#поезія Небо чорніє, безсонням непрошеним струшує зорі з плеча; Ніби забралом стираючи посмішку місяця, що зачах Двері скриплять і на руки просяться теплі як ніч коти Пахнуть обіймами, сміхом і попелом, звуть за собою йти І ми виходимо, димом крізь тріщини кроками у пітьму Міцно в долонях стискаючи іскорки тих, хто проклали путь З вікон розбитих сповзаючи стежкою краплями, наче ртуть Віра міцнішає, виб'ється стеблами там, де слова зростуть Де на бруківку стікаючи криками сяючи як ліхтарі Наші думки, що пливуть до витоку в темні долоні гір Де засинаючи, вітер хилитиме голову на траву І його шепіт, як сміх коханої линутиме до вух А після заходу тиша злітатиме іскрами у небеса Запахом хвої лишаючись в пам'яті спогадами у снах Ранок відріже всі пасма минулого часом, що вже настав І вицвітатимуть текстами образи кольором у містах А ми пливемо, як риби - канавами доки є сил пливти Доки долоні ще гріє магія і прикриває тил Доки з іржавих дахів свідомості немічно не злетить П'яна зима, що загасить вогнище і замете сліди Федір Рудий 19.12.2020