#поезія Сонце котило воза по лазуровім полі. Що у тім возі, хтозна. Може, пудів сто солі. Може, щаслива доля... Може, там міхи сміху, що розгубили люди за цим щоденним лихом, що всім скувало груди. Стало його так мало... Сонце трудилось зрання: сміх, мов росу, збирало, мов промінець останній. Десь по стежках забутих та по слідах схололих, вмерзлих у лютий ЛЮТИЙ, згублений в нервах голих. Змитий дощем кривавим, змішаним зі сльозами, він полином у травах пише життєві драми. Сонце зі всеї сили жменьками сміх збирало, розпачу чорні брили жаром своїм спікало. Віз покотився з неба, вдарився об хмарину, міхи всі, як і треба, людям на землю скинув. Сміх забринів поволі -- росами в травах зранку, жайвором в житнім полі, ніжок шльоп-шльоп на ґанку... Сіявся сміх по полю, квітнув між полинами зіллям, що антиболем стане для нас із вами. Хай затепліє трішки десь там, у міжребер'ї. Ранок почніть з усмі'шки, дню відчинивши двері! Тамара Івусь