок, який не потребує пояснень. Коли я підписувався під цим вибором, я не думав про державу як про щось холодне. Для мене це були вулиці, де я виріс, голоси людей, яких знаю, запах дому після дощу. Я думав: якщо я не піду — це все може зникнути. І перший час це тримало. Думка, що ти — частина чогось більшого, дає сили. Вона навіть заглушає страх. Але з часом “держава” почала змінювати форму. В окопі вона вже не виглядала як прапор чи гімн. Вона ставала наказами, які не завжди мали сенс. Вона була паперами, через які хтось отримував усе, а хтось — нічого. Вона була обличчями людей далеко звідси, які говорили правильні слова, але не відчували того, що відбувається тут. І тоді вперше з’явилася думка: “Я віддав себе… але кому саме?” Це небезпечне питання. Бо якщо не знайти на нього чесної відповіді, починаєш злитися. Не одразу — повільно, тихо. Коли бачиш несправедливість. Коли розумієш, що твою жертву можуть використати не так, як ти уявляв. Коли відчуваєш, що для когось це просто цифри. І тоді виникає спокуса сказати: “Я зробив це для них — і вони цього не варті”. Оце і є той момент, коли самопожертва перетворюється на ненависть. Згадується один момент. Обстріл почався раптово. Я ще тоді молився. Автоматично, майже не думаючи: “Отче наш…” Я повторював швидше, — ніби від цього щось зміниться. Не змінилося. В якийсь момент я зрозумів, що не чую себе. Що молитва не тримає, не заспокоює. Вона просто є — як звук серед інших звуків. І тоді стало ще страшніше. Бо якщо це не допомагає — то що тоді взагалі може? І раптом, сам не знаю звідки, в голові з’явилася проста фраза: “Україна всередині мене”. Я не вимовив її вголос одразу. Ніби перевіряв. Потім ще раз подумав: “Україна всередині мене”. І раптом стало тихіше. Не зовні — там усе так само гриміло. А всередині. Наче я перестав чекати, що щось прийде ззовні й врятує. Наче опора перемістилась кудись глибше. Я почав повторювати це, як до того молитву. Повільніше. Впертіше. “Україна всередині мене”. “Україна всередині мене”. І кожного разу це звучало не як прохання, а як твердження. Як щось, що вже є і не залежить від того, що зараз відбувається навколо. Тоді це спрацювало. Я витримав той обстріл, тримаючись за цю фразу, як за щось єдине стабільне в усьому хаосі. Але це було давно. Зараз я іноді згадую той момент — і дивуюсь, наскільки щиро я тоді в це вірив. Наскільки просто все було: є страх — є слова, які його перемагають. Тепер усе складніше. Ті слова залишились десь там, у тому окопі, разом із тим мною, який ще шукав опору в простих відповідях. Я більше не повторюю їх. Не тому що вони були неправдиві — а тому що я вже не той, хто може так само в них вірити. Зараз я мовчу. І, можливо, це чесніше. Я зробив помилку ще на початку. Я змішав державу з людьми, яких люблю, і з тими, хто приймає рішення. Зліпив усе в одне — і вирішив, що жертвую “за всіх”. Але “всі” — це ніхто конкретно. Держава — це не одна людина і не одна правда. У ній є різне. І хороше, і погане. І якщо ти віддаєш себе їй як чомусь єдиному й ідеальному — рано чи пізно реальність розіб’є це уявлення. І тоді болить. Тому я змінив для себе формулу. Це не така красива історія. В ній менше пафосу. Але в ній немає ненависті. Бо коли ти чітко знаєш, за що саме стоїш — ти не віддаєш себе в абстракцію, яка потім може зрадити твої очікування. Ти просто робиш свій вибір. І несеш його — без рахунків, які потім хочеться виставити.
    1Kviews
  • ❗КУПУЙТЕ ЗАРАЗ✅✅✅

    🏷️2250 грн ✅✅✅


    ✔️Вносите мінімальну передоплату і взуття їде до Вас на примірку✅

    ✔️Доставка 1-2 дні ✅


    ✔️Не забудьте підписатися на мене, щоб не пропустити новинки сезону ✅

    Мега крута новинка 2026 😍
    Красива палітра кольорів.
    Підвищена підошва, невагомі та неймовірно зручні. Виконані з натуральних матеріалів нашими українськими майстрами.

