#поезія дзвінко сипляться спогадів гільзи на землю липневу липку сп'яніння приходить, як завжди, пізно, стриги у дредах шепочуть: "визнай, тебе загнали у кут" як віднайти полегшення, коли навколо псевдо полеглих врізаються в шкіру рунами? фантомним болем коріння відрубані окреслюють внутрішнє пекло буде нелегко вирватись із вогняного оточення, коли так любити хочеться, а чин наказує бити, коли замість квітів в тобі проростають ножі життя надиктовує правила, війна настукує ритм бий чи біжи — третього не передбачено помстити їх імена — єдине, що має значення, пронести болючу пам'ять в затертому рюкзаці. побачити правду можна лиш в заляпаний кров'ю приціл. синці під очима — сліди надто довгої ночі синці на фалангах — пам'ять про літні вишколи як траси Донбасу, нерівний нервовий почерк, стріляє у невідомість листами і віршами ми з покоління і племені, на яке забагато навішали, а ми сприйняли це за спорягу. у грудях еллінська гордість, в очах безумство варягів. а волю придумали самі й нарізали з неї стягів. щоби на зламі епох озватись лунко, як постріл дзвінко сипляться нам до ніг гільзи помсти за тих, кого любимо ми карич