#поезія Чекаю дня, коли собі скажу: оця строфа, нарешті, досконала. О, як тоді, мабуть, я затужу! І як захочу, щоб вона сконала. І як злякаюсь: а куди ж тепер?! Уже вершина, де ж мої дороги? …Він був старий. Старий він був. Помер. Йому лизали руки епілоги. Йому приснився жилавий граніт. Смертельна туга плакала органно, Він Богом був. І він створив свій світ. І одвернувся: все було погано. Блукали руки десь на манівцях, тьмяніли фрески і пручались брили. Були ті руки в саднах і в рубцях — усе життя з камінням говорили. Вже й небо є. А стелі все нема. Пішли дощі. Хитались риштування. Внизу ревла і тюкала юрма. Вагою пензля металися вагання. А він боявся впасти на юрму. Сміялись в спину скіфи і етруски. І він зірвавсь. Не боляче йому, бо він розбився на камінні друзки. І ось лежить. Нема кому стулить його в одне на плитах базиліки… Прокинувся. Нічого не болить. Все віднялось. І це уже навіки, Нажився він. І недругів нажив. Було йому без року дев’яносто. Життя стужив і друзів пережив, і умирав зажурено і просто. Важкі повіки… стежечка сльози… і жаль безмірний однієї втрати: “В мистецтві я пізнав лише ази. Лише ази! Як шкода умирати…” Земля пером. Чудний був чоловік. Душа понад межею витривалості. Щоб так шукати, і за цілий вік — лише ази! — ні грана досконалості. Ти, незглибима совісте майстрів, тобі не страшно навігацій Лети! Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, — усі митці, художники й поети. Всі генії. На вічні терези кладуть шедеври у своїй щедроті. Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази, був Мікеланджело Буонарроті. ©️ ЛІНА КОСТЕНКО