#поезія отак ти стоятимеш посеред міста - розхристана і щаслива. і лягатиме ранок тонкою ліскою, і крізь тебе плистиме. кожен спогад, неначе мала намистина - нанизуєш невагомі. і радієш стоїш, як дитина. бо ти вдома, ти в себе вдома. хочеться все до грудей прислонити, кожен куток притиснути. сюдою ходила до універу, повз Агатангела Кримського. тудою колись ішла і ревіла, зневірена з папкою віршів. куди ті часи поділи ми? стоїш і щемко радієш. і пропливають кудись перехожі, несуть під одежею справи. стоїш і безслівно ділишся кожному: я щойно побачила маму, я щойно за довго побачила тата. і раптом хтось обернеться. і ти побачиш, як в нього так само під курткою тріпотить серце. вдома такі відчуття щоразу - зворушені всі клітини, як павутиння вузлиться радість і сум у одне єдине. до всього так хочеться прислонитись, завмерти отак на трішки. і укрити все теплим віршем. і забрати з собою у вірші. Олена Левченко