#поезія Що ви знаєте про непоправні втрати? Я ось втратила всіх, а нічого не знаю. Бо після таких ти не можеш жити. А я можу. І знову настає «завтра». І це «завтра» нормальне. Хоч я втрачених не забуваю. Не думаю, що я взагалі жила до двіжухи. І що без контрастів була хоча б день щаслива. Бо коли ти не бачиш суцільного нещастя Побачити щось крім буденності стає неможливо. Все життя тут. У цій весні на Донбасі. У цих моментах, коли за мною не стежать вєртухаї. Коли спина рівна. Ви не знаєте, що маю я на увазі. Я з усього сміюся, при всій до болю повазі. Я болю не знаю. Мені якось стабільно добре. Бо можна ходити. І бігати. Можна лежати. І при цьому я ніколи не була особливо хоробра. Просто вмію свій час, що лишивсь витрачати На те, щоб дивитись. Весна ця така неповторна. Її ці тюльпани, нарциси і все загалом. Мій дім зруйновано. Але при цьому я вдома. Навіть з забитим на випадок прильотів вікном... Нава Сталева.