#поезія Тридоріг Раз я бачив Тридорога На розвилці між полями, Горами і темним бором, Тридоріг махнув мені. Він був духом, чи то богом, Чи міраж привів до тями, Чи серпанок ліг прозорий І втопив мене на дні. Перший з них – веселий вихор, Подорожній, незнайомець, Молодий високий легінь Із безоднями в очах. Не злякайся – каже – лиха, Вчись усюди бути вдома, Най дорога оберегом Стане вічним втікачам. Другий був – дитя і старець, Синю вічність тяг в кишені, Говорив на давніх мовах І тримав ключі в руці. Танцював, кричав та марив, Був святим, пустим, скаженим, Страшно супив чорні брови Та злетів наприкінці. Третій був з моїм обличчям, Тінь навиворіт лежала, П'ятами писав стежину Та всміхався, мовчазний. Що за стріча таємнича? То шляхів мені замало? Чи я нині став невинним – Духу, боже, поясни! Тридоріг сміявся тричі, Доки сонячне кресало Висікало іскри днини Та несло човни весни. 05 травня 2024 р. Олександра Дорога