Українська
English
Спочатку, як відомо, була суцільна порожнеча.
Проєкт виглядав незавершеним, тому Господь подивився на це діло й мовив: "Треба щось робити".
За кілька днів з’явилися небо, хмари, густі ліси та безкрайній степ. Краса неймовірна. Але Творцю здалося, що в цьому едемі якось занадто тихо — ніхто не обговорює погоду і не бідкається на владу.
Тоді Він створив першого українця.
Чоловік відкрив очі, подивився на дикі краєвиди, почухав потилицю і замість компліментів Творцю діловито запитав:
— Добре, звісно... Але город де?
Довелося терміново виділяти під це діло чорнозем. Українець часу не гаяв: засадив картоплю, буряк, цибулю, помідори, а три гектари залишив під загадкове "про запас'. Поглянув на роботу й зітхнув: "От тепер уже можна жити".
Проте Творець знав: чоловікові самому бути недобре. Так з’явилася жінка. Вона критично оглянула свіжостворений всесвіт, хмикнула й констатувала:
— Гарно... Але хата крива.
У той же день усесвіт зазнав першої генеральної реконструкції: стріху перекрили, піч побілили, подвір’я підмели, а вздовж тину вишикувалися мальви. Господь усміхнувся — виявляється, порядок теж може бути маленьким дивом.
Звісно, не обходилося без випробувань. Господь дав людям дощ. Три дні вони раділи, на четвертий почали бурчати: "Ну вже досить, гниє ж усе!". Тоді Він послав сонце. За три дні вони знову нарікали: "Уже занадто, усе горить!".
— Воістину, — зітхнув Творець, — нелегка справа — догодити людям.
Але справжні веселощі почалися, коли Господь вирішив: «Дарую вам сусідів, аби не були ви самотні».
Нові мешканці оселилися поруч і одразу розгорнули таку агентурну мережу, якій позаздрили б усі спецслужби світу. Ще до сходу сонця вони з точністю до хвилини знали:
Хто вже прокинувся, а хто "спить, як пан";
Що саме сусід закопав у кутку городу;
І головне — чому вчора у хаті навпроти світилося допізна (версії варіювалися від «рахують мільйони» до "читають таємні знаки").
Бачачи це, Господь створив тин. Не для сварок, ні! А для того, щоб їм було на що спертися ліктями під час вечірнього симпозіуму. Щовечора біля тину вирішувалися долі галактики, обговорювалися діти й те, що «колись усе було трохи інакше».
Щоб полегшити людям життя, Бог дав їм пісню. Янголи на небесах тільки крилами розводили:
— Господи, вони ж щойно відпахали дванадцять годин на сонці! Чому вони співають, а не лежать без почуттів?
— Бо хто співає разом, — посміхався Творець, — той уже не сам.
Минали літа. Народ розмножувався, картоплі ставало більше, і настав час обрати старшого. Зібралася велика рада.
Це був тріумф демократії: кожен присутній точно знав, як керувати державою. Особливо голосно кричав той, кого взагалі ніхто ні про що не питав. Рада тривала до глибокої ночі, після чого всі стомлено розійшлися по хатах, ухваливши доленосне рішення: "зібратися ще раз".
Господь подивився на це й подумав: "Довго радяться. Але коли прийде година діла — зроблять за п'ять хвилин".
З таймінгом теж виникли нюанси. Бог створив годинник, щоб люди берегли час. Але українці виявилися хитрішими: вони почали дивитися на нього щохвилини, бідкаючись, що нічого не встигають, і примудрялися губити самі миті життя в гонитві за планом.
А щодо навчання на помилках? Це став національний вид спорту. Наступивши на одні й ті самі граблі тричі, українець гордо піднімав голову і казав: "Треба було ще тоді мене послухати!".
На сьомий день Господь вирішив нарешті відпочити. Він заварив собі чаю, підготував хмаринку зручнішу, аж раптом знизу донісся стук сокири та гучні крики.
— Господи! — звернулися люди до неба. — Ми тут подумали... А може, ще криницю викопаємо? До обіду трохи попрацюємо, а там уже відпочинемо!
Творець зрозумів: спокій скасовується. Цей народ не міг просто сидіти. Навіть коли все летіло шкереберть, вони ставили на вогонь чайник і спокійно казали: "Та нічого... прорвемося".
