#поезія Вона каже: - Знімайте, - і дивиться повз об'єктив. Ця остання стіна її дому горить дуже довго. - Я не хочу тікати, куди мені звідси втекти? Найсумніше, звичайно, - не винесла фотоальбоми, Яких в нас назбиралося б більше, ніж наших валіз. Спалах... спалах... а спалах - це кадр чи спалах - це вистріл? - Я хотіла узяти весь дім із собою - не вліз, Я хотіла це місто з собою - а знищили місто. Найкрасивіші фото - з весілля. Той липень, той вальс. Найсмішніші - із сином. Зі школи, зі свят. Із екскурсій. Вона каже: - А це інтерв'ю у якийсь Нью Йорк Таймс? У фейсбук не кидайте. Фейсбук заблокує, ви в курсі? Кожне фото - як скарб. Кожне фото здається живим. Кожне фото наповнене запахом і післясмаком. Вона каже: - Собака як знав щось - всю ніч мені вив. Відв'язався. Побіг. Ви не бачили мого собаку? Це ж у цьому дворі, що горить, це ж у цьому дворі Я робила найпершу світлину із сином - у мальвах. Той альбом вже згорів, він, напевне, найпершим згорів. Син два роки в полоні. Будь ласка, знімайте. Знімайте. Оля Дубрівук