#поезія Якби їхня спільна історія так і не почалася, кожен зостався б сам на сам зі своєю війною. Серпень — пекельна, тілами напхана лазня. Вона стискає знайому долоню — й оживає знову. Усе, що сталося і не сталося з ними, задавнене, прикладене каменем, незабуте, проступає візерунком на шкірі, снивом, збовтаним із реальністю, перешкоджає бути тут і тепер собою, дихати на повні груди. Листя починає жовтіти. Він жартує невміло: так і не встигнемо напитися цієї отрути — пахощів літніх ринків, сонячного свавілля, дотиків плечей і колін, оголених та засмаглих, світла, що білою цівкою пробивається крізь біль, відчуття, ніби це — єдина мить, яку ти матимеш, аби закінчити речення, стиснути міцніше обійми. Чорна тінь відділяється і залишається на узбіччі. Крики придушені стануть круками, розкришаться угорі. Якщо захочеш розповісти мені, у чому річ, я слухатиму — тому, прошу тебе, говори. Юлія Мусаковська