#поезія А море й справді котиться по світу, Зшиває землю, відриває шви. Його поклони й помисли розмиті: То пошепки, то голосно на Ви. Розповідає море, наче словом. Читає бігло. Злизує пісок, Мов літери з чорнеток у вівторок Чи у четвер, чи у кінцевий строк. Так без кінця, і берега не видно, Ось тут – про нескінченність – це не міф. На засув глиб, але відкриті рифи. Не вичерпає вóди часоківш. І чайка підлітає й котить човен, Невидима мотузка на крилі Прив'язана вузлами. Тягне спомин Додому, до осяйної землі. Туди, де біль зривається зі скелі, Де водоспади зниклими слізьми Висушують і підіймають велич Рибини, що тримає спраглий мис. Повернення примарне, лиш доріжка Босоніж клином сонячним біжить, Пірнає в небезпечні черні глибше І роз'їдає щільний оксамит. Під вибухи у колах оксамиту За знищене гніздо чіплявся ворс, Відтоді чайка змушена світити На зльоті під крилом своїм тавром. Оксана Мовчан