#поезія Я знатиму - живих. Не погляди з портретів, не довідок сухі, тонкі пунктирні лінії. Ми досі ростемо, тому тут кожен третій - як не пророк доби, то голос покоління. Та знай мене таку, якою більш нікому не показалась би, не підвела б обличчя: як я була крихка, вразлива і зникома, сміялась, як дурна, і падала у відчай, мов у зарослий став; як ми були готові, що з пекла вже ніхто нічого не напише. То знай мене таку. Нічого, крім любові, не втримало б мене на цьому роздоріжжі. Не гусяче перо, не стіл і не пергамент - відкритий гуглдок в таксівці на коліні. І довгий вечір, що тече між берегами, ламається, як віть, як голос покоління. Не дай мені піти між визначень туманних у несмішний музей, де патокою патос. Я хочу бути там, де вітер з океану і котиться приплив на камені рапаті. Лиши мене собі - кумедну, безборонну. Пророки всі стежки розвідали й зачовгали. І дощ іде, іде над білим пантеоном такий, як ми, живі - не знаючи нічого. Катерина Калитко