#поезія То вечір опускався на міста. І ти з квитками... непомітно якось... ...В мені хтось обірвався, чи заплакав, – я не збагнув, як саме. Темнота всі достеменні випила ознаки, всі здогади ковтнула – до ґнота. А ти ходила довго і давно – вологе пасмо, відсвіти на нігтях. Я ще чекав. Але хотілось бігти, бо роз'їдав твій профіль, як вапно, мене крізь сон, мов жалюгідну шліхту – він був із листопадом заодно. Ти млоїлась, хоч і була тяжка, як зимний дощ – у пересохлі надра, він серця не сягав, та шкіру ятрив, зітхав про щось, на віщось натякав... І ти – з двома квитками до театру. Мов скло – чоло, як музика – щока. Чи, може, тінь, чи щось було в роду, безвинно непокаране, достоту тонкої линви мимовільний дотик до горла. Кров на першому сліду. Княгине з голубами коло рота, о жінко, до якої я не йду... Бо це занадто, Господи, це вже всі тротуари мокрі переблисло, мені на очі впало, як повісма, на шкірі опинилося ножем. Якщо не туга, і якщо не пісня, чого ж вона мій видих стереже?.. Вже пів на восьму. Міниться табло. Ти – парком і порожніми життями перелітаєш, наче телеграма, немов терпке задихане "алло", в якому все, чого не буде з нами, і все, чого вже з нами не було. Завмри. Спинися. Хай дроти гудуть. Хай буде мла. І зимний дощ курсивом. Скажи мені, чи ти була щаслива, о жінко, на яку я вже не жду? – скажи і стій на тлі оцих будівель – з шарфом на шиї, з відьмами в роду. А ніби ж зовсім дівчинка... хоча як зимний дощ, холодна в неї тяма, літає над горішніми життями, чекає див, боїться докучань... сновида з учорашніми квитками... примара із русалками в очах. Сергій Осока 2015