#поезія Місто дивиться на тебе розширеними зіницями. Місяць такий, що треба або кохати, або топитися. Сипле овації вулиця: ця сукня тобі до лиця. І вечір — це запрошення до танцю, Поміж свічок каштанів й ліхтарів акацій. Вечір — пора, коли вже не зарано на вірші і ще не запізно. Мусиш залізно накоїти те, що боїшся найбільше. Часом це просто слова, та все може статись і в тиші. Раптом напишеш в листі чи нашепчеш, як місяць сховається в листі. Не захистять ні хрести, ні нитки на запʼястях. Ніч біля шиї. Ану зізнавайся, де щастя. Щастя — це бути почутим, хай навіть якщо ти мовчав. Місяць у місті — це просто сталеве затуплене лезо меча. Більше немає нічого, лиш Місяць у нетрях. Місяць у сітях  Закинеш у небо. Літо несеться проспектом, як вершник без голови. Будеш до всього готова, тоді станеться диво — лови. Зорі посипляться з неба до кави, як цукор-пісок. Татуювання бʼє з темряви ніч. Знов блекаут. Не бачу, чи морок між нами, чи крок. Олена Павлова