#поезія Там, де небо до хмар притулиться, заплетуться в'юнком поволі, На долоні села три вулиці, стрічки серця, життя і долі. Тане лебедем білим, линучи, теплий спогад дитячих років: Снить хатина, умита глиною У обіймах садків широких. Час поєднує стрілки потайки, поспішаючи сон украсти В чоловіка з руденьким котиком, Що своє пам'ятають щастя. В небі зникли всі зорі. Сонний ще, йде сьогоднішній день почати, Щоб руде і нахабне Сонечко Не спізнилося в день котячий. Витре сиве вікно. Рутиною пахнуть дрова в холодній пічці. А дерева так щедро інеєм Притрусили чоло й обличчя. У садку шанобливі вулики, мов будинки без капелюшків. Вони мріють про літо й гул гучний, Боса груша — про стиглі грушки. З головою укрились крокуси, ждуть, коли вже весна поверне. Помережані шибки прописом. Поле боязко гріє зерна. Вже до обрію сонце котиться, дід вмикає надворі світло, Виглядає рудого котика, "Вечір добрий!" — гукне сусідці. Защебече життя під стріхою і заб'ється у теплий сховок. Люди скажуть: "До доньок їхали б". "Ще не вечір", — махне рукою. Ніч накриє долоні вулиці, а скраєчку поблиз зап'ястя До хмарини хатина тулиться, У якій пам'ятають щастя. Таланна