Тоді Господь вирішив піти на хитрість і послав до них янгола з перевіркою, щоб той навчив їх порядку. Янгол спустився, поважно сів на лавці й почав роздавати інструкції: як дерева саджати (бо одні саджали для тіні, другі для плодів, а треті — щоб сусід луснув від заздрощів), як хати будувати й паркани ставити. До речі, паркани вийшли такі високі, що місцеві кури, перелітаючи до сусіда, автоматично отримували статус перелітних птахів.
Слухали янгола довго й уважно. Аж тут господар хати виніс на стіл свіжий хліб, наливку і шматок генеральського сала з проріззю. За хвилину з’явилася макітра з гарячими, щойно зліпленими варениками.
— Пригощайся, гостю придорожній, — сказали люди. — Та ми ненадовго... — скромно мовив янгол, сідаючи до столу.
Звісно ж, «ненадовго» затягнулося до другої години ночі. Янгол встиг зліпити три вареники (причому був свято переконаний, що без його ліплення вечеря б зірвалася), вивчити п'ять народних пісень і двічі посперечатися про те, чия черга косити траву біля дороги.
Коли ревізор повернувся на небо, вигляд він мав трохи пом'ятий, але щасливий.
— Ну що? — запитав Господь. — Навів порядок? Навчив їх не сваритися і не давати порад без дозволу?
Янгол зітхнув, погладив живіт і відповів:
— Господи, вони непереможні. Вони сваряться так, наче запрошують на вечерю. Вони дають поради навіть вітру. Але коли я йшов, вони годину тримали мене біля хвіртки, сунули в торбу пиріжки й сказали, що без мене село пропаде. Воістину, у них міцні стіни, але абсолютно відкриті серця.
Поглянув тоді Господь на землю крізь віки. Побачив міста великі, золоті поля, що хвилювалися, мов море, і своїх дивних, галасливих, але таких рідних людей.
Вони все так же поспішали, губили окуляри на власному лобі, будували триметрові паркани, але в хвилину скрути віддавали останню сорочку абсолютно незнайомій людині.
Зійшлися янголи навколо престолу й тихо запитали:
— Господи, Ти дав їм стільки всього: і пісню, і сміх, і мову багату, і навіть сало з варениками. А коли ж настане час, що в них усе буде ідеально? Коли закінчаться всі суперечки біля тину?
Господь посміхнувся, дивлячись, як на землі у вікнах маленьких хат спалахують вечірні вогники, схожі на зорі.
— Усе буде добре тоді, — відповів Творець, — коли вони перестануть чекати, що хтось інший зробить це замість них. Я створив цей світ і дав їм усе необхідне. А от людяність у ньому — це вже їхня щоденна робота.
І благословив Господь українську землю: і працю важку, і пісню дзвінку, і хліб на столі, і той самий гучний сміх, який рятує від будь-якої темряви.
І був вечір. І був ранок. А день цей триває і донині. Люди все так же виходять з гостей, по дві години прощаються біля хвіртки, а потім повертаються до хати, ставлять чайник і кажуть: "Ну що, почнемо?".
І з цих простих слів щодня починається новий усесвіт.
Проєкт виглядав незавершеним, тому Господь подивився на це діло й мовив: "Треба щось робити".
За кілька днів з’явилися небо, хмари, густі ліси та безкрайній степ. Краса неймовірна. Але Творцю здалося, що в цьому едемі якось занадто тихо — ніхто не обговорює погоду і не бідкається на владу.
Тоді Він створив першого українця.
Чоловік відкрив очі, подивився на дикі краєвиди, почухав потилицю і замість компліментів Творцю діловито запитав:
— Добре, звісно... Але город де?
Довелося терміново виділяти під це діло чорнозем. Українець часу не гаяв: засадив картоплю, буряк, цибулю, помідори, а три гектари залишив під загадкове "про запас'. Поглянув на роботу й зітхнув: "От тепер уже можна жити".
Проте Творець знав: чоловікові самому бути недобре. Так з’явилася жінка. Вона критично оглянула свіжостворений всесвіт, хмикнула й констатувала:
— Гарно... Але хата крива.
У той же день усесвіт зазнав першої генеральної реконструкції: стріху перекрили, піч побілили, подвір’я підмели, а вздовж тину вишикувалися мальви. Господь усміхнувся — виявляється, порядок теж може бути маленьким дивом.
Звісно, не обходилося без випробувань. Господь дав людям дощ. Три дні вони раділи, на четвертий почали бурчати: "Ну вже досить, гниє ж усе!". Тоді Він послав сонце. За три дні вони знову нарікали: "Уже занадто, усе горить!".