    Арт. 5834 чорний лак
    Арт. 5835 чорна шкіра
    Арт. 5836 чорна замша
    Арт. 5837 шоколад шкіра
    Арт. 5838 шоколад замша
    Арт. 5839 червона замша
    Арт. 5840 руда замша
    Арт. 5841 коричневий
    Арт. 5842 молочна шкіра
    Арт. 5843 пісок замша

    Натуральна шкіра/замша
    Виробництво Україна

    Розмірна сітка:
    36-23.5
    37-24
    38-24.5
    39-25
    40-25.5

    🥰 ПІДПИСУЙТЕСЬ ✅✅✅
    ❗КУПУЙТЕ ЗАРАЗ✅✅✅ 🏷️2250 грн ✅✅✅ ✔️Вносите мінімальну передоплату і взуття їде до Вас на примірку✅ ✔️Доставка 1-2 дні ✅ ✔️Не забудьте підписатися на мене, щоб не пропустити новинки сезону ✅ Мега крута новинка 2026 😍 Красива палітра кольорів. Підвищена підошва, невагомі та неймовірно зручні. Виконані з натуральних матеріалів нашими українськими майстрами. Арт. 5834 чорний лак Арт. 5835 чорна шкіра Арт. 5836 чорна замша Арт. 5837 шоколад шкіра Арт. 5838 шоколад замша Арт. 5839 червона замша Арт. 5840 руда замша Арт. 5841 коричневий Арт. 5842 молочна шкіра Арт. 5843 пісок замша Натуральна шкіра/замша Виробництво Україна Розмірна сітка: 36-23.5 37-24 38-24.5 39-25 40-25.5 🥰 ПІДПИСУЙТЕСЬ ✅✅✅
    617views
  • Жена на "троечку"
    Олечка была невероятно красивой. Такая красивая, что даже голуби, увидев ее курящей на балконе, застывали в воздухе и забывали как летать и гадить.
    Застынет такой. И висит. Любуется.
    И умная была тоже..
    Врач-стоматолог весьма перспективный и неплохо зарабатывающий. Что немаловажно и тоже вызывает уважение у голубей.
    Когда Олечка в белом недлинном халатике шла по коридору своей клиники, у всех пациентов мужского пола (пусть они сперва пришли в урологию) зубы начинали болеть и требовать немедленной починки.
    У пациенток зубы тоже начинали болеть. Но от зависти.
    Однако после близкого или относительно близкого знакомства с Олечкой, у всех на Олечку случался импринтинг, любовь и уважение. Поскольку человеком она была открытым, веселым и по-настоящему добрым.
    Очень, очень хороша была Олечка.
    ***

    Она к своим двадцати пяти годам была уже пять лет как замужем. Всем тогда полагалось замуж, чем раньше тем лучше. Олечка волей судьбы и родителей тоже оскоромилась и вышла.
    Муж Андрей был среднего качества, но не самый худший из возможных… Но… Но только характер у Андрюхи был говняный. Вот не просто унылоговняный, а злобноуныложелчноговняный характер, из тех, которые часто выдаются в нагрузку к маленькому росту, маленькому пенису и слабой потенции.
    Само собой, такое сокровище, как Олечка он не мог не ценить. И, понятно, что ценил он его в рамках своего унылозлобноговняного дискурса.
    — Как я выгляжу? — спрашивала Олечка утром. (Все женщины зачем-то делают это, как будто им не все равно).
    — На троечку, как всегда. Смирись уже с тем, что ты страшненькая, — отвечал, сцепив ротик в морщинистую попочку, муж. И отворачивался. И требовал подать еще блинов и кофе с молоком.
    — У меня вчера был такой сложный случай, так вот я…
    — Мне не интересно. Лучше поди ребенка в школу собери. И еще кофе. — Морщинистая попочка становилась еще морщинистее.
    — А пошли вечером к Петровым. Там попоем, посидим, поболтаем.
    — Нечего там делать у твоих Петровых. Дураки… Мы к ним ходим, а они только и думают как нас нае*ать.
    — Петровы? Им-то зачем? Они вроде как…
    — Все хотят всех нае*ать. Ты просто глупая. Жизни не знаешь.

