"Коло повторів" Він лежав у кімнаті з думками, "А що якщо..?", один на один. Ледве міг спати ночами — Вистачало лише кілька годин. Світ здавався беззвучним і тьмяним, Як обгортка забутої мрії. Все навколо здавалося злим, Навіть дотик вітру до шиї. Він дивився у стелю щовечора, Як в пророчі безликі рядки. І життя розсипалось на втечі — Від людей, від надій, від руки. Пив вино — не заради сп'яніння, А щоб серце на мить затихло. І молився не Богу, а тіням, Щоб усе хоч на мить було тихо. Він не кликав її по імені — В голові воно й так било скло. Всі думки — мов ножі за спинами, Що кололи, коли не було. І не плакав, бо сльози згоріли Ще тоді, як ішла не назад. Лиш рубці, що лишились на тілі, Замінили й обійми, й парад. І сидів, ніби вічність у пастці, Без натхнення, без слів, без причин. На столі — старі фото в окрапці Від безсоння і чорних думчин. А на вулиці осінь вмирала, Листя сипалось, наче жалі. А душа його кволо кричала — Та ніхто не почув у імлі. І так дні переходили в ночі, Без потреб, без потреби в собі. І здавалось, що вже не пророчі Навіть сни, навіть крик у журбі. І так далі — за кругом повторів, Без надії, що щось ще прийде. Лиш кімната, де болем говорять Стіни ті, що тримають ніде. © Cheban Daria •°•°•°•°•°•°•°• 😘 Постав вподобайку та поділись віршем з друзями - це для нас найбільша підтримка! Завжди раді Вас вітати, ©Штукарі

#тварини #світ 🕊 Село Власівка на Полтавщині називають «лелечою столицею». Щороку сюди прилітає понад десяток пташиних родин, а гнізда тут з’явилися ще понад пів століття тому. Нині у селі — 12 гнізд, однак зараз вже близько 70 лелек готуються до відльоту. «Знаєте, як приємно, коли весна, коли вони прилітають, просто душа радіє. І так сумно, коли вони вже оце зараз осінь і вони готуються відлітати» — розповідає Василь Лютик. Детальніше про це — у матеріалі: https://suspilne.media/poltava/1083779-na-koznij-vulici-gnizda-selo-na-poltavsini-nazivaut-lelecou-stoliceu/

"Сповідь" Я не знаю про що писати, Адже всі слова вже сказали. Усі мої думки прочитали Про смуток та жагу до життя. Нехай тут рими не буде, Зате буду я — відверта і щира. Будуть емоції, а не нові порізи На шкірі, що так стомилася. Нехай слова будуть на місці сліз, Хоч це вже давно не лікує. Бо що з тих слів, коли біль як віск — Стискає, плавить і катує. Я вже не вірю, що буде весна, І навіть не жду вже спасіння. Моя тиша стала глуха й глузна, Моє серце — порожнє приміщення. Я живу, як неживе живе, Автомат, що лиш дихає в нормі. І навіть коли душа реве — Зовні я тримаюсь у формі. Я посміхаюсь, бо так прийнято, Я мовчу, коли треба кричати. І вночі у кімнаті зім’ятій Я втомилась себе рятувати. А якщо чесно — не хочу вже йти, Не вперед, не назад — нікуди. Бо вся ця боротьба — це дим, Що залишає після себе груди… Порожні, як чужий дім. Тож, якщо завтра мене не стане — Це не буде крик чи протест. Просто душа, що втомилась від ран, Нарешті знайде свій ліс. Той, де не треба рим. І де не болить. © Cheban Daria •°•°•°•°•°•°•°• 😘 Постав вподобайку та поділись віршем з друзями - це найбільша підтримка для нас! Завжди раді Вас вітати, ©Штукарі

#новини Вірити кожному слову ChatGPT — шкідливо для психіки: нове дослідження пов’язує зростання психозів із популярністю чат-ботів. Данський психіатр пояснює, що нейромережі просто передбачають наступне слово, а люди сприймають їх як «душевних співрозмовників». Ілюзія емпатії робить відповіді більш людяними — навіть якщо це повний нонсенс. Наприклад, мешканець Нью-Йорка повірив, що живе в симуляції. ChatGPT заявляв, що він «Руйнівник — душа, посіяна в хибну систему, щоб пробудити її зсередини», і що, відмовившись від ліків і повіривши в це досить сильно, зможе літати.

