#поезія Чужак Сонце сідає за гір серпантини й хребти, Вмите морською росою, не літнім дощем. Боляче дихати, у міжребер'ї пече Спогад про дім... і від смутку тепер не втекти. Ти як рослина, яку чиясь груба рука Витрясла з ґрунтом із милого в цятку кашпо, Кинула в сховище, в поїзд, в автівку, в метро, Сохне коріння, за що зачепитись – шукай. В землях чужих розливається кров і вітри Мрії стирають, немає опори та стін – Знаєш, надійних, щоб простір безпечний, як дві, Можна сховатися, а вкорінившись – цвісти. В колах, джгутованих пов'яззю місць й поколінь, Шансу вплестися і стати "своїм" майже нуль. З посмішкою та обіймами враз оминуть Й житимуть далі у сховку небесних склепінь. Ти проминаєш, захожий і дивний, лети Попелом сизим, згорівши в кострищах турбот. Мрякою падай на все, що крізь сни проросло... Й стало тобою. В новій широті й довготі. 21.05.2025 Олеся Репа