    Андрюша был из тех, кого все всегда хотят нае*ать. А если не нае*ать, то использовать. А не использовать, так подставить. А не подставить, так посмеяться…
    В общем, Андрюша был такой человек, который родился в ночь с понедельника на понедельник, причем оба понедельника были пятницей тринадцатого. Когда он родился, акушерка назвала его неведомой зверушкой, закатала в бочку, бочку кинула в море…

    Там он в этой бочке и жил до своих тридцати лет. Из бочки гундося, что мир — говно, люди-твари, а Олечка уродина, дура и никому кроме него- Андрюхи не нужна. И что, женившись на Олечке, Андрюха спас ее от одиночества, панели, тюрьмы, сумы, психушки и прозябания…
    Да что я? Мы такое все знаем…
    Но «все так живут». Поэтому Олечка, в очередной раз выслушав то, какая она бесполезная дура, шла на балкон курить и не замечала ни застывших в восхищении голубей, ни своего красного диплома, ни того, что она уже давно обошла Андрюшу по карьерной лестнице и по зарплате… кстати.

    Любовь така любовь.
    Так бы и жила бы Олечка, возможно в какой-то момент сдавшись и поверив в свою «троечку» и став «троечкой», и перейдя, как настаивал Андрюша, в поликлинику ближе к дому простым врачом… А то и уволилась бы, потому что Андрюша сетовал, что ребенок брошен, дома грязь и ужины не достаточно свежи и калорийны.
    Но Бог все же любит нас (или это голуби не вынесли несправедливости и нажаловались кому надо). И в клинику, где Олечка работала, приехала делегация врачей из Италии делиться опытом и все такое.
    И ах нет… Читатель ждет уж рифмы адюльтер. А там просто был итальянский дедушка-профессор, который конечно же в Олечку влюбился, но больше как в специалиста… и позвал ее на практику в город Триест. На полгодика.
    — Нет! Нет! Никогда! — визжал Андрюша и швырял чашки в стену. — Ты что шлюха? Да ты там только для этого нужна? ТЫ что думаешь тебя всерьез берут за твои мозги… у Тебя их нету! Тебя берут туда, чтобы вые*ать. Потому что баба ты видная…
    — Погоди! — не поняла Олечка. — Как это «видная»? Ты ж говорил всегда, что страшненькая.
    — Это я так говорил, чтоб ты не мнила там о себе. А так, тебя ж только за твою внешность и держат. Врач-то ты так себе. Дура потому что.

    Вот тут Олечку и перемкнуло.
    Собрала она вещи, ребенка и сперва к маме, а потом в город Триест.
    Когда вернулась, Андрюша был тише воды -ниже травы. Но как раз там в Триесте и случилось то, чего так давно уже ждет читатель. Совсем с другим человеком. И без продолжения.

    Но Олечка вдруг увидела, что член может быть и побольше, секс поинтереснее, а с утра можно попросить кофе с молоком и блинчиков в постель и услышать «Какая же ты красивая… умная… самая лучшая… и пойдем вечером танцевать и пить вино… «.
    А что? Так можно было?

    С Андрюшенькой они расстались. Андрюшенька через полгода обзавелся очередной «олечкой», тоже, кстати, очень красивой и умной. Но нашей Олечке это было уже не интересно. У нее была своя жизнь, в которой она была «на отлично».
    А во всем виноваты кто? Голуби…
    Зы. Я это к тому, что если какой-нибудь андрюшенька говорит вам, что вы «На троечку» — сам он на троечку. Лопаткой по башке, зарыть на грядке и забыть…

