#поезія Літо поволі розчинялося... у свіжоскошеному сіні, що мало запах раю, у прив'ялому зіллі, між сивих полинів та щіток вічнобілесого деревію, у жовто-абрикосових акварелях панських настурцій, що манірно виставляли свої каптурики коло ґанку, у гривастих соняхах, подібних до левів, що крадуть потай сонячне вариво з небесного ковша. Літо віддавалося... По краплині. До останку. До забуття... Шелестіло стиглими колосками, скубало вусаті житà, гралося у хованки, як маля... Випускало під ранок з антикварного глека молочне марево - густе й вологе, з присмаком моху та палених очеретів. А, може, те марево тікало саме? Дзбанок був тріснутий... Літо прощалося... млосним парфумом гостродзьобих жоржин та розкішних гортензій, в ягіднім шлейфі перестиглих вишéнь, стишеною піснею підстаркуватих цвіркунів у зарослих хащах забутого саду, де чутися перше "гуп-гуп" червонястих яблук в обіймах пожухлої трави, терпкими нотками екзотичних тютюнів між пістрявих ряден чубатих чорнобривців, дірявим загубленим листочком, закрученим у вальсі теплими вітрами, схожим на маленьку телеграму, що так і не віднайшла свого адресата, стиглим колобком, запашним та свіжим, спеченим з перших цьогорічних врожаїв... Літо втікало... Обережно. Тихо. Непомітно... Крадучись між колючкàми нашорошеної ожини. Як злодюжка, що забрав щось надто дороге та цінне... Те, що гріло душу та серце всупереч дощам та негоді... Літо втікало... До осені... Людмила Галінська