#поезія Від ваги, що несеш, під ногами чорніє земля, як обпечена шкіра - раніше туга, золотава. Страх ночує у горлі. Коли ти його вимовляєш, він зривається з нерва й до ночі кудись відлітає. А не спиться глибоко. Покошені душі стеблин повертаються в серпні, під вікна приходять навшпиньки. Все мінливе довкіл, все примарне довкіл, наче лімб, і останній тролейбус повільно повзе до зупинки. Розколи цю вагу, наче глиняну чашу, навпіл. Смерть і спокій змішалися в пазусі сонного міста. І кути наші гострі, і болі глухі та сліпі. Я несу тобі довгу історію, щоби її розповісти в час безсоння, в годину, коли повертається страх, щоби голос його проганяв, не пускав на ночівлю. Затирати розколоте золотом - це мозолі на руках, заговорювати поламане - вклонятись вогневі, і чим його не годуй, але попіл потому позначить усі сліди. Попід небом голодним людське ремесло нікчемне. Та роби, як учили: намацай нитку і йди - я її всією собою сную живу, нескінченно. Катерина Калитко