#поезія Я прийду в твої сни, коли місяць розколеться навпіл І холодний туман переллє наші спогади в ніч. Кілометри безсонь додали нам нових таємниць, На руїнах здурілого світу втомилися надто, Та шукаємо щастя на двох. Я прийду, як ти спиш. Я прийду в твої сни, коли зорі на небі погаснуть. Коли вітер ущухне й до ранку залишиться мить Та колосся пшениці достигле впаде восени, Знов побачу тебе і забуду гнітючу образу. Ти повір, я зумію крізь всі перепони пройти. Ти приходь в мої сни, обійми мене гаряче й ніжно. Хай розлука холодна розтопиться в лагідний щем. Коли Всесвіт затерп і опівночі вклякло завмер, Ми – сновиди загублене шлемо словами і світлом. Ти приходь в мої сни, коли сонце за обрій впаде. Ти приходь в мої сни, поцілуй мене пристрасно в губи.  Обійми, як умієш, бо в цьому прихована суть. Мабуть, сумніви знов наші душі на клаптики рвуть: Те, що я ще спроможний. Це просто потреба відчути... Незвичайна дрібниця – кохати тебе лиш одну. На світанку розтанемо. Марево зустрічі варте? Ця патетика снів нас рятує і мучить щораз. Йшли удвох, рука в руку, та ти на пероні зоставсь. Де кінець цих розлук? І чи ми одне одного знайдем? Це минуле в примарах чи мрії на ранок згорять? На світанку розтанемо. Тіні зникають опівдні. Потяг рушив до мрії – забіг я в останній вагон. Під холодним дощем, поспішаючи, все-таки змок. Це дурниця, повір, мені дивні надії потрібні, Що в майбутньому ранки зустрінемо тільки удвох. Костянтин Ватульов & Олеся Репа