    © Ляля Брынза
    Жена на "троечку" Олечка была невероятно красивой. Такая красивая, что даже голуби, увидев ее курящей на балконе, застывали в воздухе и забывали как летать и гадить. Застынет такой. И висит. Любуется. И умная была тоже.. Врач-стоматолог весьма перспективный и неплохо зарабатывающий. Что немаловажно и тоже вызывает уважение у голубей. Когда Олечка в белом недлинном халатике шла по коридору своей клиники, у всех пациентов мужского пола (пусть они сперва пришли в урологию) зубы начинали болеть и требовать немедленной починки. У пациенток зубы тоже начинали болеть. Но от зависти. Однако после близкого или относительно близкого знакомства с Олечкой, у всех на Олечку случался импринтинг, любовь и уважение. Поскольку человеком она была открытым, веселым и по-настоящему добрым. Очень, очень хороша была Олечка. *** Она к своим двадцати пяти годам была уже пять лет как замужем. Всем тогда полагалось замуж, чем раньше тем лучше. Олечка волей судьбы и родителей тоже оскоромилась и вышла. Муж Андрей был среднего качества, но не самый худший из возможных… Но… Но только характер у Андрюхи был говняный. Вот не просто унылоговняный, а злобноуныложелчноговняный характер, из тех, которые часто выдаются в нагрузку к маленькому росту, маленькому пенису и слабой потенции. Само собой, такое сокровище, как Олечка он не мог не ценить. И, понятно, что ценил он его в рамках своего унылозлобноговняного дискурса. — Как я выгляжу? — спрашивала Олечка утром. (Все женщины зачем-то делают это, как будто им не все равно). — На троечку, как всегда. Смирись уже с тем, что ты страшненькая, — отвечал, сцепив ротик в морщинистую попочку, муж. И отворачивался. И требовал подать еще блинов и кофе с молоком. — У меня вчера был такой сложный случай, так вот я… — Мне не интересно. Лучше поди ребенка в школу собери. И еще кофе. — Морщинистая попочка становилась еще морщинистее. — А пошли вечером к Петровым. Там попоем, посидим, поболтаем. — Нечего там делать у твоих Петровых. Дураки… Мы к ним ходим, а они только и думают как нас нае*ать. — Петровы? Им-то зачем? Они вроде как… — Все хотят всех нае*ать. Ты просто глупая. Жизни не знаешь. Андрюша был из тех, кого все всегда хотят нае*ать. А если не нае*ать, то использовать. А не использовать, так подставить. А не подставить, так посмеяться… В общем, Андрюша был такой человек, который родился в ночь с понедельника на понедельник, причем оба понедельника были пятницей тринадцатого. Когда он родился, акушерка назвала его неведомой зверушкой, закатала в бочку, бочку кинула в море… Там он в этой бочке и жил до своих тридцати лет. Из бочки гундося, что мир — говно, люди-твари, а Олечка уродина, дура и никому кроме него- Андрюхи не нужна. И что, женившись на Олечке, Андрюха спас ее от одиночества, панели, тюрьмы, сумы, психушки и прозябания… Да что я? Мы такое все знаем… Но «все так живут». Поэтому Олечка, в очередной раз выслушав то, какая она бесполезная дура, шла на балкон курить и не замечала ни застывших в восхищении голубей, ни своего красного диплома, ни того, что она уже давно обошла Андрюшу по карьерной лестнице и по зарплате… кстати. Любовь така любовь. Так бы и жила бы Олечка, возможно в какой-то момент сдавшись и поверив в свою «троечку» и став «троечкой», и перейдя, как настаивал Андрюша, в поликлинику ближе к дому простым врачом… А то и уволилась бы, потому что Андрюша сетовал, что ребенок брошен, дома грязь и ужины не достаточно свежи и калорийны. Но Бог все же любит нас (или это голуби не вынесли несправедливости и нажаловались кому надо). И в клинику, где Олечка работала, приехала делегация врачей из Италии делиться опытом и все такое. И ах нет… Читатель ждет уж рифмы адюльтер. А там просто был итальянский дедушка-профессор, который конечно же в Олечку влюбился, но больше как в специалиста… и позвал ее на практику в город Триест. На полгодика. — Нет! Нет! Никогда! — визжал Андрюша и швырял чашки в стену. — Ты что шлюха? Да ты там только для этого нужна? ТЫ что думаешь тебя всерьез берут за твои мозги… у Тебя их нету! Тебя берут туда, чтобы вые*ать. Потому что баба ты видная… — Погоди! — не поняла Олечка. — Как это «видная»? Ты ж говорил всегда, что страшненькая. — Это я так говорил, чтоб ты не мнила там о себе. А так, тебя ж только за твою внешность и держат. Врач-то ты так себе. Дура потому что. Вот тут Олечку и перемкнуло. Собрала она вещи, ребенка и сперва к маме, а потом в город Триест. Когда вернулась, Андрюша был тише воды -ниже травы. Но как раз там в Триесте и случилось то, чего так давно уже ждет читатель. Совсем с другим человеком. И без продолжения. Но Олечка вдруг увидела, что член может быть и побольше, секс поинтереснее, а с утра можно попросить кофе с молоком и блинчиков в постель и услышать «Какая же ты красивая… умная… самая лучшая… и пойдем вечером танцевать и пить вино… «. А что? Так можно было? С Андрюшенькой они расстались. Андрюшенька через полгода обзавелся очередной «олечкой», тоже, кстати, очень красивой и умной. Но нашей Олечке это было уже не интересно. У нее была своя жизнь, в которой она была «на отлично». А во всем виноваты кто? Голуби… Зы. Я это к тому, что если какой-нибудь андрюшенька говорит вам, что вы «На троечку» — сам он на троечку. Лопаткой по башке, зарыть на грядке и забыть… © Ляля Брынза
    1Kviews
More Results