#поезія І коли все скінчиться й почнуть заростати шрами, І буде все знов - передбачувано та усталено, Ми раптом побачимо, як постаріли наші мами, І раптом відчуємо, як ми самі постаріли. І не будуть тривоги міста тривожити, І не будуть сирени в підвали кликати. І не будуть могили нестерпно множитись. І не буде снайпер рахувати кліків. І вирви в полях - маком красно кровитимуть, І руїни-згарища зарясніють мальвами, І постане вибір - між "жити" і "далі жити", І заграє весна - такими забутими барвами. Перехрестя прицілів - стануть доріг перехрестями, Леза ножів - обернуться тістом і глиною, І залишиться - десь у невпинному Всесвіті - Цей післясмак - кави, пороху та полину. І тиша настане. Сторожко змовкнуть гармати. І не буде салютів, парадів, свята. Ми лиш будем своїх обіймати. І плакати. Обіймати і плакати. Плакати і обіймати. І це зле, ненаситне та хиже вогнище - Те, що зжерло доль та життів без ліку - Згасне. Здохне. Колись. А поки що - Землю - тримають люди. Небо - тримають МіГи. Vasyl Mulik