#поезія Хочу в дитинство у синю в горошок сукенку. Там так багато морозива, сонця і мрій. Можна ще перехитрити зміючку Оленку І наздогнати строкатих метеликів рій. Хочу в дитинство, де мама здорова й красива Варить повидло із вишні. Така смакота. Там ще коса її довга, густа і не сива. І не лягають на плечі камінням літа. Хочу в дитинство до кожного мирного ранку. Там не губилося в зойку ракет і тривог Татове тихе "вже час прокидатись, Світланко". Це означало: вперед. До нових перемог. Тата нема. А на мамине довге волосся Білі сніги опустилися, наче туман. Проситься в гості вже власна заплакана осінь. Нібито мить. Та позаду років караван. Хочу в дитинство, де брат заступався за брата, Не прикриваючи серця брудним "сво". Там, як фортеця, стояла бабусина хата. Нині руїни. Неначе її й не було. Хочу в дитинство. Проте і радію щоранку. Адже сполохує тишу квартирних глибин Тепле "Усе буде добре. Не парся, Світланко". Це вже дорослий, сучасно підкований син. Світлана Башинська