#поезія На нашу долю випала війна. Хто б міг подумать, але так вже сталось. Розбитий цвинтар, знесена стіна І вже давно в нас серце не сміялось. А лише плакало. Та й сльози не текли. І лише кров кипіла в наших жилах. І лише крокуси під хатою цвіли, І проліски на свіжих ще могилах. На нашу долю випали плачі За батьком, що загинув в сорок п'ятім, Талони, трудодні і "стукачі", І коляда таємна в рідній хаті. Всього було, тепер ось ця війна. Невже завжди так війни починались? Ти спиш, проснувся, за вікном весна, В садочку вишні з сонцем обнімались. У тебе плани... Й раптом звук сирен. Ти в ступорі, ти не готовий вмерти. Стоїть заледеленілий клен, Стоять тополі, хмарами підперті. Все вмить змінилось. Все вже не цвіте, А хиріє під стовпчиком розлуки. І де те вічне, вічне і святе. І що робить - не знають твої руки. Ну а війна - вона ж тут не на день. А війни були навіть і столітні. І кожна наша дія - це мішень. І війни не закінчувались в квітні. А вони мали лиш один кінець - Це слово найсвятіше - Перемога. На нашу долю випала війна І нелегка до перемог дорога. Г. Потопляк.