#поезія Спи, мій хороший, рідний, ніч зафарбує чорним мапу забутих істин, карти зів’ялих снів. хтось їх підкинув тихо нам під повіки вчора, виліз на підвіконня, випав і почорнів. знаки вповзали в очі, ніби нічні потвори, зерна котились в ніздрі запахами землі. бачиш, вільшанка стелить тепле гніздо у горлі, сяє бурштин на сонці, стигне пекуча сіль. рідний назвався богом, аби втекти із дому: вибіг без документів, не пояснив причин. скрипи дверей вдавали звуки церковних дзвонів, бог мій пірнув у воду з вигуком «не дзвони». сипались в горло фрази, мліли і застрягали, серце тверділо ридма – вийди і не тривож, дар викидати швидко з пам’яті все погане став мені лиш прокляттям вити за всім хорошим. снився мені, ввижався, в вікна дивився зранку, в спину йому кричала: рідний, побудь хоч трошки. я б ще роки кричала – тільки тепер не можу: тепле гніздо у горлі звила мала вільшанка. пам’ять облізла снами, тнула повіки скельцем, блимавки мерехтіли, гнали в туман і дим, я серед них зібрала сотні брехливих версій. щоб розгадати карти, щоби вкінці знайти бога чи чоловіка. думай, безумна, думай, йди за молочним світлом висохла до води: плаває тіло боже в чорнім гідрокостюмі, плаває твій коханий в вариві чорноти. знаки виводять рибку, рибка стає люстерком, все це мені здається – вибратись і втекти. я ж бо в люстерку гола, з каменем в зоні серця, сяє лускатим сонцем в грудях моїх бурштин. в грудні мій бог вернувся, тричі в вікно постукав, зморщений від вологи, згоден на самосуд, радо скидали лиця висохлі незабудки, люди від нас втікали: бог мій зів’яв і схуд. в снах тих немає правди, глузду, розгадки, суті, той, що лежить на грудях, той, що не йде до рук – просто набита сіллю вицвіла лялька вуду, дивна моя розрада, мій ідеальний трюк. спи, мій хороший, рідний, в теплих тілах опудал, кров’ю моєю впийся, знаками прорости, довго тебе плекало і воскресило в грудні серце моє – бурштин. Герда Соняш