#книжковий_відгук #Лана_читає #хтиві_книги З моїми загалом низькими вимогами до ромкомів треба сильно постаратися, щоб мене НЕ вразити. Але Дженніфер Арментраут з цим непростим завданням впоралася. Вірю, що з фентезі у неї все добре, але з любовними романом "Спокушаючи шафера" трішки халепа... Брат Медді Мітч одружується, і Медді буде подружкою нареченої. І це гарно, якщо не зважати на те, що шафером буде Чейз, його найкращий друг і за сумісництвом нерозділене кохання усього Меддиного життя. Весілля, троп “спільне ліжко”, троп “друг брата” і все таке. Не можу сказати, що це на всі 100% погано, ні. Є кумедні моменти, є палкі сцени, цілком собі непогані. Їх навіть декілька, що дивує у книзі загальним обсягом до 200 сторінок. Але, Єзус Марія, як же мені хотілося побити того Чейза об стіну головою. Зазвичай у романах чоловічі персонажі розкішні, бо ж цільова авдиторія вимагає. А тут хлоп - ну чисто королева ідіотичної драми. Конфлікт будується за принципом “сам придумав, сам повірив, а потім його осяяла супергеніальна, але насправді суперочевидна думка, і він все усвідомив”. А фінал мене взагалі шокував - один тупанув, друга психанула (загалом її тут можна зрозуміти), шось там раптово накрутили, потім так само раптово вєрнулі взад. І все, без жодних пояснень причин. А шо це тоді було і навіщо? А хєр його зна) І в кінці за дві сторінки все отак зіжмакали і закінчили. Якщо підсумувати, це для мене на один раз, і, відверто кажучи, не найкращій раз у моєму житті. Читала, звісно, і гірше, але було і краще. Також додам до недоліків редактуру - з одруківками та розділовими знаками прям бідося. І ще мене дивували виноски, реально. Є виноски на словах “чизкейк”, “пентхаус” чи “порше”. Я щось не розумію, на яку авдиторію був розрахунок, і радити цю книгу іншим не буду)