— Воістину, — зітхнув Творець, — нелегка справа — догодити людям.
Але справжні веселощі почалися, коли Господь вирішив: «Дарую вам сусідів, аби не були ви самотні».
Нові мешканці оселилися поруч і одразу розгорнули таку агентурну мережу, якій позаздрили б усі спецслужби світу. Ще до сходу сонця вони з точністю до хвилини знали:
Хто вже прокинувся, а хто "спить, як пан";
Що саме сусід закопав у кутку городу;
І головне — чому вчора у хаті навпроти світилося допізна (версії варіювалися від «рахують мільйони» до "читають таємні знаки").
Бачачи це, Господь створив тин. Не для сварок, ні! А для того, щоб їм було на що спертися ліктями під час вечірнього симпозіуму. Щовечора біля тину вирішувалися долі галактики, обговорювалися діти й те, що «колись усе було трохи інакше».
Щоб полегшити людям життя, Бог дав їм пісню. Янголи на небесах тільки крилами розводили:
— Господи, вони ж щойно відпахали дванадцять годин на сонці! Чому вони співають, а не лежать без почуттів?
— Бо хто співає разом, — посміхався Творець, — той уже не сам.
Минали літа. Народ розмножувався, картоплі ставало більше, і настав час обрати старшого. Зібралася велика рада.
Це був тріумф демократії: кожен присутній точно знав, як керувати державою. Особливо голосно кричав той, кого взагалі ніхто ні про що не питав. Рада тривала до глибокої ночі, після чого всі стомлено розійшлися по хатах, ухваливши доленосне рішення: "зібратися ще раз".
Господь подивився на це й подумав: "Довго радяться. Але коли прийде година діла — зроблять за п'ять хвилин".
З таймінгом теж виникли нюанси. Бог створив годинник, щоб люди берегли час. Але українці виявилися хитрішими: вони почали дивитися на нього щохвилини, бідкаючись, що нічого не встигають, і примудрялися губити самі миті життя в гонитві за планом.
А щодо навчання на помилках? Це став національний вид спорту. Наступивши на одні й ті самі граблі тричі, українець гордо піднімав голову і казав: "Треба було ще тоді мене послухати!".
На сьомий день Господь вирішив нарешті відпочити. Він заварив собі чаю, підготував хмаринку зручнішу, аж раптом знизу донісся стук сокири та гучні крики.
— Господи! — звернулися люди до неба. — Ми тут подумали... А може, ще криницю викопаємо? До обіду трохи попрацюємо, а там уже відпочинемо!
Творець зрозумів: спокій скасовується. Цей народ не міг просто сидіти. Навіть коли все летіло шкереберть, вони ставили на вогонь чайник і спокійно казали: "Та нічого... прорвемося".
Тоді Господь вирішив піти на хитрість і послав до них янгола з перевіркою, щоб той навчив їх порядку. Янгол спустився, поважно сів на лавці й почав роздавати інструкції: як дерева саджати (бо одні саджали для тіні, другі для плодів, а треті — щоб сусід луснув від заздрощів), як хати будувати й паркани ставити. До речі, паркани вийшли такі високі, що місцеві кури, перелітаючи до сусіда, автоматично отримували статус перелітних птахів.
Слухали янгола довго й уважно. Аж тут господар хати виніс на стіл свіжий хліб, наливку і шматок генеральського сала з проріззю. За хвилину з’явилася макітра з гарячими, щойно зліпленими варениками.
— Пригощайся, гостю придорожній, — сказали люди. — Та ми ненадовго... — скромно мовив янгол, сідаючи до столу.
Звісно ж, «ненадовго» затягнулося до другої години ночі. Янгол встиг зліпити три вареники (причому був свято переконаний, що без його ліплення вечеря б зірвалася), вивчити п'ять народних пісень і двічі посперечатися про те, чия черга косити траву біля дороги.
Коли ревізор повернувся на небо, вигляд він мав трохи пом'ятий, але щасливий.
— Ну що? — запитав Господь. — Навів порядок? Навчив їх не сваритися і не давати порад без дозволу?
Янгол зітхнув, погладив живіт і відповів:
— Господи, вони непереможні. Вони сваряться так, наче запрошують на вечерю. Вони дають поради навіть вітру. Але коли я йшов, вони годину тримали мене біля хвіртки, сунули в торбу пиріжки й сказали, що без мене село пропаде. Воістину, у них міцні стіни, але абсолютно відкриті серця.
