#поезія До всього звикаєш: чи вітер, чи дощ, може спека, Думки, що заснути вночі не дають, дзвін глухий порожнеч, Хвороби чужі, крики чайок, дороги далекі, Бездушність чиясь, чи тепло від сердець. Зживаєшся з тим, що повітря тріщить від напруги, Не можна додому, немає у ньому безпечних кутків. Із втомою – ноги гудуть, і зі зрадою друга – Дорожчими стали банкноти хрусткі. І миришся з горем, рахуючи втрати й до болю Стискаєш кулак, бо спинити не можеш ні смерч, ні сльоту. І вкотре картаєш себе: зарікався ж ніколи Не вірити в диво. І у чорноту. Приймаєш цей світ. Поступаєшся долі чи фарту. Зрізаєш зі шкіри рубці. Заспокоюєш пульс й супротив. За тридцять монет полонених здавали у рабство: Найкраще німі – лише тиск і дроти. Отак резонує в тобі на клітинному рівні Всепрощення й спрощення кіл на воді до похилих площин – Збудуєш консольні мости чи для злету трампліни. Епохи минають, щоб знов прорости. 09.06.2025 Олеся Репа