#поезія «Ти так давно не голився, — говориш ти, — давай тебе поголю. Бритва не знає злості. Бритва не знає жалю. Бритва не знає подяки, бритва не знає кривд. Я знаю твоє лице, як сліпі знають свій шрифт. Бритва зрізає пам’ять, мов очерет. Бритва тягне на дно, бритва кличе вперед, крізь посуху зморщок, крізь піщані дюни лиця, тягне крізь вилиці — гострі, як у мерця. Я знаю твоє дихання і тепло, я знаю те місце в тобі, де любов перетворюється на зло, я знаю твою шкіру — суху, наче ґрунти, я знаю все те, чому навчив мене ти. Бритва ніколи не запитає чому. Бритва пускає кров, ніби до міста чуму. Бритва править шрами, як маршрут кораблю. Ти так давно не голився — давай тебе поголю». І ведеш холодну сталь уздовж судин, уздовж потоків крові, уздовж нічних годин, ведеш, ведеш уздовж подихів і зітхань, ведеш без подиву, ведеш без нарікань, поміж люті й ніжності, поміж втіхи й біди, поміж небес і пісків, поміж суші й води, поміж голосу і мовчання, ведеш углиб. Головне не схиб, чуєш, головне — не схиб. Ніхто не знає, як працює любов, з яких рухів вона народжується, з яких розмов, з якої виймається радості, з якої вини. Але вона працює, спробуй її зупини. Тонко-тонко проходячи поміж вен, ледь торкаючись лезом імен, виснучи в порожнечі, не маючи опертя, за крок від смерті, за крок від життя. Сергій Жадан