Українська
English
#поезія
ЩОБ ЗРІЛА ЛЮБОВ НА ЗЕМЛІ
Вклонялася вітру тополя, мов жниця у чистому полі.
Складала в покорі долоні, щоб душу її не тріпав.
А він то здіймався зухвало і дихав, як лицар в забрало,
а то спочивав на осонні, то, крила згорнувши, зникав.
Крилатим потрібна свобода! Хоч терня ятрить вряди-годи,
хоч хмарами небо покрите, вчувається дзвін ланцюгів.
Чому тих, що мріють літати, не стримують пута і ґрати,
хоч болісне сплачують мито? Спитаймо, напевно, богів.
Не буду схилятись в покорі. Таким не всміхаються зорі.
І гне їх недоля і вітер, долає і розпач, і страх.
Їм сонце тавро випікає. Удалеч птахів мужні зграї
не звуть, залишають хитатись
в неволі на лютих вітрах.
Простором надихатись мушу і небом наповнити душу,
земних скуштувати чарунків і щастя нести на крилі.
Небес і землі суголосся — то мудрості стигле колосся.
Роздати б усім по зернині, щоб зріла любов на землі!
ЩОБ ЗРІЛА ЛЮБОВ НА ЗЕМЛІ
Вклонялася вітру тополя, мов жниця у чистому полі.
Складала в покорі долоні, щоб душу її не тріпав.
А він то здіймався зухвало і дихав, як лицар в забрало,
а то спочивав на осонні, то, крила згорнувши, зникав.
Крилатим потрібна свобода! Хоч терня ятрить вряди-годи,
хоч хмарами небо покрите, вчувається дзвін ланцюгів.
Чому тих, що мріють літати, не стримують пута і ґрати,
хоч болісне сплачують мито? Спитаймо, напевно, богів.
Не буду схилятись в покорі. Таким не всміхаються зорі.
І гне їх недоля і вітер, долає і розпач, і страх.
Їм сонце тавро випікає. Удалеч птахів мужні зграї
не звуть, залишають хитатись
в неволі на лютих вітрах.
Простором надихатись мушу і небом наповнити душу,
земних скуштувати чарунків і щастя нести на крилі.
Небес і землі суголосся — то мудрості стигле колосся.
Роздати б усім по зернині, щоб зріла любов на землі!
#поезія
ЩОБ ЗРІЛА ЛЮБОВ НА ЗЕМЛІ
Вклонялася вітру тополя, мов жниця у чистому полі.
Складала в покорі долоні, щоб душу її не тріпав.
А він то здіймався зухвало і дихав, як лицар в забрало,
а то спочивав на осонні, то, крила згорнувши, зникав.
Крилатим потрібна свобода! Хоч терня ятрить вряди-годи,
хоч хмарами небо покрите, вчувається дзвін ланцюгів.
Чому тих, що мріють літати, не стримують пута і ґрати,
хоч болісне сплачують мито? Спитаймо, напевно, богів.
Не буду схилятись в покорі. Таким не всміхаються зорі.
І гне їх недоля і вітер, долає і розпач, і страх.
Їм сонце тавро випікає. Удалеч птахів мужні зграї
не звуть, залишають хитатись
в неволі на лютих вітрах.
Простором надихатись мушу і небом наповнити душу,
земних скуштувати чарунків і щастя нести на крилі.
Небес і землі суголосся — то мудрості стигле колосся.
Роздати б усім по зернині, щоб зріла любов на землі!
198views