#поезія Розбиті коліна. Укотре подряпані лікті. Бабуся зітхає: "У мене онука – піратка". Згораючи, гасне останній із променів літніх, Вже завтра до школи, вже зараз канікул забракло. Волосся в бабусі – нитки не звичайні, а срібні, Горнуся до неї й кажу це, вона ж лиш сміється: "Наївне дівчисько... Печалям численним спасибі За срібло в косі та за хворе й утомлене серце. Ти схожа на мене, мала непокірна бунтарко: Стрімка, наче блискавка, вільна, мов чайка над морем. У мене в дитинстві характер нестерпний був тáкож: Не з лялькою гралась, а кривдників била надворі. Дорожче за будь-який крам те, що в пам'яті-трюмі. Не раз від утрат розбивалась, як шхуна на скелях. Кусючих тривог був у мене в житті повний улій, А щастя замало, і встигла далеко не все я. Та все ж і хороше було – усміхаюсь одразу, Як тільки згадаю нестерпно палкі поцілунки Твого дідуся – розбишаки, чий погляд уразив Погордливе серце і спокій із нього поцупив. Він був, наче якір надійним, нестримним, як вітер. З таким я змогла б і в безодню без остраху впасти. Безсила, мов риба, що раптом спіймалася в сіті, У сильних руках я забула про норов піратський. Ми вірили в щастя, та смерть – ненажерлива щука, А люди для неї – плотва... Він постійно сміявся. Коли ж раптом згаснув, скорбота, що досі не вщухла, Умить мої пасма посипала снігом сріблястим. Надломленим голосом баба вже стиха говорить: "Непросто самотній на полі життєвої битви... Рішуче, онучко, приборкуй характер свій гордий, Як випаде щастя безмежно когось полюбити". Я мовчки зітхаю. Біжить у саду по морелях Приглушене місячне світло молочним потоком. Ще кілька хвилин – і бабуся в обіймах Морфея. Від чар його гине журба, ніби зметений мотлох. Малює пітьма дивовижні фігури на стінах. Міркую про осінь, що віти всі шквалом оголить, Та близиться північ – і я засинаю спокійно. Мій шторм ще за обрієм. Завтра ж рушати до школи... Марія Чекарьова 3–11 жовтня 2023 року