#притчі Якось травневого ранку один молодик побачив біля стіни парку чоловіка, приблизно його віку, що просив милостиню. Поруч із ним стояв плакат, що був написом від руки на уламку дошки: «Я сліпий». Це благання явно не торкало серця мешканців і туристів великого міста, що квапливо проходили повз. Якщо не рахувати кількох монеток, миска для збору милостині була порожня. Зворушений цим сумним видовищем, перехожий подумав про те, чого позбавлений цей нещасний юнак у такий чудовий день, і підійшов до жебрака. — Я не можу дати вам грошей, — винувато пояснив він жебраку, — бо сам кілька місяців без роботи. Але якщо ви не проти, я можу допомогти вам іншим способом. Я хотів би внести деякі зміни у ваше прохання про допомогу. Здивований жебрак деякий час вагався, а потім знизав плечима: — Гаразд, робіть що хочете. Але маю вам сказати, що навряд чи знайдуться слова, здатні пробудити жалість у жителів цього міста до чергового жебрака. Молодий чоловік витяг із кишені маркер, приписав на плакаті кілька слів і продовжив свій шлях. Увечорі він повертався через парк і, проходячи повз жебрака, із задоволенням зазначив, що новий плакат довів свою ефективність у розкритті сердець та гаманців перехожих. Миска була сповнена грошей, причому не лише дрібних монет, а й навіть п'яти- і десятидоларових купюр. — Справи у вас пішли набагато краще, — сказав він жебраку. — Точно, — відповів той, а потім, упізнавши голос молодого чоловіка, спантеличено спитав: — Що ви зробили з моїм плакатом? — Я лише додав кілька слів, — пояснив перехожий. — Але нічого такого, що було б неправдою. Тепер там написано: «На вулиці весна, але я не можу нею милуватися.»