#поезія Я Вас ні в чому не виню. Не дорікатиму, тим більше. В любові випивши вогню, Я Вам сповІда‌юсь у вірші. Вже задихаючись в золі, У Вашу ди‌влячись адресу, (Колись так, ма‌буть, королі Писали сповіді принцесам), Насмілюсь доторкнутись лиш До Вашого ім’я святого, І відшумлю тим, як комиш, На мить втішаючись від то‌го... Напевно так мені здалось, Напевно так я сам придумав, Що поміж нас зродилось щось, Що стало нині диким сумом. Ні. Я Вас ні в чому не виню. Так навіть думати не смію. Коли випалюють стерню – Лишають у думка‌х надію. Чи про кохання маю річ?.. Собі я більше не дозволю, Щоб навіть від любові свіч Завдати Вам хоч краплю болю. Хіба благатиму, як спас, Як вірний крок благої дії, Лишень пробачення у Вас За все, що вдіяв. І не вдію. А ще два слова про вогні, Що так печуть безвольне тіло: Коли б дозволили мені, Я й далі йшов би з Вами сміло. Куди завгодно. Втім... Але ж… Вам тет-а-тет зізнатись мушу – Якби у тім котлі пожеж Не опалив би Вами душу… Вже не молю для ран дощу, За Вашим гинучи порогом, – У Вас я дозволу прошу За Вашу честь молитись Богу. Щоб Вам триматись тих висот, В яких і сам я міг літати, І в них прожити літ п’ятсот, Не знаючи про біль утрати. А я радітиму за Вас. І, в попіл спалений вогнями, Шептатиму в останній час, Що був щасливим поруч з Вами… Коли ж і тінь моя майне У той далекий тихий вирій – Згадайте й Ви… колись… мене... Хоча б за те, що був я щирий… Василь Ковтун