#поезія Іноді мені здається, що я більше не вірю людям, Жодному слову, вчинку чи вмінню адекватними бути, Мислити ясно, дихати з іншими одночасно, Пекло ділити чи оніміння, коли комусь страшно. Дивишся, наче звичайна людина, п'є зранку чай або каву, Водить за руку до школи дитину, готує красиві страви, Ходить на шопінг з подружками, має цікаву відпустку, Але в голові такі протяги і емоційна пустка. Чи веде красиву сторінку у соцмережах, та в сторіс лише краєвиди, А війна у власному домі – погана тема, щоби поговорити. Дуже поспішає після сніданку, бо манікюр і масажик Допомагають тримати її менталку, новини ж на хліб не намастиш. Або заходить з ноги у твої приватні, каже, нащо репостиш обвуглений ліс, Покинутих тварин, чиїсь втрати, руїни чи самотніх старих... Спершу я обурююсь і зневірююсь: серед кого доводиться існувати... Але потім зустрічаю когось щирого і доброго, хто допомагає врятувати переляканого собаку... 22.01.2025 Олеся Репа