Поглянув тоді Господь на землю крізь віки. Побачив міста великі, золоті поля, що хвилювалися, мов море, і своїх дивних, галасливих, але таких рідних людей.
Вони все так же поспішали, губили окуляри на власному лобі, будували триметрові паркани, але в хвилину скрути віддавали останню сорочку абсолютно незнайомій людині.
Зійшлися янголи навколо престолу й тихо запитали:
— Господи, Ти дав їм стільки всього: і пісню, і сміх, і мову багату, і навіть сало з варениками. А коли ж настане час, що в них усе буде ідеально? Коли закінчаться всі суперечки біля тину?
Господь посміхнувся, дивлячись, як на землі у вікнах маленьких хат спалахують вечірні вогники, схожі на зорі.
— Усе буде добре тоді, — відповів Творець, — коли вони перестануть чекати, що хтось інший зробить це замість них. Я створив цей світ і дав їм усе необхідне. А от людяність у ньому — це вже їхня щоденна робота.
І благословив Господь українську землю: і працю важку, і пісню дзвінку, і хліб на столі, і той самий гучний сміх, який рятує від будь-якої темряви.
І був вечір. І був ранок. А день цей триває і донині. Люди все так же виходять з гостей, по дві години прощаються біля хвіртки, а потім повертаються до хати, ставлять чайник і кажуть: "Ну що, почнемо?".
І з цих простих слів щодня починається новий усесвіт.
Спочатку, як відомо, була суцільна порожнеча. Проєкт виглядав незавершеним, тому Господь подивився на це діло й мовив: "Треба щось робити". За кілька днів з’явилися небо, хмари, густі ліси та безкрайній степ. Краса неймовірна. Але Творцю здалося, що в цьому едемі якось занадто тихо — ніхто не обговорює погоду і не бідкається на владу.Тоді Він створив першого українця.Чоловік відкрив очі, подивився на дикі краєвиди, почухав потилицю і замість компліментів Творцю діловито запитав:— Добре, звісно... Але город де?Довелося терміново виділяти під це діло чорнозем. Українець часу не гаяв: засадив картоплю, буряк, цибулю, помідори, а три гектари залишив під загадкове "про запас'. Поглянув на роботу й зітхнув: "От тепер уже можна жити".Проте Творець знав: чоловікові самому бути недобре. Так з’явилася жінка. Вона критично оглянула свіжостворений всесвіт, хмикнула й констатувала:— Гарно... Але хата крива.У той же день усесвіт зазнав першої генеральної реконструкції: стріху перекрили, піч побілили, подвір’я підмели, а вздовж тину вишикувалися мальви. Господь усміхнувся — виявляється, порядок теж може бути маленьким дивом.Звісно, не обходилося без випробувань. Господь дав людям дощ. Три дні вони раділи, на четвертий почали бурчати: "Ну вже досить, гниє ж усе!". Тоді Він послав сонце. За три дні вони знову нарікали: "Уже занадто, усе горить!".— Воістину, — зітхнув Творець, — нелегка справа — догодити людям.Але справжні веселощі почалися, коли Господь вирішив: «Дарую вам сусідів, аби не були ви самотні».Нові мешканці оселилися поруч і одразу розгорнули таку агентурну мережу, якій позаздрили б усі спецслужби світу. Ще до сходу сонця вони з точністю до хвилини знали: Хто вже прокинувся, а хто "спить, як пан"; Що саме сусід закопав у кутку городу; І головне — чому вчора у хаті навпроти світилося допізна (версії варіювалися від «рахують мільйони» до "читають таємні знаки").Бачачи це, Господь створив тин. Не для сварок, ні! А для того, щоб їм було на що спертися ліктями під час вечірнього симпозіуму. Щовечора біля тину вирішувалися долі галактики, обговорювалися діти й те, що «колись усе було трохи інакше».Щоб полегшити людям життя, Бог дав їм пісню. Янголи на небесах тільки крилами розводили:— Господи, вони ж щойно відпахали дванадцять годин на сонці! Чому вони співають, а не лежать без почуттів?— Бо хто співає разом, — посміхався Творець, — той уже не сам.Минали літа. Народ розмножувався, картоплі ставало більше, і настав час обрати старшого. Зібралася велика рада.Це був тріумф демократії: кожен присутній точно знав, як керувати державою. Особливо голосно кричав той, кого взагалі ніхто ні про що не питав. Рада тривала до глибокої ночі, після чого всі стомлено розійшлися по хатах, ухваливши доленосне рішення: "зібратися ще раз".