#поезія Ти сонечком для мами світиш з неба… Руки до крові стерті. – Не відступати! – був наказ. – Мамо, я не боявся смерті. Загинув в бою за вас… Два роки чую голос сина: – Мам! Ти чекаєш журавликів весною. Вісточку про себе з ними дам. Сумуєш рідна, плачеш ти за мною. Я посміхаюсь сонечком до тебе. Зорею уночі свічу до хати. Мамо, ти колись прийдеш на небо, Тебе з квітами я буду зустрічати… Був за кордоном, як про війну почув. Вернувся Україну захищати. Відважний, і рішучий був. Служив в АТО, зброю умів тримати… Його спинити не шукала слів. Син народився з автоматом, в берцях. Військовим бути з дитинства хотів, Полумʼям воїна горіло його серце. В самому пеклі був… Не нарікав. Молилася щодня за сина Богу. – Я повернусь живим! Мені казав і свято вірив в нашу перемогу. Перед очима досі домовина… Той день страшний ще в памʼяті болить. Почула, звістку, вбили мого сина… Чула вже не раз. – Пишайся ним. Та як пишатись смертю може мати, Що поховала сина молодим? Два роки за ним плачуть стіни хати. Нехай не зараз, у інших світах. Ми колись зустрінемось з тобою. Знаю синочку, ти на небесах. Туди щодня ідуть з війни Герої. Тих проклинаю, хто приніс війну. Голос синочка нам приносить вітер. – Мамо, розбуди мене від сну. Хотілось жити! Так хотілось жити… Соломія Українець