#поезія В маленькім містечку колись я жила. На березі синього моря. Жила я на вуличці, котра ішла все вгору, і вгору, і вгору… Гукала їй площа: — Спинись-но, мала! Вертайся! Вже ніч надворі… — А вуличка й вухом на те не вела. Ішла собі вгору і вгору. Ішла повз аптеку, і далі — за сад, сміялась всіма ліхтарями. Не зчулась, коли забрела в небеса і там заблудилась, без мами. По вуличці йшов неуважний трамвай і теж заблукав серед неба. Кондуктор злякалася: — Ну і дива! — Водій здивувався: — Це ж треба… А люди кричали: — Вертаймось назад! Що це за трамвай неуважний?! Порядній людині блукать в небесах — хлоп’яцтво, ганьба, легковажність! Приїхали крани. Кричали: — Давай! — Кричали то «віра!», то «майна!». І з неба зняли неуважний трамвай і в парк повернули трамвайний. А вуличка й досі за хмарами десь блукає. Поетам сниться. А як вона зветься і звідки йде — про це не скажу. Таємниця! По ній щосвітанку приходить зоря і будить сусідського півня. І селяться зорі в її ліхтарях, неначе шпаки у шпаківнях… Ірина Жиленко