Господь подивився на це й подумав: "Довго радяться. Але коли прийде година діла — зроблять за п'ять хвилин".З таймінгом теж виникли нюанси. Бог створив годинник, щоб люди берегли час. Але українці виявилися хитрішими: вони почали дивитися на нього щохвилини, бідкаючись, що нічого не встигають, і примудрялися губити самі миті життя в гонитві за планом.А щодо навчання на помилках? Це став національний вид спорту. Наступивши на одні й ті самі граблі тричі, українець гордо піднімав голову і казав: "Треба було ще тоді мене послухати!".На сьомий день Господь вирішив нарешті відпочити. Він заварив собі чаю, підготував хмаринку зручнішу, аж раптом знизу донісся стук сокири та гучні крики.— Господи! — звернулися люди до неба. — Ми тут подумали... А може, ще криницю викопаємо? До обіду трохи попрацюємо, а там уже відпочинемо!Творець зрозумів: спокій скасовується. Цей народ не міг просто сидіти. Навіть коли все летіло шкереберть, вони ставили на вогонь чайник і спокійно казали: "Та нічого... прорвемося".Тоді Господь вирішив піти на хитрість і послав до них янгола з перевіркою, щоб той навчив їх порядку. Янгол спустився, поважно сів на лавці й почав роздавати інструкції: як дерева саджати (бо одні саджали для тіні, другі для плодів, а треті — щоб сусід луснув від заздрощів), як хати будувати й паркани ставити. До речі, паркани вийшли такі високі, що місцеві кури, перелітаючи до сусіда, автоматично отримували статус перелітних птахів.Слухали янгола довго й уважно. Аж тут господар хати виніс на стіл свіжий хліб, наливку і шматок генеральського сала з проріззю. За хвилину з’явилася макітра з гарячими, щойно зліпленими варениками.— Пригощайся, гостю придорожній, — сказали люди. — Та ми ненадовго... — скромно мовив янгол, сідаючи до столу.Звісно ж, «ненадовго» затягнулося до другої години ночі. Янгол встиг зліпити три вареники (причому був свято переконаний, що без його ліплення вечеря б зірвалася), вивчити п'ять народних пісень і двічі посперечатися про те, чия черга косити траву біля дороги.Коли ревізор повернувся на небо, вигляд він мав трохи пом'ятий, але щасливий.— Ну що? — запитав Господь. — Навів порядок? Навчив їх не сваритися і не давати порад без дозволу?Янгол зітхнув, погладив живіт і відповів:— Господи, вони непереможні. Вони сваряться так, наче запрошують на вечерю. Вони дають поради навіть вітру. Але коли я йшов, вони годину тримали мене біля хвіртки, сунули в торбу пиріжки й сказали, що без мене село пропаде. Воістину, у них міцні стіни, але абсолютно відкриті серця.Поглянув тоді Господь на землю крізь віки. Побачив міста великі, золоті поля, що хвилювалися, мов море, і своїх дивних, галасливих, але таких рідних людей.Вони все так же поспішали, губили окуляри на власному лобі, будували триметрові паркани, але в хвилину скрути віддавали останню сорочку абсолютно незнайомій людині.Зійшлися янголи навколо престолу й тихо запитали:— Господи, Ти дав їм стільки всього: і пісню, і сміх, і мову багату, і навіть сало з варениками. А коли ж настане час, що в них усе буде ідеально? Коли закінчаться всі суперечки біля тину?Господь посміхнувся, дивлячись, як на землі у вікнах маленьких хат спалахують вечірні вогники, схожі на зорі.— Усе буде добре тоді, — відповів Творець, — коли вони перестануть чекати, що хтось інший зробить це замість них. Я створив цей світ і дав їм усе необхідне. А от людяність у ньому — це вже їхня щоденна робота.І благословив Господь українську землю: і працю важку, і пісню дзвінку, і хліб на столі, і той самий гучний сміх, який рятує від будь-якої темряви.І був вечір. І був ранок. А день цей триває і донині. Люди все так же виходять з гостей, по дві години прощаються біля хвіртки, а потім повертаються до хати, ставлять чайник і кажуть: "Ну що, почнемо?". І з цих простих слів щодня починається новий усесвіт.
423переглядів
