#поезія тиша — як стара травма, крутить на погоду, марудить в мязах. повзе вгору шкірою, дряпає під ребрами, сідає на груди сонним паралічем усередині — пустка. не тиша — а дірка з краями, що не загоюються. і кожен подих — як крок по кризі, що тріщить від рідного імені. вночі — обстріли. далеко, але досить близько, щоб не спати, щоб відчувати запах горілого пластику і айкоса, що вже стали рідними. серце — йобаний радар: відчуває те, чого не сказали. смикає нерви, а маленький Бог не знає кого залишити цього разу живим ти лежиш, як потріскана шкаралупа, лузга від самої себе. порожня. бо життя твоє — не тут. воно — в сирому бліндажі там, де сходить сонце над смертю. і ти тримаєшся. не за себе. за дві сірі галочки в Сигналі. за голосове, яке досі звучить у тобі. за звичку — любити до кісток, навіть коли реве тривога. ранок приходить, як п’яна повія без макіяжу — стомлений, підкурює від заграви обстріляного Києва, стомлено знімає підбори і хрипко кашляє ППО. нічого доброго, але все ще живеш. тривога тепер — твоя релігія. і ти знову дихаєш. бо мусиш. бо ще є кого подумки тримати тінню, що вкладається поруч і дихає між лопаток, гарантуючи тил. muzahuyuza