#поезія Я ж не вперше пишу... Мам, чому ж так непросто зібрати В лаконічні катрени все те, що нестримно болить, Щоб у стислих рядках умістити перлинами згадки – Мікс отрут і святинь, що на присмак гіркі, мов полин? Я давно не мала, тож чимало вже бачила фальші. Серед тисяч байдужих і сотень дволиких облич Лицемірство принишкло, прикрившися маскою "справжність", Штучність влізла й у те, що здавалося щирим колись. Я навчилася, мам, німувати про те, що бентежить, Щільно зціпивши зуби, щоб раптом не вирвався крик. Удавати, що вільна – із тих, хто не бачить обмежень, Що вогонь у душі, попри втому, яскраво горить. Я зреклася молитви. До сповіді тáкож не звикла. Мáбуть, сильна, однак: мам, донині шкодую про те, Що нерідко від тебе лишався пропущеним виклик, Що блукала до ночі... А знала ж: не спиш ти, бо ждеш. Я наважуся з часом старанно з'єднати докупи Всі важливі дрібниці з безладного виру думок – І тоді напишу про скарби, що за кошти не купиш, І про відчай німий, і про все, що долали ми вдвох. Я зумію без чар кожну тінь водночáс воскресити: І дівчисько, що в шубці кумедне, немов ведмежа, І наївну школярку, чий погляд безмежно відкритий, І "дорослу", в якої долоні нервово дрижать. Я майстерністю слів відтворю, мов художник штрихами, Відпочинок за містом, малину, вечірні казки. Восьмирічну "поетку", що зовсім у віршах не тямить, Низку пляжних світанків і кілька засніжених зим. Я згадаю про іграшки, зшиті тобою для мене. Про численні листівки, про лагідний доторк руки. Та для всіх одкровень, мам, напевно, замало й поеми, А мені надто часто буває аж геть не до рим. Я, позбувшись ілюзій, не вірую сліпо у мрію, Не чекаю на диво – рішуче роблю все сама. Дещо бачила, знаю. Можливо, немало й умію, Та насправді незмінна і досі беззахисна, мам. Я тепер розумію: близькі закарбовані в серці Попри відстані, час, навіть вічну розлуку. Проте... Мам, у тебе в очах сяяв ясними зорями Всесвіт, Бо коли вони згаснули, світ увесь раптом померк. Марія Чекарьова 23–25 жовтня 2023 року