Українська
English
#поезія
Дідо мені казали:
《Як не ятрило би жало,
маєш вертатси додому,
в щирі обійми села.
Гордо городом пройтиси
попід плачем падолисту,
глипнуть, шоб чисті хороми,
порчу сусід би не слав...》
Потім мене повчали:
《Най би си склалоси вдало
в тебе життє, будеш моцним,
женишси й прийдеш суда.
Як отой бусьок щоразу
знов прилітає, щоб разом
в зборі сім'я. Аби в оці
смуток не викопав став...》
Я би віддав ці капці...
Років минуло зо двадцять,
шпарко приїхав додому
в місце дитячих тривог.
Бачу, город помирає,
вкривсь бур'яном аж до краю,
сирість скорила хороми,
порча сусіда, їй-бо.
Стримати сліз не вийде...
Жінки не маю я, діду,
гину в пітьмі, не під сонцем,
камінь буденщин зламав.
Гнìзда без буськів, порожні,
як заблукали ми, Боже...
І на хиткому ослонці
діда вже рік, як нема...
© Іван Добруцький
03.02.2024
Дідо мені казали:
《Як не ятрило би жало,
маєш вертатси додому,
в щирі обійми села.
Гордо городом пройтиси
попід плачем падолисту,
глипнуть, шоб чисті хороми,
порчу сусід би не слав...》
Потім мене повчали:
《Най би си склалоси вдало
в тебе життє, будеш моцним,
женишси й прийдеш суда.
Як отой бусьок щоразу
знов прилітає, щоб разом
в зборі сім'я. Аби в оці
смуток не викопав став...》
Я би віддав ці капці...
Років минуло зо двадцять,
шпарко приїхав додому
в місце дитячих тривог.
Бачу, город помирає,
вкривсь бур'яном аж до краю,
сирість скорила хороми,
порча сусіда, їй-бо.
Стримати сліз не вийде...
Жінки не маю я, діду,
гину в пітьмі, не під сонцем,
камінь буденщин зламав.
Гнìзда без буськів, порожні,
як заблукали ми, Боже...
І на хиткому ослонці
діда вже рік, як нема...
© Іван Добруцький
03.02.2024
#поезія
Дідо мені казали:
《Як не ятрило би жало,
маєш вертатси додому,
в щирі обійми села.
Гордо городом пройтиси
попід плачем падолисту,
глипнуть, шоб чисті хороми,
порчу сусід би не слав...》
Потім мене повчали:
《Най би си склалоси вдало
в тебе життє, будеш моцним,
женишси й прийдеш суда.
Як отой бусьок щоразу
знов прилітає, щоб разом
в зборі сім'я. Аби в оці
смуток не викопав став...》
Я би віддав ці капці...
Років минуло зо двадцять,
шпарко приїхав додому
в місце дитячих тривог.
Бачу, город помирає,
вкривсь бур'яном аж до краю,
сирість скорила хороми,
порча сусіда, їй-бо.
Стримати сліз не вийде...
Жінки не маю я, діду,
гину в пітьмі, не під сонцем,
камінь буденщин зламав.
Гнìзда без буськів, порожні,
як заблукали ми, Боже...
І на хиткому ослонці
діда вже рік, як нема...
© Іван Добруцький
03.02.2024
188views