#поезія Коли буду я навіть сивою, і життя моє піде мрякою, я для тебе буду красивою, а для когось, може, й ніякою. А для когось лихою, впертою, ще для когось відьмою, коброю. А між іншим, якщо відверто, то була я дурною і доброю. Безборонною, несинхронною ні з теоріями, ні з практиками. І боліла в мені іронія всіма ліктиками й галактиками. І не знало міщанське кодло, коли я захлиналась лихом, що душа між люди виходила забинтована білим сміхом. І в житті, як на полі мінному, я просила в цьому сторіччі хоч би той магазинний мінімум: — Люди, будьте взаємно ввічливі! І якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами: — Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими! Ліна Костенко

Адаптивний спорт як підтримка духу, розуму і тіла: історія тренера Володимир Тисанюк — тренер, ветеран, атлет. Йому 35 років, він родом із села Кищенці на Черкащині, нині мешкає в Києві. До повномасштабного вторгнення займався кросфітом і виступав на змаганнях. А після — став на захист країни. Повернувшись з бойових дій, він на власному досвіді відчув, наскільки складно адаптуватися до мирного життя. Саме це стало поштовхом стати тренером адаптивного спорту. 💭 «Я знаю, як важко повернутись у соціум після війни. Але фізичні навантаження дають впевненість у своїх діях. Допомагає й спільнота — коли тренер і твої друзі поруч, коли ви разом рухаєтесь уперед». Сьогодні Володимир — тренер у «Нестримних». Із травня 2024 року він працює з військовослужбовцями — як тими, хто ще в строю, так і тими, хто має важкі поранення, зокрема ампутації. Його підопічні — ті, хто хоче знову рухатися, відчувати силу тіла й духу, і повернутись до повноцінного життя. 🗣️«Одне без іншого — душа без тіла — існувати не може. За ці роки війни у багатьох на нулі і фізичні, і моральні сили. Спільний розвиток — це те, що підтримує і розвиває людину. Це розвиток духу, розуму і тіла!». Володимира мотивує організація спортивних заходів, допомога іншим і внутрішня потреба підтримувати людей у важкий період. Наостанок, порада тренера кожному, хто ще досі вагається: «Не чекайте понеділка  і знайдіть найближчий клуб і ходіть в нього. Просто почніть!». 👊🏻 Адаптивний спорт — це не тільки про фізичне відновлення. Це про спільноту, довіру, стабільність і нову силу. А тренери — серце цієї системи підтримки. ℹ️ Проєкт «Активні парки – Нестримні» реалізує ДУ «Агенція масового спорту України» за підтримки Міністерства молоді та спорту України в межах Національної стратегії безбар’єрного простору за ініціативи першої леді України Олени Зеленської. 📌 Дізнайтесь більше про клуби: https://sportforall.gov.ua/proiekty/nestrymni #Мінмолодьспорт  #Агенція  #Безбарєрність #Адаптивнийспорт #Нестримні #Активніпарки #спорт_sports #Brovarysport #Броварський_спорт ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

НАТХНЕННЯ (рондель) В'ється часом світло у мені, Мить одна вогнем усе зміняє, В серці пісня лиш її лунає І палає вже в моєму сні. Там, де мрія світить у вікні, Сонце новий шлях благословляє, В'ється часом світло у мені, Мить одна вогнем усе зміняє. Йде душа із сяйвом в глибині І мене натхнення накриває, Вибір кожен серце окриляє, Вже давно в єдиній площині В'ється часом світло у мені. Мирослав Манюк 12.08.2025

Вільна душа — рідкісне явище, але ти відразу це розумієш, коли зустрічаєш її — просто тому, що поруч із нею тобі добре, дуже добре. ☆ Charles Bukowski ☆

#поезія Гойдається вечора зламана віть, як костур сліпого, що тичеться в простір осінньої невіді. Жалощів брості коцюрбляться в снінні — а дерево спить. Гойдається вечора зламана віть туга, наче слива, рудою налита. О ти всепрощальна, о несамовита осмутами вмита твоя ненасить. Гойдається вечора зламана віть, і синню тяжкою в осінній пожежі мій дух басаманить. Кінчилися стежі: нам світ не належить — бовваном стоїть. Шалена вогненна дорога кипить. Взялась кушпелою — обвітрені крони всю душу обрушать у довгі полони, і згадкою — вечора зламана віть. І сонце — твоє, простопадне — кипить. Тугий небокрай, погорбатілий з люті гірких дорікань. О піддайся покуті самотності! (Господи, дай мені жить!) Удай, що обтято дорогу. Що спить душа, розколошкана в смертнім оркані високих наближень. На серця екрані гойдається вечора зламана віть. Гойдається вечора зламана віть, неначе розбратаний сам із собою. Тепер, недоріко, подайсь за водою (а нишком послухай: чи всесвіт — не спить?). Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во- втузиться, тузаний хвацько під боки мороками спогадів. Луняться кроки, це, Господи, сяєво. Це — торжество: надій, проминань, і наближень, і на- вертань у своє, у забуте й дочасне. Гойдається павіть, а сонце — не гасне і грає в пожежах мосяжна сосна. Це довге кружляння — над світом і під кошлатими хмарами, під багряними торосами замірів. Господи, з ними нехай порідниться навернений рід отой, що принишк попід товщею неб — залізних, із пластику, шкла і бетону. Надибую пісню, ловлю їй до тону шовкового голосу (зацний погреб). Поорана чорна дорога кипить нема ні знаку — од прадавнього шляху. Сподоб мене, Боже, високого краху! Вільготно гойдається зламана віть. Василь Стус