#поезія Завжди, коли темно, у небі розверзається безодня, А я сідаю навпроти вікна і дивлюся їй в пащу: Її ікла як леза – холодні-хижі-голодні/ Її зірки найцінніші й найкращі. Вона бездоганна /не те щоб я могла з нею конкурувати – Вона бездоганна настільки, що в мені не спалахує заздрість/... Я всього лиш дрібненька безкрила комаха... Що дивится як інші /крилаті комахи/ б'ються в плафон-випромінювач згарищ... Зірки крізь безодні шугають. А мені здається, що розмовляють... Я збожеволіла вже... Відростила крила в кукухи... Їх тепер цілих вісім. Здається, як у якоїсь біблійної тварі... І вона (кукуха з вісьмома крилами) все далі і далі... А мені залишила лиш око і кухоль... Глечик, в якому на дні витанцьовує море: Я притискаю до вуха, як мушлю і слухаю байки... Про два-три тижні. І милість якогось там бога... І роздивляюсь на пальцях від опіків спайки... Анна Щербак