#поезія не знайдеш собі місця у рідних-чужих містах. Чаша сумнівів ніби і тріснута, й не пуста. Світ розгортається пусткою, хтось же це допуска, серце завмерло в стрибку перед пасткою твоїх пальців. І струнка розпускається думка на срібні пасма, і завмирає — що ж ти для неї припас: ніжного слова, чарівних прикрас чи ляпаса? на що чекати, до чого ще готуватися? що наступне в майстерні дотепностей гаптуватимеш: біле вбрання чи нові обладунки на чорний день? Знов дивуватися, як нелінійно цей час іде, знову шукати місце у світлі твоїх ідей — [я ж чомусь впевнена, ніби мені там місце!] Знову себе випробовувати на міцність у турнірній таблиці між інших чарівників. Місто тоне у сонці, ховається в тіні чагарників, я тримаю себе в руках, ти тримаєш руківʼя спису. Яка прикрість — жоден із наших списків досі не містить переліку кораблів… У схрещенні рук і пальців, у вигині брів я хочу, аби ти бачив: мене, а не ширму слів; я хочу, аби ти слухав: мене, а не купу домислів, що лунають від радників і послів. Будь послідовним. І разом із тим затям: якщо я інструмент — то заточений у звитягах, то такий, що відтяв десятки злих язиків. Словом, найкращий і найгостріший споконвіків. Фандоріна