#поезія Місто спить. Його накриває ковдрою кольору попелу сиза пітьма. Його огортає спокоєм, сповненим стишених сполохів. Скроні посивіли мереживом споминів: солодко пахло з пекарні за рогом, коли спозаранку бредеш іще сонний, за кави зчорнілим шовком і дрібкою сходу – кунжутом посипаний коржик... плотом розкроєний парк, а кронами – просинь небес, на мурах міських залишає спотворену творчість непевна юнацька рука – когось з перехожих проймає незрілий стріт-арт... потиском рук одне одному вітаються постарілі сусіди по двору, порпаючись у новинах, неспішно плетуть розмову, обурені на погоду та влади похибки... сонце околицю пестило променем, ввечері крадучись гілками сосен, що проросли крізь узбіччя, а в душу пустили корені... хтось невдоволений школою, де вчаться діти, й своєю розмовою по телефону про це сповістив півмаршрутки – не шутки ж: попкорнові пристрасті, чи буде з дітей там толк... пара іде коридорами: молодість і закохані погляди, скоро вже стануть дорослими, в спільносімейному просторі роститимуть нових людей... озеро гладь затамовану стелить в одному з районів, щоб омивати холодом в спеку, а поночі зоряне борошно вмішувати до гомону, що розчиняється у його водах повністю, бо час додому... Повзають спогади містом, що спить. Його накриває попелом пітьма і війна. Місто, якого на мапі більше нема... 16.07.2025 Олеся Репа